Сторінки історії: як із полтавської секретної бази США пів Європи бомбили

Не від хорошого життя нам стала сьогодні така близька Америка. Але такий уже зараз час, коли новинами про військову допомогу США або тим, що там новенького за ніч наговорив Трамп, чи не перше, чим ми цікавимося, навіть не випивши ранкової кави.

Напевно, настільки близькими для українців, хай навіть у одному конкретному місці – Полтаві, збройні сили США були хіба що 80 років тому. Тоді тут було створено військову базу далеких бомбардувальників та дислоковано півторатисячний контингент військовослужбовців. Про те, як американці жили і воювали на нашій землі – у матеріалі Коротко про.

Рузвельту ніхто не зміг відмовити

Про можливе розміщення стратегічної авіації на території Радянського Союзу лідери антигітлерівської коаліції безуспішно намагалися домовитися з 22 червня 1941 року. Ініціатором та натхненником ідеї був президент США Франклін Рузвельт. На той момент Америка ще не була державою, яка брала участь у геополітичних процесах у всьому світі. Але вже наполегливо до цього прагнула. Рузвельт виступав за створення баз ВПС США на теренах дружніх держав для атак на країни супротивника.

На початку Другої світової війни йшлося про Далекий Схід та загрозу для Японії. Потім проєкт одержав європейський вектор. А ще Рузвельт не відкидав продовження військової співпраці з СРСР після розгрому Гітлера. Навіть цікаво, як би могла повернутися історія, якби не смерть господаря Білого дому 12 квітня 1945 року.

Пропозицію довго не сприймав Сталін. Варіант присутності в соціалістичній країні військових баз капіталістичної держави йому не подобався апріорі. Погодився лише напередодні відкриття «Другого фронту», коли ідея подібної спецоперації стала надто очевидною. І з багатьох варіантів дав «добро» тільки на використання Полтавського авіаційного вузла. Рузвельт хотів набагато більше.

Ще один політик із "Великої трійки" – прем'єр Великобританії Черчілль - бачив у СРСР лише тимчасового союзника. На його переконання, про жодну співпрацю, а тим більше дружбу з комуністами після перемоги над Гітлером навіть мови бути не могло. Але під тиском Рузвельта на проведення спецоперації погодився і він. При цьому мінімізував участь у ній Англії, обмежившись дозволом на посадку та заправку літаків на аеродромах королівства.

Дістати в будь-якій точці Європи

План полягав у тому, щоб застосувати для атак раніше недоступні стратегічні об'єкти Третього рейху звані човникові бомбардування. З авіабаз, розміщених в Італії та Великій Британії, вилітали десятки літаків, і, відбомбившись, вони не поверталися назад, а приземлялися на території СРСР.

Плюси такої логістики були очевидними. По-перше, зменшувалися фізичні втрати бомбардувальників. Раніше, повертаючись на свою базу і втрачаючи швидкість на розворотах, вони ставали легкою ціллю ворожої ППО. По-друге, можна було економити паливо та «діставати» ті цілі, до яких раніше долетіти не вистачало пального. По-третє, такі нальоти ставали абсолютно непередбачуваними для супротивника. Він просто не знав, з якого боку чекати атаки. За сукупністю це мало відвернути увагу Люфтваффе перед висадкою союзників у Нормандії та допомогти у наступі Червоної армії.

Самі ж літаки, заправившись та взявши на борт нову порцію бомб у Полтаві, завдавали нового удару вже з іншого боку фронту. І треба віддати належне американським стратегам - операція Frantic суттєво допомогла союзникам у наступі.

Як до Полтави «човники» прилетіли

Уявіть собі махину у повітрі завдовжки 22 метри з розмахом крил 31 метр і висотою 5 метрів. Вражає? Йдеться про «Літаючі фортеці», важкі бомбардувальники Б-17. А якщо на посадку заходять одночасно 129 (до речі, 120 європейських винищувачів можуть захистити небо над Україною в рамках перемир'я " Небесний щит " зараз) цих машин? Таку армаду в повітрі могли бачити полтавці 2 червня 1944 року, коли перша група американських літаків, злетівши з італійських аеродромів, розбомбила військовий завод та залізничний вузол в Угорщині, а потім приземлилася в Україні. Сказати, що люди, які не знали, яких сюрпризів чекати від закритого для сторонніх очей аеродрому, були вражені - нічого не сказати.

Саму Полтаву, звільнену менш як рік тому (у вересні 1943 року) ще не почали відновлювати. Місто представляло жалюгідне видовище: всі підприємства та мости через Ворсклу були підірвані, історичний центр вигорів від пожеж, не працювали водопостачання та каналізація, електрику давали рідко й не всім.

Все це викликало жах у американців, які звикли навіть воювати з комфортом. Довелося терміново організовувати не тільки цивілізовані побутові умови, а й дозвілля. У Полтаві відкрили Американський клуб, де щодня крутили заокеанське кіно, окрему бібліотеку з книгами англійською мовою та навіть виділити спеціальне приміщення для моління.

Шпигунські ігри

Для кого точно дні проведення операції перетворилися на нескінченний кошмар, так це для спецслужби «СМЕРШ» («Смерть шпигунам»). За нормами того часу навіть за найлояльнішим іноземцем було приставлено щонайменше одного спецспівробітника. Зазвичай стежили за одним гостем від 3 до 5 осіб. У цьому випадку іноземців було близько 2000 чоловік. Тільки льотного складу – 1300 осіб, а ще техніки, штабісти та... кадрові розвідники.

Зрозуміло, хлопці з Управління стратегічних служб (УСС) США (ЦРУ з'явиться лише 1947 року) виконували в Україні свої завдання, і без справжніх шпигунів справа також не обійшлася. А ще при формуванні підрозділів у пріоритеті були люди, які знали мову та культуру нашої країни. От і потрапляли до Полтави діти та онуки всіх, хто втік від більшовиків.

Роботи «СМЕРШу» вистачало. Крутилися як могли. Намагалися більше тримати гостей в одному місці, постійно влаштовуючи культурні заходи – концерти художньої самодіяльності, вечори дозвілля з кіно та танцями. Цікаві та норовливі американці контролю часто не піддавалися. Могли запросто піти погуляти вулицями Полтави. Або ще гірше – зайти до радянських установ, щоб дізнатися, як «ця комуністична влада працює». Коли льотчики вкотре відлітали когось бомбити, енкаведешники видихали, але й як могли готувалися до повернення екіпажів «Літаючих фортець».

Кохання без майбутнього

Улюблений спосіб роботи будь-якої спецслужби – вербування «сексотів». Переконувати людей збирати інформацію для Батьківщини особливо не доводилося. Говорили вільнонайманим цивільним із обслуговування аеродромів: «Сьогодні американці наші союзники, але при цьому вони залишаються і ідеологічними ворогами!». Ті з ентузіазмом погоджувалися. Головну ставку у цій грі робили, звісно, ​​на дівчат. Воно й зрозуміло. Літо, пора кохання. Молоді гарні льотчики та гарні полтавчанки легко знайомилися і на вечірніх танцях, і в клубах, і в офіцерських їдальнях. Виникали романтичні почуття, які далеко не завжди контролював «СМЕРШ». Історій таких була маса, і всі вони закінчувалися трагедією, або залишалися таємним спогадом на все життя.

Був випадок, коли молодий бортмеханік спробував сховати дівчину на борту літака, що вилітав до Італії. Бомбардувальник «пригальмували» вже на злітній полосі. Дівчину забрали «смершівці», а американцю заборонили повертатися на базу. Іншим разом ще один американець - сержант Річард Кешнер - застрелився на очах у товаришів по службі біля входу до їдальні. Причина та сама: йому заборонили одружитися з полтавською коханою.

Полтавський "Перл-Харбор"

15 «великих френтиків» - стільки групових вильотів здійснили американські бомбардувальники з аеродрому в Полтаві (посадка після рейсу з Європи або навпаки). Атакували ворожі авіабази в Румунії, аеродром PZL під Варшавою (найбільший у Польщі), залізничний вузол Бухареста, залізничну станцію у західноукраїнському Дрогобичі та навіть скидали гуманітарні вантажі для підрозділів Армії Крайова під час Варшавського повстання. Кожен такий виліт з використанням сотні і більше літаків незмінно давав результати - практично повністю знищувався важливий об'єкт критичної інфраструктури ворога.

Не обходилося без втрат, коли на базу не поверталися 2-3 літаки. Але справді чорною для Полтави стала ніч 22 червня. Тоді масованої атаки з повітря зазнав і аеродром українського міста. Досі достеменно невідомо, як німці виявили секретну базу. За однією версією, фотозвіт про проведені операції знайшли в одній із раніше збитих «Літаючих фортець». За іншою - самі американці «проґавили» літак-розвідник ворога, що влаштувався в хвіст армаді, що заходила на посадку.

75 німецьких літаків понад дві години скидали бомби якраз у місця стоянок Б-17. Цікаво, що це робили вони з висоти, недоступної для ППО, і могли неквапливо прицілитися. У результаті 47 американських машин було знищено повністю, а ще 26 суттєво пошкоджено (практично половина всього парку). Німці назвали цю атаку другим «Перл-Харбором», а американці визнали: внаслідок нальоту вони зазнали найважчих втрат техніки під час усієї війни у ​​Європі. Втім, навіть після того, що сталося, нехай не так потужно, як на початку, але операція продовжувалася і була згорнута лише у вересні 1944 року, коли втратила військово-стратегічний сенс. А колаборація радянських та американських збройних сил так і не склалася – країни дуже скоро почали між собою свою війну, хай і « Холодну ».

На тему

Чому "Шалений" (Frantic)?

Назва майбутньої операції змінювалася тричі. Спочатку передбачалося, що це буде "Бейсбол" (Baseball). У СРСР не знали про цей вид спорту і не оцінили. Потім "Шалений Джо" (Frantic Joe). У Кремлі образилися, запідозривши аналогію з американським прізвиськом Сталіна "Дядько Джо" (Uncle Joe), і знову не погодилися. Скоротили просто до "Френтіка" (Frantic), і це влаштувало всі сторони.