Базар імені Путіна: що хоче виторгувати собі у Трампа російський диктатор

У Дональда Трампа і Володимира Путіна абсолютно різні стилі ведення переговорів. Трамп заздалегідь вибудовує свою пропозицію, змушуючи всі сторони підкоритися. Путін, навпаки, торгується. Він навантажує свої пропозиції надбудовами, від яких можна відмовитися в процесі досягнення "так". Або, інакше, те, що Путін каже, що хоче, і те, що він реально розраховує отримати — дві різні речі.

На перший погляд, перша відповідь Росії на пропозиції США про 30-денне припинення вогню в Україні містить кілька основних умов, які українці ніколи не зможуть проковтнути. Перш за все, Кремль вимагає міжнародного визнання того, що Крим, Донецька, Луганська, Запорізька та Херсонська області України тепер є частиною Росії. Враховуючи, що Росія фактично не контролює всю територію останніх чотирьох регіонів, включно зі столицями Запорізької та Херсонської областей, Москва технічно вимагає, щоб Київ фактично поступився ще більшою кількістю землі, ніж уже втратив.

Добровільна передача Україною ще більшої території Путіну — це очевидний провал переговорів, і найпростіша з вимог Кремля, яку можна викинути за борт. Але офіційне визнання перекроювання міжнародних кордонів України де-юре майже так само немислиме. Хоча багато українців визнають, що окуповані території ніколи не будуть повернуті, офіційний поділ кордонів країни — це занадто сильне приниження.

До того ж, міжнародні кордони — це справа Організації Об'єднаних Націй. Існує безліч розділів — найвідоміші з них Кіпр, Палестина і Китай/Тайвань — які досі офіційно не визнані ООН. Інші нові держави, наприклад, Південний Судан, Еритрея або навіть Корея, не визнані своїми сусідами. Індія і Пакистан все ще сперечаються про Кашмір через 75 років після здобуття незалежності. Тому вимога Кремля про те, щоб світ визнав його нещодавно завойований суверенітет над окупованою Україною, навряд чи реалістична. Найкраще, на що може сподіватися Москва, — це оновлена версія формули, вже узгодженої на переговорах у Стамбулі в березні 2022 року, — угода Києва про "перегляд" статусу окупованих територій через 15 років.

Інші вимоги Росії вже були фактично узгоджені на переговорах у Стамбулі — зокрема, майбутній нейтралітет України. Оскільки неминуче членство в НАТО ніколи не було реальною перспективою України ні з практичного, ні з політичного, ні з юридичного погляду, поступка має бути легкою. Усе, що фактично здається — це прагнення України приєднатися до НАТО в майбутньому, а не реальна перспектива членства, якої не існує. Насправді Україна була конституційно нейтральною з 2010 по 2015 рік. Заковика в тому, що нейтралітет знову нав'язується на вимогу Москви, а це є явним порушенням суверенітету України. Проте, за словами чотирьох учасників стамбульських переговорів, вихід із НАТО — це ціна, яку Київ готовий заплатити за мир.

Стамбульським переговорам завадили дві вимоги Кремля: "демілітаризація" і "денацифікація" України. На практиці це означало обмеження чисельності київської армії і скасування законів, які, на думку Кремля, дискримінували російськомовних і ображали пам'ять ветеранів Другої світової війни.

Обмеження на збройні сили України — нині не тільки найбільші в Європі, а й такі, що перевершують за чисельністю всі постійні армії Європейського Союзу і Великої Британії разом узяті, — ще одна перешкода для укладення угоди. Але демілітаризована зона в корейському стилі по обидва боки кордону може стати прийнятним обхідним шляхом, якщо тільки вона буде набагато глибшою, ніж 1,5-кілометровий буфер, передбачений Мінськими угодами 2014-15 років, яких дотримувалися в основному з порушеннями.

Єдине по-справжньому нове питання на останніх російсько-американських переговорах, яке не обговорювали в Стамбулі три роки тому — це європейські миротворці. Кремль був категорично проти. Прямолінійний міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров з характерною для нього категоричністю наполягав на тому, що натовські війська не повинні бути розміщені в Україні.

Росія може загрузнути в Україні, але у військовому відношенні вона залишається непереможеною, як наголосив Путін — або, можливо, старший з його двійників — коли він з'явився в Курську у військовій формі, щоб відсвяткувати розгром українського вторгнення після п'яти місяців боїв. Трамп стверджує, що у нього є стратегія на випадок, якщо Путін відмовиться піти на угоду, у вигляді більш болючих санкцій. І справді, санкції проти імпортерів російської нафти і газу покалічать російську економіку. Але це також призведе до різкого зростання цін на енергоносії і позбавить Європу п'ятої частини нафти і газу, які вона продовжує імпортувати з Росії.

Що в підсумку? Путіна не можна примусити до підписання мирної угоди. Його також не можна залякати, як би не хотілося Трампу. Він має погодитися добровільно. В інформаційному документі, підготовленому аналітичним центром, що примикає до ФСБ, і переданому в Financial Times однією з європейських розвідувальних служб, Кремлю рекомендується зайняти набагато жорсткішу позицію. Як одну з вимог пропонується "повний демонтаж" нинішнього українського уряду, а також створення повністю демілітаризованих зон тільки на українському боці кордону. За цими яструбиними стандартами Путін поки що відносно скромний у своїх вимогах.

Начерки шляху до миру — і перешкоди на цьому шляху — тепер зрозумілі. Вони практично ті самі, що й на столі в Стамбулі — так само, як мало змінилася лінія фронту з моменту виведення російських військ з околиць Києва у квітні 2022 року. Тоді саме російська непоступливість, а не послання Бориса Джонсона про європейську підтримку, стала причиною зриву переговорів і перетворення вторгнення на виснажливу трирічну війну. Цього разу Трамп має знайти формулу, яка переконає або примусить Путіна відмовитися від своїх фантазій щодо контролю над Україною і нарешті обрати мир.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело