Яна Брензей: Марафон — не найкраще рішення на світі. Але що натомість?

Яна Брензей — українська журналістка, телеведуча «Вікон-новин» на СТБ, а нині одна з ведучих гостьової студії в межах телемарафону «Єдині новини». Також вона є співавторкою ютуб-каналу «Палає». В інтерв’ю «Детектору медіа» вона розповіла про виклики нинішньої української журналістики, розвиток блогу, роботу в телемарафоні та свою місію в медіа.

— Яно, за роки роботи в журналістиці чи справдилися твої уявлення про цю професію? Чи є вона зсередини такою, як ти собі її колись уявляла?

— Я просто ніколи не бачила і не уявляла собі іншого світу, окрім того, в якому я живу і працюю. Тобто я з дитинства хотіла бути журналісткою. Я хотіла працювати ведучою новин на телебаченні. Але я не можу сказати, чи мої уявлення відповідають реальності, оскільки в мене не було нормальних уявлень. Тому що журналістська освіта, принаймні та, яку я здобувала, була дуже слабка. Ми в університеті готувалися писати звіт із пресконференції. Звіт — отака форма. Окей, це було у 2010-ті, але моя молодша сестра вчилася на журфаці пізніше, ніж я. І вона мені розповідала, що в них була олімпіада з журналістики, на який їм теж треба було писати звіт. Тому в мене не було реалістичних уявлень, це були якісь рожеві поні, камери, софіти. І тому я не можу сказати, що реальність якась драматично інакша. Це екзистенційно страшне для мене питання, тому що в мене ніколи не було інших варіантів. Ну, коли я була геть мала, то я хотіла бути археологинею і ветеринаркою, але це закінчилося десь у п’ятому-шостому класі й відтоді я вже хотіла працювати журналісткою, ведучою.

— В інтерв’ю своїй подрузі та партнерці по шоу Еммі Антонюк ти сказала, що часто люди, які мріють потрапити на телебачення, навіть не роблять першого кроку для цього, бо їх суспільство переконало, що це нереально. А чому тобі вистачило цієї певності?

— У мене хороше виховання, хороші батьки, які підготували мене до життя у світі, де моя думка важлива, де мої мрії — це не якісь рожеві замки, а конкретні плани. Мої батьки ніколи не підважували моє уявлення про те, що я можу, — не без проблем, не ідеально, — але все ж зробити це. Вони ніколи не брали на сміх і не підважували мої прагнення. І мені здається, це і є той міцний фундамент, на якому я змогла щось будувати. Далі багато залежало від удачі, ще якихось факторів. Але було саме розуміння того, що це можливо для такої дівчинки як я, із Запоріжжя, яка поставила собі мету — це саме мета, а не мрія — і що вона, тобто я, доклавши зусилля, може зробити це.

Скриншот ютуб-каналу «Палає»

— Якщо я вже згадала про Емму і проєкт «Палає», то як у вас народилася ідея вашого блогу та скільки часу минуло від ідеї до втілення?

— Знаєш, це було як у ситкомі. Я захворіла й Емма приїхала мене навідати. Ми їли їжу з McDonald’s і обговорювали, що б ми ще могли в житті робити. До того ми вже мали книжковий клуб в інстаграмі й хотіли далі говорити про книжки, бо нам це дуже подобалося. Це те, про що ми інтенсивно говоримо в житті.

Ми подумали, що треба зробити ютуб-канал, тому що так людям буде дивитися зручніше, стежити за нашим книжковим клубом. Але ми дізналися, що для того, аби робити прямі трансляції в ютубі, треба мати певну кількість підписників і певну кількість переглядів. Ми думали, як здобути певну аудиторію й мати змогу вести прямі ефіри про книжки. Так і вирішили, що можемо робити те, що і так робимо зазвичай — просто обговорювати речі, які нам не байдужі. Таким чином організувалися.

Мені здається, секрет успіху цього проєкту в тому, що ми одразу почали це робити. Найбільший ворог творчості — це відкладання, коли ти кажеш «потрібен кращий час», «може, потім», «нема грошей» чи ще щось. Ми поставили собі конкретну дату в календарі, коли ми маємо почати, — й почали.

— Ви зараз вибираєте теми, реагуючи на те, що відбувається навколо, але, припускаю, коли ви починали, то склали певний список тем, про що ви поговорите умовно в перших десяти випусках. Як це було? Чи були суперечки?

— Ні, у нас не було списку тем на перші десять випусків. Було кілька тем, про які ми хотіли поговорити, а потім вони приходили самі до нас. Обговорюємо щось — і такі: «О, це тема». Нічого не змінилося й зараз — ми реагуємо на актуальні події й робимо про це ефір або випуск. Так само у нас є теми, які хвилювали нас завжди. Наприклад, одне з останніх відео присвячене темі деструктивної романтизації алкоголю. Тобто це не реакція на щось конкретне, це просто тканина нашого життя й отака дірка в тканині цього життя, про яку ми хотіли поговорити.

Яна Брензей про поєднання роботи в новинах і блогерства

— На момент запуску «Палає» ти вже працювала на СТБ. Чи не було в тебе остраху, що тобі на роботі не дозволятимуть чи не рекомендуватимуть робити свій такий неформальний контент? Можливо, ти проговорила це зі своїм керівництвом?

— На щастя, у нас доволі відкрите до таких творчих експериментів керівництво і завдяки цьому я і змогла долучитися до цього проєкту. В мене не було остраху, що скажуть: «Вибирай, ти або цим займаєшся, або тим». Якби я щось чудити там почала, то, мабуть, така розмова могла б виникнути. Але це абсолютно адекватний контент, який відповідає цінностям нашого холдингу: права людини, права жінок, підтримка ЛГБТІК-спільноти. Тобто це те, про що ми говоримо в блозі, й те, про що ми говоримо в межах наших проєктів у холдингу. Тому я була доволі спокійна щодо цього і в мене жодного разу не виникали проблеми через те, що в мене є якась окрема діяльність поза межами каналів.

— Макс Щербина з «Телебачення Торонто» в інтерв’ю Еммі сказав, що наш ютуб ще дуже ненасичений, він тільки розвивається, що це ще поїзд, який стоїть на пероні й у нього ще можна сісти. Це було два роки тому. А зараз, як ти думаєш, чи цей поїзд ще стоїть і чи можна в нього заскочити?

— У будь-який поїзд завжди можна заскочити — це 100%. Але зараз просто, як мені здається як креаторці, цей поїзд дуже строкатий — тут тобі й товарний вагон, і супермодерновий експрес, і плацкарт «Укрзалізниці» старого взірця. Зрозуміло, що щось відсіється, щось буде неактуальним через час, щось навпаки стане органічною частиною цього потяга. Тому я б не мислила, що вже все, бо дуже багато продукту і тому ваш нікому не буде потрібен. Ні, це не так. Але дійсно розвиватися і заявити про себе в ютубі стає складніше, тому що більше конкуренції, треба набагато більше постаратися для того, аби не тільки свій контент зробити, але й донести аудиторії те, що він узагалі існує серед мільйона інших ютуб-каналів.

— Дуже часто блогери заходять через свій блог у журналістські жанри: інтерв’ю, репортажі. Чи, на твою думку, блогери можуть серйозно конкурувати з журналістами?

— Я пам’ятаю цю дискусію ще зі своїх студентських років і щось конкурують, конкурують — та ніяк не доконкурують. Зрозуміло, що ринок змінюється. Справді багато блогерів роблять інтерв’ю. Успішні інтерв’юери й інтерв’юерки, які не мають жодного медіабекграунду, звісно, є, але їх не так багато. Я впевнена, що журналістика — це не тільки поклик серця, це й ремесло. Тобто це конкретні навички, які люди здобувають протягом своєї роботи і їх використовують. Я можу спекти пиріг, але переможниця «Мастер-шеф» зробить це краще за мене, тому що вона цим займається все своє життя і розуміє, як це робити. Так само блогер може зробити репортаж, звідки захоче, і це буде репортаж, який будуть люди дивитися. Але людина, яка робить ці репортажі роками та має якщо не освіту, то принаймні досвід у цьому, я впевнена, зробить репортаж краще у більшості випадків.

Яна Брензей про запуск каналу «Палає»

— Я пам’ятаю ваші перші відео, і якість була значно гірша. Очевидно, ви на телефон знімали, і звук був не дуже. Скільки грошей вам довелося на самому старті інвестувати в канал й чи довго ви не забирали прибуток собі, а просто вкладаючи його далі в розвиток цього каналу?

— Перед тим, як я відповім на це питання, я одразу дам дисклеймер, що історія каналу «Палає», якщо її аналізувати бізнесово, — це помилка того, хто вижив. Це справді суперкласна історія, де зійшлися багато факторів, тому що ми майже нічого не інвестували. Ми вклали, я не знаю, може, 5000 гривень для того, щоб купити штатив і дуже дешеві мікрофони. І перші монтажі нам коштували геть недорого. Я уже не пам’ятаю конкретних показників, але це було геть недорого. І ми фактично вклали свої гроші туди один раз, коли купили ці мікрофони й штатив і заплатили за перший монтаж. Після першого випуску ця вся історія нам повністю окупалася завдяки нашим глядачам, які робили пожертви, які підписувалися на різні платформи, завдяки монетизації. Потім з’явилася реклама. Але я розумію, що такий шлях може відкритися для одиниць. Це справді певна магія. Плюс ми почали робити наш канал у грудні 2021 року, а в лютому 2022-го почалась велика війна і з’явився великий запит на український контент. Наш продукт на той момент уже трошки існував, про нього вже трошки знали, відповідно аудиторія, знаючи цей продукт, більш охоче його дивилася — і ми отримали більшу впізнаваність, більше переглядів. Але так не спрацює для всіх ютуб-каналів, які просто хочуть сьогодні на диванчику з телефона знімати відео.

— Десь рік тому у вас було відео, де ви зібрали зауваження і запитання ваших глядачів, й одне з питань стосувалося того, чому ви пішли на канал «Ісландія» на інтерв’ю. Ви сказали, що це була ваша помилка і ви недостатньо поцікавилися людьми, які ведуть цей канал. Але, враховуючи, що ви — дві досвідчені медійниці, це виглядає як спроба уникнути відповідальності. Що ти на це скажеш?

— Я розумію, як це може виглядати, але в мене немає іншого пояснення, тому що правда полягає в тому, що ми не перевірили. Ми знали, що з ними щось не так, але не думали, що настільки не так. Наша перевірка звелася до того, що ми подивилися, хто був останніми гостями на цьому каналі. На той момент це були Тетяна Микитенко й Сергій Стерненко — люди, які для нас були авторитетами. Якщо вони йдуть на цей канал, ми подумали, що це хороший канал. Отака історія. Я розумію, що це може виглядати дивно. Але інколи є от така, знаєте, бритва Оккама, тобто інколи найпростіша відповідь є правильною. І найпростіша відповідь — ми провтикали.

— Коли ми домовлялися про інтерв’ю, ти сказала: «Розумію, що ти про телемарафон хочеш запитати, але я можу говорити лише про свою роботу, а не про весь ефір». Тебе часто запитують про марафон?

— Я просто не хочу бути черговою по марафону. Це — величезний продукт, який виходить 24/7, який роблять різні команди, які не сидять в одному приміщенні. 90% цих людей я не знаю особисто. Тому мені дуже дивно, якби я відповідала за когось іншого. А найчастіше претензія ж іде до марафону дуже узагальнено, бо «от ви в марафоні…». Ми в марафоні в понеділок, середу, п’ятницю і раз на місяць у неділю в певні години максимум. От за ці години я можу говорити.

Яна Брензей про телемарафон

— Спитаю тебе про твій погляд на якісь речі, пов’язані з телемарафоном. «Я не просто вірю, я сподіваюся, що настане той день, коли не буде потреби в єдиному телемарафоні», — це твої слова в інтерв’ю Liga.net. Ти дійсно вважаєш, що телемарафон досі виконує об’єднавчу функцію, як це задумувалося на початку вторгнення?

— Я не вважаю, що єдина функція, яку марафон виконує, об’єднавча, і в тому інтерв’ю я пояснювала, чому виник марафон і які задачі він виконує. Одна з цих задач — це протидія дезінформації та інформування людей щодо позиції держави з тих чи тих питань. Ще одна — забезпечення сталого та безперебійного мовлення. Коли починалося повномасштабне вторгнення — всі канали-лідери телеперегляду в країні хоч і мали новинні редакції, але були розважальними. Ніхто з нас окремо не мав потужностей мовити новини цілодобово. Це об’єднання стало виходом.

Що змінилося за цей час? Проблема російської дезінформації нікуди не зникла, навіть навпаки. Потреба комунікації перевіреної інформації, зручної трансляції повідомлень від лідерів державного управління та війська — теж. Росія як хотіла нас знищити, так і прагне. Ситуація на фронті залишається складною. Ризики атак на мовлення та цивільну інфраструктуру — актуальні. Відповідно і функціонування марафону на мене зараз, як на мене, є виправданим. Чи я хочу, щоб це тривало нескінченно? Ні, але станом на зараз це так.

— Річ у тім, що телемарафон не просто комусь не сподобався. Його критикують наші партнери — Єврокомісія, «Репортери без кордонів», навіть Держдеп  — за те, що приблизно через пів року або рік від початку вторгнення в ньому зник політичний плюралізм. Що ти думаєш про це?

— Марафон — не найкраще рішення на світі. Але що натомість? При всій повазі до країн, які нас підтримують, вони не проходили через цей виклик і не регулювали своє медіаполе в умовах повномасштабного вторгнення ядерної держави. Вони не знають, як це робити. У нас зараз така ж пісня про вибори вийшла, що от чого ми не проводимо вибори? Та не дай Боже вам опинитися в ситуації, коли у вас більш ніж 1000 км фронту, де кількісно переважає вороже військо, а за ними ще міжконтинентальні балістичні ракети інколи пролітають. Ну, а ви собі про вибори подумайте.

Так само і тут. Дякую, що вони за цим спостерігають. Особливо дякую партнерам — на жаль, це зараз на паузі з боку США — за підтримку незалежних медіа. У нас усе одно є потреба перевіреної комунікації між державою і людьми, потреба втриматися в цих умовах і бути впевненими, що мовлення не перерветься.

І як саме це має функціонувати? Я прям не знаю. Я чула дуже багато критики, але дуже мало відповідей на питання, що робити. Можливо, ці відповіді на запитання є, але я просто ніколи не бачила їх через кому після критики. Я не чула, щоб сказали: «А робімо ось так, розуміючи той ресурс, який ви маєте, й ті умови, в яких ви працюєте». Тому що, приміром, у тій гостьовій студії, над якою ми працюємо, в загальному процесі виробництва беруть участь наші команди, а не якісь гігантські мозкові центри. Ні, це люди, які працюють своїми невеликими колективами на велику задачу. Коли почалася велика війна, то в редакції «Вікон» і «Фактів» ми працювали разом і працюємо досі разом. Було кілька десятків людей, які робили це 24/7 у напівоточеному Києві, плюс наші кореспонденти, які залишалися в регіонах. І цими маленькими редакціями люди розв’язували гігантські задачі. Як із цим ресурсом, із цими можливостями та з цим колективом робити геть інше, я не знаю.

— На Kyiv Media Week ти сказала, що люди жаліються, що телемарафон не доносить правди про війну, і додала, що насправді люди не хочуть знати цю правду. Що ти мала на увазі?

— Я мала на увазі рейтинги. Ми ж бачимо, як люди дивляться сюжети з фронту, ми бачимо, як люди дивляться сюжети з передової. І це моє зауваження було в контексті питання, як нам показувати правду про війну таким чином, щоб люди її подивилися. Тому що можна зробити фантастичний репортаж із максимальною правдою про війну, але його подивиться 100 людей. І питання, що ви в цей момент досягли. А мільйон людей будуть дивитися якийсь розважальний контент. Моя відповідь конкретно тоді стосувалася того, що ми знаємо реальність. Можна собі щось придумувати, але ми бачимо рейтинги, де перегляди фронтових сюжетів — якщо не сталося щось екстраординарне — зазвичай просідають, люди перемикають, їм тяжко це дивитися. Це — окрема тема, чому вони перемикають, і я не буду в неї зараз заглиблюватися, тому що і я до кінця цього не знаю, але вони перемикають.

То що нам робити? Як нам показувати оцю правду про війну? Хоча саме це формулювання для мене теж трошки загадкове. Що є правдою про війну? Де це місце, де вона лежить і ми просто через нього проходимо? У нас є репортажі з фронту кожного ефіру, наші кореспонденти «Фактів» і «Вікон» працюють на фронті й привозять звідти репортажі. У нас є репортажі зі стабілізаційних пунктів госпіталів. У нас регулярно з’являються репортажі з місць, де наші захисники й захисниці проходять реабілітацію. Тобто ми постійно це показуємо. Якщо це неправда про війну, то де правда?

— На тому ж Kyiv Media Week ти запитала присутніх, чи готові вони чути цю правду про війну — і більшість відповіла «так». Але ти сказала, що це — соціально прийнятна відповідь. Ти мала на увазі те, що готові, але не дивляться постійно ці репортажі?

— Ну, по-перше, на Kyiv Media Week була добірна публіка. Це — люди, які цікавляться медіа, які працюють у медіа, аналітики тощо. Я мала на увазі те, що якщо спитати у людей на вулиці, які телеканали вони дивляться, то багато хто скаже, що дивиться Discovery, National Geographic, хоча реальні рейтинги інакші. Це — наша особливість: давати соціально схвальні відповіді. Не всі, але дуже часто ми це робимо. Тому загальна ідея того виступу полягала в тому, що люди часто уникають матеріалів із фронту й матеріалів, прямо пов’язаних із війною.

— Ти впливаєш на те, з ким ти будеш обговорювати в ефірі певну тему?

— Як відбувається планування в гостьову студію? За день перед ефіром відбувається літучка між мною і редактором, Артемом Сорокіним — найкращим редактором ever. Ми з ним думаємо, які теми зараз актуальні, кого нам покликати. Ми можемо порадитися з нашою виконавчою продюсеркою, можемо порадитися з нашими журналістами. Що ми зараз, що важливе? Тобто я не просто підказую, я беру безпосередню участь у тому, що планують, постійно контактую з гостьовими продюсерами. Мені не спускають гостей згори, я не відкриваю список гостей за 15 хвилин перед ефіром. Я беру в цьому безпосередню участь, як і мій колега Вадим Карп’як.

— Ти та ведуча, яка подекуди ставить гострі запитання гостям телемарафону, посадовцям. Чому, на твою думку, інші ведучі собі такого не дозволяють?

— Можливо, тому що реальність відрізняється від уявлень про реальність. З приводу гострих запитань. Я ставлю ті запитання, які я вважаю за потрібне, і якщо я не ставлю гострі запитання, то інколи мені просто не вистачає на це клепки, наприклад. Багато хто звик думати, що влада фінансує марафон й тому вона може робити там усе, що хоче. Я зараз скажу тільки про Starlight Media, бо я не знаю про інші медіагрупи. В бюджеті Starlight Media на виробництво марафону внесок держави складає 40%, решту 60% забезпечує медіагрупа. І якби замість тієї соціальної реклами, яку ми показуємо, показували комерційну рекламу, то ми б мали більше за ці 40%, які дає держава.

І я не можу за інших людей говорити. Коли в мене є питання, я його ставлю, коли немає питання — не ставлю. Інколи я роблю свою роботу не так добре, як мені самій би хотілося, через низку факторів, через те, що в низці проблем я не розбираюся. Я готуюся під ефір до кожного гостя і намагаюся розібратися в усьому. Просто є теми, в яких я розбираюся і можу ставити питання, а є теми, які мені треба почитати, трошки розібратися. В ідеальному світі якби це була програма, де купа аналітиків і продюсерів мені б готували аналітичну виписку по кожній темі, то я б була така умнічка-розумничка. Але тут працюю я, Артем мені допомагає, продюсери допомагають — і ми готуємося до всіх цих гостей. Інколи я просто провтикаю і не запитаю, а потім думаю: «Господи, ну як ти могла?». У мене за замовчанням є відчуття внутрішньої свободи. Я роблю те, що я вважаю за потрібне, і якщо хтось буде її обмежувати, то я просто перестану там працювати.

— Як би ти оцінила взагалі стан наших медіа і нашого медіаринку?

— Перед тим, як на це питання відвісти, я все-таки ще хотіла трошки зупинитися на марафоні. На «Детекторі медіа» вийшла доволі специфічна стаття про представлення жінок у телемарафоні — і я б хотіла на цьому зупинитися. В статті йшлося про те, що жінок не запрошують у гостьові студії. Але там також було про те, що в нашій медіагрупі найвище представлення жінок — 25% по гостьових студіях. І чомусь на цьому була поставлена крапка, далі йшлося про те, який поганий марафон, але ніхто не звернувся до Starlight Media з питанням: «А як ви досягли? А чому ви на першому місці? Ви ж, мабуть, щось зробили? Чому в одних 9%, а у вас 26% показник?». І якби до нас хтось звернувся, то ми б розповіли, як ми працюємо над цим — це є нашою цінністю, ми шукаємо постійно жінок-експерток із різних тем. Ми докладаємо всіх зусиль, щоб жінки не були представлені тільки в темі культури, психології та тих, які традиційно стереотипно асоціюються з жінками. Серед усіх військових, яких ми запрошували в гості за минулий рік, 12% були жінки. Це мало, але це вищий відсоток, ніж відсоток жінок у війську. Тобто ми працюємо над цим. Коли ми звертаємося до бригад, ми питаємо, чи є у них спікерка, яка може на цю тему поговорити.

— Я розумію твоє зауваження до тексту, але це не була претензія, а констатація факту. У своєму блозі ти часто говориш про гендерні проблеми у нашому суспільстві. Зараз якщо жінка починає говорити про права жінок, на її адресу летять докори «та в тебе взагалі зараз перевага, тебе насильно до війська не беруть і за кордон випускають». Як ти на це відповідаєш?

— Це дуже чутлива й непроста тема. Те, що жінки не підлягають обов’язковій мобілізації, а чоловіки підлягають, — це наслідок багатосотлітньої політики, де жінки вимушено віддавали свої права в обмін на безпеку. Отак був цей світ складений, що жінка займається якимись домашніми справами та в обмін на це отримує захист. Це несправедливо ні щодо жінок, ні щодо чоловіків. Тому, звісно, що я особисто відчуваю етичний дискомфорт від того, що я як жінка зараз не зобов’язана захищати країну за законом. І це те, про що ми маємо говорити та над чим ми маємо працювати. Як би не закінчилася ця війна, ми муситимемо ще десятиліття боротися за своє виживання й жінки мають бути до цього готові, наше військо має бути до цього готове. Якщо ми зараз поговоримо з жінками у війську, то вони розкажуть нам про величезний вал проблем, пов’язаних із їхньою статтю і ставленням як до жінки. Але я тут не буду все це переказувати, тому що це вони мають говорити.

— В одному зі своїх інтерв’ю ти казала, що тобі страшно через те, що у нас головним ворогом в країні стає ТЦК, а не Росія. Хіба це не провал інформаційної політики держави, яка перебуває у війні?

— Я думаю, нам варто розділити це питання на кілька. Перше про те, чи справді частина суспільства розслабилося і забула про зовнішню загрозу. Я проти того, щоб ми говорили про все суспільство. За перше півріччя минулого року ми зібрали кілька сотень мільйонів гривень тільки в межах нашого холдингу. Про що це каже? Про те, що люди включені й хочуть допомагати. Коли ми шість хвилин тримаємо на екрані QR-код і номер картки, а за цей час там набігає 500 тисяч — це все українці, які в цей момент дивилися й донатили з пенсії, з зарплати, зі стипендії. Тобто величезна частина людей включена у війну та готова підтримувати військо. Ми не маємо дозволити заполонити наш розум мислевірусу про те, що всі розслабилися й забули про війну, що є фронт і є тил, який узагалі нічого не хоче. Ні, це не так. Це — мислевірус, який дуже вміло підігрівають росіяни. У нас є активна частина суспільства, яка продовжує працювати, підтримувати військо, мобілізовуватися. І є частина людей, які, на жаль, вдалися в історію «ТЦК — наш найбільший ворог», «жахливі ТЦКашники» й оці всі мерзенні слова, які абсолютно зневажають тих людей, які просто роблять свою роботу в ТЦК. Чи є питання до цієї роботи? Є, але це питання до конкретних людей, які чинять насильство, і з цим треба розбиратися, а не до ТЦК як інституції. Тому з’являються ті, хто вбиває військовослужбовців ТЦК — і ми це бачили на Полтавщині; які штурмують блокпости під білоруським кордоном — це «недоумкуватість і відвага» в лапках. Тобто ці люди — корисні ідіоти.

Була програна комунікація з приводу мобілізації — це факт. При цьому Росія чітко працювала з темою мобілізації — всі оці телеграм-канали, де роздають повістки, історії про те, що вбили, з’їли, закопали, відео, де бусифікують. Як виграти війну? Добитися того, щоб у нас не було охочих оборонятися. А в цей час наші стратегічні комунікації були незрозуміло в якому місці, тому що ця тема була проігнорована. І тут я з тобою абсолютно погоджуюсь, що в цьому плані відбувся провал інформаційної політики. Я пам’ятаю, коли почалися історії із бусифікацією, ми зверталися до різних обласних ТЦК з проханням пояснити, як можна робити, як не можна. Вони на той момент обрали з нами не спілкуватися. Тепер, коли градус негативних емоцій високий, вони вирішили комунікувати. А якщо вони навіть і говорили, вони говорили бюрократично, що набагато гірше сприймається, ніж емоційне відео, де комусь руки заламують, кричать, стріляють. І через те, що не було адекватної комунікації, виявилося, що здебільшого в медіа потрапляли негативні відео.

— А чи відіграли в цьому свою роль анонімні телеграм-канали й тікток?

— Звісно. У нас є слон у кімнаті під назвою телеграм-канали й тікток. Бо ми ж говоримо про прекрасний світ адекватних медіа, але у наших людей основне джерело інформації яке? Телеграм-канали — й це не завжди телеграм-канал «Української правди», наприклад, або NV. Це якась шарашчина контора, де або за відверто ФСБшні гроші, або за клікбейтні гроші, або за гроші з якогось іншого незрозумілого джерела просувають ті наративи, які потрібні замовнику. І в цих каналів мільйонні аудиторії.

Про тікток я взагалі мовчу. Сотні тисяч переглядів в абсолютно незрозумілих блогерів у тіктоці, про яких ми навіть не знаємо, тому що вони не в наших алгоритмах. А вони планомірно промивають людям мізки й потім, наприклад, відбуваються вибори в Румунії, де в першому турі перемагає ноунейм-кандидат, який розказує про енергію води. Це все дуже серйозні виклики для нас.

Яна Брензей про проблеми українських медіа

— Що ти можеш сказати про стан нашого медіапростору загалом, особливо на тлі труднощів із фінансуванням незалежних медіа?

— Для початку скажу, що в мене взагалі є питання до словосполучення «незалежні медіа». Бо незалежні від кого? Незалежні від державного фінансування, незалежні від фінансування власника, незалежні від фінансування рекламного, незалежні від донатів, незалежні від грантів — незалежні від чого? Я б їх називала адекватними медіа, які працюють нормально, керуються журналістськими стандартами та намагаються людям показати світ таким, яким він є, а не таким, яким його хоче побачити, ФСБ, Офіс президента чи якийсь Вася Пупкін, власник цього безпосереднього медіа.

Зараз ми маємо доволі тривалий трансформаційний період, коли медіа вимушені змінюватися під натиском нових каналів передачі інформації. Якщо ви подивитеся на заголовки й картинки в ютубі дуже хороших медіа, то вони називають своє відео «ШОК! Послухайте це негайно! Ми всі помремо!». Чому так? Тому що вони намагаються не програти конкуренцію тіктоку та телеграм-каналам — і відповідно втрачають в якості. Я розумію, чому колеги це роблять, але мені це не подобається. З іншого боку, вони скажуть: «Добре, ми зробимо чесний, хороший заголовок — і нас подивиться 15 людей. А оці сотні тисяч, які з цим клікбейтним заголовком нас дивляться, не підуть послухати Клімкіна, умовно кажучи, а якогось горе-експерта з телеграм-каналу». Тому ми в складній ситуації, і я думаю, що нам як медіаспільноті найперше треба визначитися з тим, що є для нас загрозою. Для нас, людей, які керуються журналістськими стандартами, загрозою є маніпуляційні алгоритми тіктоку й анонімність телеграму, бо саме там наша аудиторія. Люди йдуть туди, тому що там простіше, там яскраво, там нема обмежень. Тому ми маємо думати, як нам у цій конкуренції встояти і як нам не почубитися між собою.

— А чи бачиш ти проблему в тому, що на тлі зупинення американських грантових програм, зокрема для медіа, стало зрозумілим, що певна частина суспільства досі вірить міфам про «грантожерів» і «соросят»?

— Насправді незрозуміло, яка це частина суспільства. Я думаю, що мої родичі в Запоріжжі знати не знали про те, що USAID фінансував, наприклад, «Слідство.інфо». В їхньому світі немає цього, а нам здається, що це значна частина суспільства. В моїй бульбашці зупинкаамериканського фінансування, зокрема через USAID, — це катастрофа. І це справді так, бо ми бачимо, що вже й відбувається: уже якийсь Ходорковський розказує, що буде фінансувати в Україні російськомовні проєкти — святе місце порожнім не буде. Під загрозою існування якраз класні медіапроєкти й це дуже сумно. А нам кажуть, що ми в цих умовах маємо провести вибори.

Але для мене незрозуміло, яка частина суспільства виражає те зловтішання, яке відбулося в фейсбуці. Мені було особливо смішно читати реакцію Наташі Влащенко — її гранти ніде не закінчилися. Для мене абсолютна дикість радіти тому, що не отримають грошей умовний «Кавун.City», або Bihus.info, або Ukrainer, який робить фантастичні репортажі. Але загально, повір, людей можуть хвилювати геть інші проблеми, й ми не знаємо, що думає суспільство на цю тему.

Яна Брензей про комунікації держави із суспільством

— Якщо говорити про комунікацію держави з суспільством загалом, чи є щось таке, що б ти змінила, якби могла на це вплинути?

— Повторю: тема мобілізації не була стратегічно пропрацьована і прокомунікована. Що ж до загальної державної комунікації, то як споживачка інформації я бачу хаос і відсутність стійкого правильного наративу. Як це змінити? Я не можу сказати, тому що я не є фахівчинею зі стратегічних комунікацій, але в нашій країні є такі фахівці. Можливо, у них є відповідь на це запитання. Я можу лише зі свого боку констатувати: те, що було зроблено, не спрацювало як конкретний чіткий наратив, і мені від цього боляче й сумно. Тому що є різні канали комунікації, через які можна з цим працювати. Я розумію, що це непросто. І якщо ми подивимося класичні серіали про Другу світову війну й Велику Британію, де люди так само ухилялися, ховалися, то ми зрозуміємо: люди завжди однакові, завжди є частина мотивована, яка йде захищати, і частина, яка намагається уникнути цього різним способом і знаходить причини. Зрозуміло, що з цим треба працювати, якщо ти — державець і в тебе є комунікаційна лінія. Я, на жаль, не побачила цієї комунікаційної лінії.

Фото: Максим Поліщук, «Детектор медіа»