Чому Україна не повинна відмовлятися від НАТО, але й не має зациклюватися на цьому

Недавня зустріч Генсека НАТО Марка Рютте з Президентом США Дональдом Трампом, на якій було заявлено про те, що Україна не буде в НАТО, знову викликала дискусію про можливість (неможливість) членства України в Північноатлантичному Альянсі.

При цьому українське керівництво наполягає на тому, що Україна не відмовиться від свого прагнення стати членом НАТО.

Перше, що потрібно мати на увазі в контексті дискусій про можливість членства України в Північноатлантичному Альянсі, – не Генсек НАТО вирішує питання про вступ чи невступ України в НАТО.

Попередній генсек НАТО цілком позитивно ставився до перспективи вступу України в НАТО, але ніяк не міг вплинути на це питання. Рютте також не є противником вступу України в НАТО. І він також не може вирішити це питання.

Його "гмикання" при обговоренні цього питання в розмові з Трампом просто показують двоїстість його ситуації. Рютте не хоче говорити однозначне "ні" членству України в НАТО, але в присутності Трампа він не може і захищати перспективу членства України в НАТО.

Зараз це питання хвилює його далеко не в першу чергу. Для Рютте завдання номер один – боротьба за виживання НАТО в попередньому вигляді та збереження провідної ролі США в НАТО. Тому Рютте підлещується перед Трампом, підлаштовується під Президента США.

Рютте зараз один із найбільш явних і послідовних "трамп-опортуністів". І його можна зрозуміти. Він бореться за порятунок організації, яку очолює.

Найбільший, хоча й не визначальний вплив на рішення питання про вступ чи невступ України в НАТО, звичайно, мають США. Однак заблокувати (або хоча б загальмувати) ухвалення цього рішення може будь-яка країна НАТО.

У 2008 році Президент США Дж. Буш (молодший) активно підтримував ідею надання Україні та Грузії Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). На той момент це було як статус кандидата в члени НАТО. Але таке рішення тоді заблокували Франція і Німеччина, під значним впливом Путіна.

Нинішня ситуація (за президентства Трампа) абсолютно очевидна. За президентства Трампа Україна не буде членом НАТО. І позиція Рютте при цьому не має суттєвого значення.

Трамп переконаний, що саме тема можливого членства України в НАТО є головним каменем спотикання на шляху до припинення війни між Росією та Україною, і готовий без проблем пожертвувати цією темою заради припинення війни. Про це відкритим текстом і вже багато місяців поспіль говорили і сам Трамп, і члени його команди.

Тому в нас не повинно бути жодних ілюзій. За Трампа ми не отримаємо членства в НАТО. Ще одна проблема – а що буде з НАТО за Трампа? Чи виживе цей блок у попередньому вигляді? І чи буде цей Альянс за Трампа дієвою гарантією безпеки навіть не для нас, а для Європи?

Однозначної відповіді на ці питання на сьогодні немає.

Але це не означає, що ми повинні самі відмовитися від перспективи членства в НАТО, навіть якщо ця перспектива досить ілюзорна, як і роль НАТО як гаранта безпеки. Якщо ми на це добровільно погоджуємося, значить, ми відмовляємося від свого зовнішньополітичного суверенітету.

І завтра нам та ж Росія заборонить членство в ЄС. З’являться тоді й інші обмеження нашого суверенітету. Куди (в які міжнародні організації) вступати чи не вступати, маємо вирішувати ми самі. А далі вже інше питання – чи приймуть нас у ці організації.

На якому політичному фундаменті тоді Україні вибудовувати надійні гарантії безпеки після припинення війни? Перш за все треба розуміти, що жоден договір (навіть про взаємну оборону, а тим більше про нейтралітет), і навіть членство в НАТО, і навіть ядерна зброя не є абсолютною гарантією безпеки. Абсолютних гарантій безпеки взагалі не існує в природі.

Йдеться може бути лише про значущі фактори безпеки (які чомусь стали називати "гарантіями безпеки"). І головний такий фактор для нас – збереження сильного війська та зміцнення його оборонного потенціалу за допомогою найсучасніших і найпотужніших видів зброї. Саме ефективна обороноздатність України буде головним фактором стримування від нового російського вторгнення.

Другий значущий фактор такого стримування – формування оборонних альянсів із нашими міжнародними партнерами, що передбачає наразі і на перспективу взаємні постачання зброї, спільні проєкти оборонного виробництва, за можливості – розміщення військового контингенту країн-партнерів на нашій території.

На найближчу та середньострокову перспективу нашими головними стратегічними партнерами будуть європейські країни (включно з Великою Британією). Можливий розвиток партнерських відносин у військовій сфері також із Туреччиною. Що стосується США, то за Трампа хоча б зберегти часткові партнерські відносини і можливість закупівель американської зброї.

Від перспективи членства в НАТО Україні не варто відмовлятися (хоча б формально), але й зациклюватися на цій темі не слід. У Європі неминуче буде формуватися нова структура регіональної безпеки, невід’ємною частиною якої стане Україна.

Європейці вже розуміють, що без України не зможуть повноцінно забезпечити свою безпеку в умовах зростаючих загроз з боку Росії та цілком можливого зниження рівня відповідальності США за безпеку на Європейському континенті.

А для нас буде необхідна політична, економічна та ресурсно-технологічна підтримка країн Європи. Цей взаємний інтерес і стане основою формування нового оборонного альянсу в Європі.

Оригінал