Анастасія Цимбалару: Майбутньому обранцю доведеться позмагатися з моїм щільним графіком

31 березня на каналі СТБ – прем’єра 16-серйної стрічки «Слідча». Головну роль, майора Анастасію Ясинську, тут грає Анастасія Цимбалару. Акторка зізнається, що це найскладніший проєкт у плані зйомок, який вона мала за 10 років роботи в кіно. То ж дуже вболіває за цей серіал і сподівається, що глядач оцінить їхню роботу.    

В інтерв’ю Коротко про Анастасія Цимбалару розповіла, чому зйомки у «Слідчій» зробили її сильнішою, яка сьогодні ситуація у кіновиробництві, як справи зі здоров’ям, про вивчення української мови, благодійні бранчі, чому присвячує вільний час та чи має бажання ходити на побачення.  

Операція і реабілітація - це пауза в роботі, поки цього дозволити собі не можу

- Настю, як здоров’я? А то налякали ви нас всіх. У вас були проблеми з диханням, і через це є серйозні проблеми зі слухом та горлом. Казали, що треба робити операцію.

- Не можу похизуватися суттєвими покращеннями в своєму стані, адже операцію я так і не зробила. Виявляється, найбільшою проблемою в цій ситуація є банальна відсутність вільного часу. Адже сама операція і реабілітація після неї - це пауза в роботі, а цього я собі поки дозволити не можу.

У будь-якій справі доводиться чимось жертвувати, на жаль, в моєму випадку - власним здоровʼям та самопочуттям. Наразі робота кипить, і все несеться з такою швидкістю, що навіть перерва на їжу прописана в графіку мого робочого дня. І це все в період відсутності тривалого знімального процесу. Якби ще й додалися зйомки певного проєкту, навіть не знаю, як би все встигала.

Тому поки тішуся тим, що розберуся з усіма нагальними питаннями і все ж присвячу час своєму здоровʼю. Дуже сподіваюся, що це не затягнеться на тривалий період.

- Зважаючи, що зйомки – дуже нелегкий процес, як це впливає на роботу?

- Наразі в роботі з цим проблем немає. По-перше, ситуація вже не така гостра, як була кілька місяців тому, все ж лікування дало певний результат.

По-друге, я вже трохи адаптувалася до свого нового стану, і такого стресу, як на початку, не відчуваю.

По-третє, просто перестала соромитися при знайомстві з новою людиною казати, що маю певні проблеми зі слухом, і просити говорити трохи гучніше.

А моє близьке оточення вже знає про цю мою особливість. І до того ж ситуація не настільки критична, що я геть нічого не чує. Слух є, просто гірше, ніж був до хвороби.

А от з диханням, поки триває опалювальний сезон, все трохи складніше. Але й це налагодиться з потеплінням і зовсім зникне після проведеного хірургічного втручання. Тому глобальних причин для занепаду духом, вважаю, немає. Ми зараз живемо в такий час, що люди вимушені вчитися жити з проблемами набагато глибше, ніж просто погіршення слуху.

- У нас чимало талановитих акторів. Зараз велика конкуренція в кіно?

- Важко говорити про конкуренцію в плані досвіду та наявності певних здібностей. Після початку повномасштабного вторгнення ситуація у кіновиробництві суттєво погіршилася: проєктів стало менше, умови праці в рази гірше, фінансування майже припинилося.

Зараз прагнуть знімати кіно доступніше та швидше. Звісно, що при таких умовах і обсягах роботи не кожен погоджується працювати, але залишатися в професії все одно хочеться. Нині прагнуть зменшити обʼєм витрат на оплату заробітної плати, тому запрошують на зйомки за дуже низькі ставки. І тут вже кожен ухвалює самостійне рішення: чи готовий він погодитись на такі умови.

Є актори, які цінують власну працю і зусилля, які вони вкладають у виконання своєї роботи, тому тривалий час сидять без зйомок. Але є й ті, хто вимушені погодитися на запропоновані умови, бо елементарно треба продовжувати на щось жити. 

У «Слідчій» обсяги тексту інколи доходили до 50 сторінок на день

- Ви можете обирати, в який проєкт йти? Є запрошення чи шукаєте самі?

- Кожен актор має право обирати, чи йти йому в запропонований проєкт, чи ні, відштовхуючись від власних вподобань у сценарії, запропонованих умов, комфорту чи його відсутності, роботи з певними командами, запропонованої оплати. Інша справа, що пропозицій стало не так багато.

В основному запрошення пройти на кастинг того чи іншого проєкту надходить по запиту кастинг-директора чи режисера, тому самостійно шукати роботу не доводиться. Буває й таке, що тебе одразу затверджують на проєкт, бо мали позитивний досвід роботи з тобою в минулому, тому етап проб тобі вдається оминути.

Я поки маю можливість відмовлятися від роботи, якщо розумію, що це буде для мене некомфортно або сценарій мені нецікавий. Але це ситуація на сьогодні. Планувати на завтра в наших реаліях - велика розкіш, тому ніхто не знає, як буде надалі. Звісно, хочеться насамперед розвиватися і рости в своїй основній сфері діяльності і заробляти своєю улюбленою справою, а не шукати інші альтернативи.

- Скоро виходить серіал «Слідча», де у вас головна роль. Цей серіал – з тих, який ви обрали б з поміж-інших?

- У проєкт «Слідча» я йшла саме по любові до запропонованого сценарію. Мені була дуже цікава героїня і ті трансформації, які вона проходить протягом серіалу.

До того ж, такої ролі у мене ще не було, тому дуже кортіло кинути виклик самій собі. Моя героїня спочатку здається дуже правильною, «занудою», перфекціоністкою. Вона звикла слідувати правилам і підкорятися певній системі. Це її «зона комфорту», тут вона почувається впевненою.

Але життя йде за іншими правилами, яким інколи доводиться підкорятися, «ламаючи» себе. Як пройти цей шлях, не втративши в собі людину та не зраджуючи собі, - для неї гостре питання, яке вона й буде вирішувати. А може, взагалі, стане частиною нових для себе реалій і відкриється зовсім з іншої сторони.

Процес зйомок став для мене колосальним досвідом і точно зробив сильнішою і більш витривалою. На даний момент, це найскладніший серіал в плані виробництва, який я мала за 10 років роботи в кіно. Навряд я вкладала колись більше зусиль, ніж в цю роль, тому дуже сподіваюся, що глядач оцінить нашу роботу.

- Ви писали, що зйомки «Слідчої» – це був божевільний і надзвичайно складний період. В чому саме була складність для вас?

- Як я вже казала вище - саме у виробництві. Зараз вимушені знімати кіно в рази швидше, але обсяги роботи при цьому виросли. Отже, все це відбувається за рахунок власних ресурсів учасників процесу.

Ми знімали в паралелі по 2 групи, обсяги тексту інколи доходили до 50 сторінок на день. Ми грали в футболках на вулиці при мінусовій температурі, працювали 3 місяці в холодному павільйоні у легкому одязі. Те, що ми зробили, на мою думку, гідну роботу абсолютно чесно та не шкодуючи себе - для мене подвиг. Тому всім серцем вболіваю за цей проєкт, бо це вартувало немалих зусиль.

Як не розридатися, граючи війну на сцені? Ніяк

- Арам Арзуманян розповідав, що йому часто кажуть, що він заложник типажу. Те саме говорила й Вікторія Білан-Ращук, мовляв, у нас акторам ліплять якесь кліше, не даючи спробувати щось інше, щоб не ризикувати, не експериментувати. Ви що скажете зі свого досвіду?

- Таке справді має місце бути. Я сама тривалий час була заручницею образу антагоністки. Я вже згадувала про це в своїх інтервʼю.

Звісно, хочеться, щоб акторів оцінювали не тільки за зовнішнім виглядом та давали спробувати свої сили в різних амплуа та жанрах. В цьому плані достатньо згадати досвід наших колег з Заходу. На підготовку до ролей вони мають тривалий час, можливість набрати чи скинути вагу, тренерів задля зміни своєї фізичної форми та здобуття нових навичок. Все це додаткові витрати бюджетів та немалі затрати часу.

У нас же виробництво відбувається інакше, тому лише сподіваємося, що з часом ми переберемо цей досвід і будемо створювати потужне, конкурентоспроможне кіно.

- Якщо не помиляюся, роль у виставі «Круасани з мигдалем», яка йде у театрі «Сузір’я», - це ваша перша роль у проєкті про війну. Як вона вам далася? Як, наприклад, не розридатися на сцені?

- Як, мабуть, і все в нинішній час - важко. Як не розридатися, граючи війну на сцені, проживаючи її в реальному житті? Ніяк.

Бувають вистави, де захлинаєшся, де вмовляєш себе бути сильною, бути зараз акторкою, персонажем, образом, не Настею. Але всі ми люди і проживаємо цей досвід тут і зараз - боляче, складно, емоційно.

Особливо непросто було грати виставу у день прильоту в «Охматдит», проплакавши майже всю виставу і уклін. Тоді ми грали «Круасани…» задля збору коштів для постраждалих, але морально від цього легше не ставало.

Та не говорити про цю реальність зі сцени - неможливо. Це тепер частина нашого життя. Маємо ще й нагадувати глядачеві, завдяки кому і якою ціною ми маємо право бути тут і зараз. Кожна наша вистава закінчується благодійним збором задля наших військових, тому будемо раді підтримці кожного.

- У стрічках на які теми ви б нині не знімалися? Наприклад, з останнього, вже на етапі виходу тизеру розкритикували фільм «Кварталу 95» «Раша гудбай». Зокрема, за болючу фразу головної героїні: «Не треба казати, що ми з Горлівки. Скажемо, що з Мелітополя. О, краще скажемо, що ми з Маріуполя. Що ми жили на «Азовсталі», під бомбами». 

- Не беруся оцінювати продукт, не будучи з ним ознайомленою.

Підводних каменів багато. Тому намагаюся на етапі проб просити повну інформацію про проєкт, хоча б короткий опис серіалу, в ідеалі кілька серій для ознайомлення.

Але часто буває, що готового сценарію немає ще навіть на етапі початку зйомок. Часто все пишеться в паралелі, а це дуже ускладнює роботу всієї знімальної групи.

До сих пір відчуваю нестачу словникового запасу, але я вчусь

- Ви перейшли на українську і в публічному просторі, і в побуті. А як ви ставитеся до колег, які в публічному просторі говорять українською, а десь між собою, навіть на знімальному майданчику поза кадром, російською? На вашу думку, чи не є це подвійними стандартами?

- Казати за інших не можу - це вибір, позиція і відповідальність кожної окремої людини. Зі своєю я визначилася ще на початку повномасштабного вторгнення.

Чи легко мені дається українська, навіть після трьох років щоденного користування? Звісно, що ні, є свої складнощі. Я до сих пір відчуваю нестачу та обмеженість словникового запасу, інколи на емоціях можу використати російське слово, бо не можу підібрати аналог українською.

Але вчусь, і моє бажання пізнати нашу мову глибше та відчувати себе у ній вільно, нікуди не зникає! Я захоплююся милозвучністю, багатогранністю нашої рідної мови. Звісно, хотіла б, щоб це не обмежувалося тією малою кількістю людей, що вирішили викреслити мову ворожнечі зі свого життя.

Боляче все частіше чути москальську на вулицях міст нашої країни. Особливо боляче, коли чую, як нею спілкуються діти.

Нещодавно повернулася з-за закордону, де не могла навіть ідентифікувати своїх земляків через їхню мову, сприймаючи їх ворожо і вважаючи представниками країни-терористів.

Можу лише надихати власним прикладом, спонукати і не втрачати віри в те, що все ж свідомість переможе і ми повернемося до тієї єдності, яку відчували на початку повномасштабного вторгнення - коли звідусіль лунала милозвучна, і ти чітко усвідомлював, що ти обʼєднаний спільними цілями, мріями і бажаннями про цілісність та незалежність нашої єдиної держави.

- Ви розповідали, як під час навчання в університеті ім. Карпенка-Карого майстер сказав вам: «дівчата, починайте худнути». Добром це не закінчилося, а набутими хворобами. Як ви зараз дивитеся на свою історію навчання в університеті ім. Карпенка-Карого після жахливих одкровень про домагання, харасмент, знущання?

- Так, ця моя проблема тягнеться ще зі студентських років, і я вже не раз зізнавалася, що страждала на розлад харчової поведінки. Це тривала і складна боротьба, в якій більшість соромиться зізнатися.

Я радію, що вистачає сміливості говорити про це відкрито і власним прикладом демонструвати, що рішення цієї проблеми існує, можливе вільне життя без циклічності обмежень, зривів, самобичування і постійних думок про їжу.

Наразі я підтримую людей в цій боротьбі, маю можливість спілкуватися з ними в соцмережах і бути опорою в цей важкий для них період.

- Ви зможете дати відсіч, якщо вам щось не сподобається, не боячись розголосу чи що вам відмовлять в ролі?

- З початком повномасштабного вторгнення ми всі дуже змінилися. Особисто я стала сильнішою, навчилася чітко усвідомлювати та відстоювати свої кордони та дбати про себе самотужки.

Зʼявилося розуміння власної цінності і бажання бути гідною того життя, яке тобі дарують. Зараз я набагато сміливіша і навряд дозволю образити себе. Але разом з тим вчуся бути делікатною та тактовною.

Відстояти себе не соромно, соромно дозволяти іншим користуватися тим становищем, в якому ми всі зараз опинилися.

Впевнена, що «моє» мене і так обовʼязково знайде

- У вас є проєкт «Досліди Анастасії Цимбалару», де ви говорите з дівчатами про різні б’юті-процедури. Він має ще й благодійну мету, де ви збираєте кошти на допомогу. Такі проєкти ефективні?

- Цей проєкт набирає обертів саме завдяки своїй ефективності по збору донатів. Якщо б нам це не вдавалося, я б втратила в нього віру.

Але, окрім благодійної мети, він існує для того, щоб спробувати ментально допомогти кожній жінці відчути себе трохи краще. Для нас це привід виділити дві години часу на те, щоб не тільки дізнатися корисну та безкоштовну інформацію від провідних експертів сфери краси, а й просто розслабитися, видихнути та дозволити собі відчути це життя по-новому.

Наша подія - ковток натхнення. І бачити вмотивовані, наповнені, щасливі очі дівчат після події – це для мене колосальне задоволення. Адже хочеться в цей непростий для нас час бути корисною, потрібною та надихати інших. І допоки нам це вдається - проєкт матиме своє продовження.

- Зйомки в кіно, зйомки блогу, що теж займає купу часу, благодійні бранчі. Собі вдається присвячувати час?

- От з тайм-менеджментом у мене великі проблеми (сміється). Розірватися і приділяти однакову кількість часу та енергії на всі сфери своєї діяльності дуже важко. Доводиться чимось жертвувати. У моєму випадку, собою - здоровʼям, дозвіллям, особистими стосунками.

Для мене в пріоритеті сьогодні акторство та благодійність. Блог теж часто страждає, бо дозволяю собі інколи пропадати з мереж. Але натомість намагаюся надолужити новими цікавими проєктами.

Тому вільного часу майже немає. Але коли зʼявляється хоча б годинка, роблю собі розкішний подарунок у вигляді сну. Без нього в цьому шаленому ритмі протягнути особливо важко.

Ще намагаюся приділяти час своїм заняттям: тренуванням, вокалу, розтяжці, читанню. Маю на меті відновити заняття з водіння, але поки навіть цю зайву годину знайти серед потоку щоденних справ дуже важко.

- А на побачення ходите? 

- У мене не так багато часу, щоб дозволити собі знайомство з людиною на власні очі. Тому в цій справі покладаюся на всесвіт та долю. Впевнена, що «моє» мене і так обовʼязково знайде, а пріоритети визначаться самі по собі.

Зараз повністю сконцентрована на власних проєктах та на реалізації своїх цілей. То ж, майбутньому обранцю, щоб мене зацікавити, спершу доведеться позмагатися з моїм щільним графіком (сміється).

- Вільно почуваєте себе на побаченнях?

- Все залежить від людини навпроти і твоєї готовності їй відкритися. Таке стається далеко не часто, тому і виникають складнощі в комфортному, зацікавленому спілкуванні.

А з віком ліміт довіри суттєво вичерпується, і часом здається, що комфортніше за все тобі у власній компанії.

Але я з тих людей, які вірять, що на кожну людину знайдеться… Ні, не половинка, а інша свідома, цілісна особистість. Варто лише цього забажати і довіритися всесвіту.

- Між іншим, зараз багато людей знайомляться на сайтах знайомств. І я багато знаю прикладів, що саме так люди знаходять одне одного, одружуються. Ви колись бували на таких сайтах?

- Якщо комусь комфортний такий формат знайомства - нічого не маю проти. Але подібного досвіду не мала. Я і робочі чати по кілька діб читаю, коли мені ще встигати пізнавати когось краще за перепискою?

До того ж, мене треба зацікавлювати та підкорювати вчинками, тому історія онлайн-листування для мене поки не має сенсу.

Та й передусім - головне бажання, а я його наразі зовсім не маю. Я в тому стані, коли отримую задоволення від свого статусу і концентрації енергії на власних мріях та цілях.

- Як реагуєте, коли тепер вам приписують якісь романи? Нещодавно, наприклад, вас питали про стосунки з Женею Яновичем. Вас це зачіпає?

- Якщо це плітки, то чого на них реагувати? Допоки я сама не виявлю бажання офіційно заявити про свої стосунки, виправдовуватися, давати коментарі та переживати з цього приводу - порожня трата часу.

- Минулий рік був для вас непростим. Але, з іншого боку, це своєрідне переосмислення себе, свого життя. Яка сьогодні Анастасія Цимбалару?

- Якась невгамовна (сміється). Не можу сказати, що я сильно змінилася за рік. Ця трансформація сталася за весь час повномасштабного вторгнення. Зʼявився страх прожити марно це життя, проґавити його, не встигнути реалізувати стільки планів, бути марною - це і є моїм постійним двигуном руху вперед.

Мого завтра може не стати, тому не хочеться втрачати жодної хвилини, хочеться жити, відчувати це життя на смак, бути корисною, бути першою, бути мотиватором і підтримкою для тих, хто втратив орієнтир.

Можливо, колись ми поміняємося місцями, і я так само потребуватиму від когось цієї підтримки та заряду позитивної енергії. Але допоки можу творити і віддавати, допоки є сили - не планую зупинятися.

- А мрієте про щось?

- Мрію. І багато, як ніколи, роблю задля того, щоб встигнути це все втілити в життя. Але розповідати не буду. Думаю, дуже скоро ви й самі все побачите.