Кілок у серце Ostpolitik: як Путін підштовхнув ЄС до трансформації у сфері оборони

Почавши повномасштабне вторгнення в Україну в лютому 2022 року, президент Росії Володимир Путін знав, що порушує порядок безпеки в Європі. Це був скоріше тактичний гамбіт, ніж прорахована стратегія, і він не міг передбачити, що послідує за цим ходом. Хоча повернення Дональда Трампа в Білий дім застало Європу зненацька, він все ще може перешкодити Путіну піти переможцем.

Фокус переклав статтю екс-міністра закордонних справ Ізраїлю Шломо Бен-Амі про трансформацію Європи у сфері безпеки на тлі російсько-української війни.

Схоже, що зараз у Путіна на руках усі карти. Трансатлантичні відносини тріщать по швах, оскільки ізоляціоністська адміністрація Трампа критикує своїх європейських союзників і не висловлює особливої прихильності НАТО. Гірше того, Трамп, здається, солідаризується з Росією у війні в Україні. Він пригрозив запровадити нові санкції і тарифи проти Росії доти, доки не буде досягнуто припинення вогню і мирну угоду, але водночас поклав відповідальність за продовження бойових дій на президента України Володимира Зеленського та призупинив військову допомогу і розвідувальну підтримку України (тепер, судячи з усього, її буде відновлено).

Але в Європи ще є шанс змінити ситуацію. Вона вже відмовляється від свого уявлення про "кінець історії", що склалося після Холодної війни, згідно з яким принципи міжнародного права здавалися непорушними, європейські збройні сили мали підтримувати мир, а не вести війни, і на США можна було покластися в забезпеченні безпеки Європи.

Фінляндія і Швеція першими усвідомили, що історія повернулася, і їхній вступ до НАТО — у 2023 і 2024 роках відповідно — став серйозним поштовхом до зміцнення північного флангу Альянсу. Тепер і Європейський Союз, схоже, змирився з новою безпековою ситуацією, щойно оголосивши про план переозброєння на суму 840 мільярдів доларів. Навіть Німеччина, для якої повернення історії особливо болюче, готується до переозброєння: майбутній канцлер Фрідріх Мерц і його ймовірні партнери по коаліції домовилися про створення інфраструктурного фонду в розмірі 500 мільярдів євро і ослаблення бюджетних регуляцій, що дасть змогу наростити інвестиції в оборону.

Значення цього кроку не можна недооцінювати. Після закінчення Другої світової війни Німеччина відмовилася від жорсткої сили на користь м'якої, виступаючи як двигун європейської інтеграції та оплот світового порядку, заснованого на правилах. Починаючи з 1960-х років цей підхід, відомий як Ostpolitik, включав у себе прагнення до конструктивної взаємодії з Радянським Союзом, а потім і з Росією. Цим пояснюється те, що колишня канцлерка Ангела Меркель погодилася на постачання енергоносіїв з Росії, незважаючи на заперечення інших членів ЄС і США.

Повномасштабне вторгнення Путіна в Україну увігнало кілок у серце Ostpolitik. Через кілька днів наступник Меркель, Олаф Шольц, оголосив про "епохальні зміни" (Zeitenwende) в оборонній і зовнішній політиці Німеччини. Але саме Мерц остаточно покінчить із повоєнним минулим Німеччини — і ця зміна знову поставить країну віч-на-віч із найстрашнішими та найруйнівнішими примарами її історії.

Насамперед ідеться про фіскальну революцію. Скупість Німеччини була джерелом напруженості в ЄС, особливо під час боргової кризи єврозони на початку 2010-х років. Але німці — і не в останню чергу Меркель — надто добре пам'ятали, як гіперінфляція проклала шлях для Адольфа Гітлера, і 2009 року перший уряд Меркель запровадив конституційне обмеження структурного бюджетного дефіциту до 0,35% ВВП на рік, відоме також як боргове гальмо. На цьому тлі запланований Мерцем перегляд боргових зобов'язань, включно зі зміною і можливим скасуванням боргового гальма, являє собою радикальну зміну пріоритетів Німеччини.

У ширшому сенсі Мерц, схоже, готовий взяти на себе лідерство в Європі. Незважаючи на те, що Німеччина є найбільшою економікою ЄС, вона тривалий час не хотіла брати на себе справді лідируючу роль у Європі, особливо у сфері безпеки. Однак поєднання російського реваншизму та американського ізоляціонізму зробило цю позицію неспроможною. Як найбільш густонаселена країна Європи, розташована в "геостратегічному центрі" континенту, Німеччина, за словами Мерца, повинна "взяти на себе більшу відповідальність за лідерство" у сфері оборони.

Будь-які зусилля щодо забезпечення безпеки Європи починаються з України. Поки що Трамп намагається всидіти на двох стільцях: "домовитися" про мирну угоду, яка майже напевно включатиме капітуляцію перед Росією та економічний шантаж України, а потім умити руки і покласти її дотримання на Європу. Але який сенс від посередника, який не дає жодних гарантій?

Щоб уникнути повторення Мюнхенської угоди 1938 року, коли Франція і Британія змусили Чехословаччину поступитися територією Гітлеру, започаткувавши Другу світову війну, Європа повинна швидко вжити заходів, щоб поліпшити становище України на полі бою і, відповідно, за столом переговорів. На щастя, замінити втрачену фінансову допомогу США буде не так складно, як хотілося б Трампу: на сьогодні Європа надала Україні набагато більшу підтримку в доларовому вираженні, ніж США. Однак заповнити нестачу озброєнь буде набагато складніше, а в такій важливій короткостроковій перспективі і зовсім неможливо.

Відразу після досягнення мирної угоди Європі доведеться виступити її гарантом, а це означає — забезпечити ефективне стримування російської агресії. Для цього просто необхідна ядерна парасолька. Саме тому Мерц запропонував замінити американські ядерні боєголовки в Європі французькими та британськими альтернативами. Подейкують навіть про те, щоб Німеччина сама стала ядерною державою.

Коли НАТО втрутилося у війну в Косово в 1999 році, тодішній канцлер Німеччини Ґерхард Шредер заявив, що відправлення сухопутних військ у країну, яка колись була окупована гітлерівським вермахтом, "немислиме". Сьогодні, як визнає Мерц, немислиме стало необхідним. Тільки якщо Німеччина — і вся Європа — відкине свої моральні та політичні забобони, вона зможе продовжувати виконувати свою найважливішу роль: глобальної сили із захисту миру і демократичних принципів.

Про автора

Шломо Бен-Амі — колишній міністр закордонних справ Ізраїлю та віцепрезидент Міжнародного центру миру в Толедо. Цю статтю підготовлено в партнерстві з Project Syndicate © 2025.