Макбет, Овальний кабінет

28 лютого столичні франківці показали прем'єру шекспірівського "Макбета" в постановці Івана Уривського, сценографія Петра Богомазова, костюми Тетяни Овсійчук. У виставі використали переклади Бориса Тена і Юрія КорецькогоВиставу напередодні здавали художній раді театру, здавали двічі – з двома складами виконавців. Обидва ці покази призначалися не лише для худради, а й для преси. Театр був повен ущерть, аж до останніх ярусів. Адже це єдиний шанс потрапити на виставу для театральних критиків, студентів та іншої безбілетної публіки, бо квитки вже продано до квітня включно і зна­йти вільні місця, навіть "для своїх", буде непросто.Ось деякі враження від тих двох передпрем'єрних показів. Лише деякі – бо вистава відкрита для різних, часом протилежних інтерпретацій та ігор глядацької уяви.Втім, головний зоровий образ вистави – дуже конкретний, навіть однозначний. На сцені – кілька гіроскопічних кранів зі світловими екранами. Отож місце дії явно нагадує модерну телестудію чи кінознімальний павільйон.Як і в Шекспіра, все починається з того, що головні герої повертаються з переможної війни. І саме тут при світлі софітів та мерехтінні моніторів вибухає щось страшніше за саму війну – змагання за владу між учорашніми героями-фронтовиками.У ролях: Тетяна Міхіна, Мальвіна Хачатрян (леді Макбет), Акмал Гурєзов, Олександр Рудинський (Макбет), Віталій Ажнов, Іван Шаран (Банко), Арсеній Тимошенко, Дмитро Чернов (Дункан), Ренат Сеттаров, Роман Ясіновський (Макдуф), Павло Шпегун, Леонід Шеревера (Малькольм).Як бачимо, у виставі всього шестеро персонажів – а не три десятки, як у Шекспіра. Режисер скоротив п'єсу, відмовившись, зокрема, від трьох колоритних шекспірівських відьом, що спокушають Макбета на вбивство. Хтось пожартував: мовляв, Уривський позбувся тих відьом, бо вже все про них сказав у своїй знаменитій "Конотопській…" Насправді ж у виставі нечиста сила таки присутня, але вона схована (чи оцифрована?) в технологічних пристроях, в отих самих трьох екранах, почеплених на рухомі крани. Самі ж крани нагадують звіроящерів у білих екранах-намордниках. Що далі – то більше ті намордники заюшуються краплями й патьоками крові.Ще один важливий елемент сценографії – технічно зо­всім нескладний, але промовистий та багатосмисловий. Це купа піску на авансцені, ближче до лівого порталу. Той пісок, можливо, висипався з розбитої клепсидри – як метафора вичерпаності часу. В пісок закопують убитих, які потім звідти вилазять, бо це ж шоу. По ходу справи прочитуються й інші сенси. Це пісочниця для жорстоких забав дорослих людей. Це пісок у лотку для нестерилізованих диких котів, якими є, власне, всі персонажі. Інколи вони здіймають у лотку справжню піщану бурю. Це також пісок із гладіаторської арени – з тих давніх часів, коли публіці не треба було нічого, окрім хліба й видовищ. Втім, чому тільки давніх часів, а не нинішніх?Прем'єра вистави відбулася якраз того дня, коли в Білому домі Зеленський, Трамп і Венс на весь світ зіграли в Овальному кабінеті своє костюмоване шоу перед очима телекамер. Цей збіг наша театральна публіка помітила миттєво. Після вистави хтось із глядачів того ж вечора у фейсбуку пожартував вдало й лаконічно, заримувавши "Макбет" і "Овальний кабінет".Шоу має тривати. "Макбет" Уривського – і про це теж. Режисер не лише скоротив п'єсу, а й своєрідно перекомпонував її, уникаючи лінійності сюжету. Через те, скажімо, король Дункан, зарізаний Макбетом майже на початку дії, потім з'являється на сцені ще не раз як повноцінний учасник шоу. Чи він лише привид убитого короля? Чи, може, він, за правилами цієї гри, й не був насправді вбитий? Це вже не важливо, бо вистава таки про загибель людини в людині, хай би скільки разів персонажі оживали й відкопувалися з піщаної могили.Уся вистава – чорно-біло-червона. Це дуже чоловіча вистава. Настільки чоловіча, що леді Макбет від початку навіть не сприймається як особа іншої статі, й не лише тому, що вдягнена в чоловічі штани. Перед нами – люди, навіки травмовані війною. Ось епізод: Макбет не може оволодіти жінкою. Здається, це ознака не імпотенції, а чогось гіршого: їх збуджує не любов, а лише смерть.Макбет – Акмал Гурєзов. Це бездоганний воїн. Можливо, в ньому є надмір лицарської шляхетності й замало вагань, сумніву й душевної слабкості, без чого Макбет не Макбет. Але Гурєзов – із тих артистів, натура яких опирається, коли їм доводиться грати слабаків, ця натура просто не знає, як мужчина може бути слабаком. На цьому перетині виникає дещо дивовижне: Макбет Гурєзова несподівано схожий на печального Дон Кіхота, що пішов не тією дорогою, й це справді драматично.Про призначення Олександра Рудинського на заголовну роль деякі театрали ще до прем'єри відгукувалися скептично. Мовляв, це буде якийсь клоун, а не Макбет. Ті скептики дуже помилялися! Персонаж Рудинського дуже цілісний у своїх протиріччях. З першого погляду прочитується вся його біографія. Можливо, він утік на війну ще школярем і виріс там, як Мауглі, серед воєнних джунглів. Це жахлива дитина, вередлива, нетерпляча і безстрашна. Для нього гра з життям, чужим чи своїм, це така собі забава. Дуже своєрідно Рудинський перед фіналом розігрує ту сцену, в якій Макбет дізнається, що Бірнамський ліс пішов на Дунсінан. Ця звістка, здавалось би, моторошна. Це крах усіх сподівань. Але для Макбета-Рудинського це лиш нова азартна гра зі смертю, не більше. Той містичний ліс не лякає його, а радше дивує. На його напівдитячій фізіономії немов написано: "Ну-ну, покажіть, такого я ще не бачив!" Якби в лексиконі Шекспіра було слово "Прикольно!" – воно в цьому епізоді дуже підійшло б героєві Олександра Рудинського."Макбета" багато хто називає найкращою на сього­дні режисерською роботою Івана Уривського. Зрештою, вистава викликає змішані відчуття й оцінки. Під час перегляду та й потім ти відчуваєш і відторгнення, й одно­часно захват. Буває, кажеш сам собі: ні, я не готовий полюбити й високо оцінити цього "Макбета". Бо тут немає нічого такого, що не лежало б на поверхні злободенно-­банальної суспільної свідомості. Хіба за останні роки ми чогось не дізналися ще про війну й боротьбу за владу? Чи про те, що ми часом є лише персонажами великого світового шоу, за яке наші діти платять своєю кров'ю? Чи про те, що весь світ оцифрований, а наша свідомість зазомбована? А нам у виставі це показують, інколи аж занадто нав'язливо. А оті звіроящери, що спокусили героїв вистави, принюхуються й до тих, хто сидить у залі. Цей прийом – такий собі наївно-тюгівський, дидактичний. Ні, кажеш собі, я не хочу це любити. Але звідки тоді береться оте відчуття завороженості, затягування в оцю пекельну потойбічну темінь, що не відпускає тебе навіть через кілька днів після перегляду?