Навіщо США стільки ресурсів? І що робити?

Одним із контраргументів щодо ризиків нестачі копалин у США є те, що вони можуть значно збільшити виробництво, як це було під час попередніх війн. Наприклад, із 1913 по 1918 рік видобуток вольфраму в США зріс на 222%, марганцю — на 984%, а хроміту — на 23 327% (так, це не помилка).

Однак перед світовими війнами, та і під час них Штати мали чи не найпотужнішу у світі промисловість. Це навіть робило їх самодостатніми стосовно окремих ресурсів. Відтоді промисловість США занепала. Як уже було зазначено, американці дедалі більше залежать від імпорту, щоб задовольнити внутрішній попит, і вони навіть припинили видобуток і переробку окремих ресурсів.

Наприклад, Штати не видобувають тантал із 1959 року і не виробляють металевий кобальт із 1983 року. Таким чином, вони мають відносно ослаблену промисловість, а тепер іще й із меншим досвідом.

Як наслідок, додаткові виробничі лінії США для оборонних об’єктів та боєприпасів можуть бути швидко створені в разі війни з Китаєм, але розробка шахт і переробних заводів займе значно більше часу.

1951 року директор Бюро шахт США Джеймс Бойд сказав, що «нові внутрішні джерела сировини не можуть бути доступні менш ніж за два-п’ять років». Наразі американська шахта у середньому потребує 13 років від відкриття до виробництва.

Порівняно з іншими передвоєнними періодами, промисловість не має виробничої бази та експертизи для швидкого збільшення видобутку. Сьогодні Штати подібні до Російської імперії під час Першої світової війни: вони багаті на мінерали, але не готові до воєнних потреб і обмеження іноземного постачання.

Незважаючи на зусилля Росії підтримати свою промисловість під час Першої світової (від картографії по всій країні до поліпшення інфраструктури в гірничодобувних регіонах), росіянам не вдалось достатньо забезпечити свої військові потреби.

На сторінках The Scientific Weekly (1917 рік) Джозеф Поуг порівнював добре розвинену промисловість Британської імперії зі значною мірою нерозвиненою промисловістю Росії: «Промислова організація для війни — це одна проблема, яка може бути швидко налагоджена. Подивіться на Англію. Розвиток ресурсів країни — інша справа, яку не можна виконати за короткий період часу. Це Росія вже дізналася, на свою біду».

Як і Російська імперія у Першій світовій, Штати у війні з Китаєм не зможуть швидко збільшити видобуток власних ресурсів.

Уряд США може, однак, запровадити політичні кроки для зменшення ризиків нестачі ресурсів у разі війни. По-перше, треба накопичувати запас мінералів — як більші обсяги, так і ширший асортимент.

Це вже робиться. Наприклад, є прагнення придбати 18 500 тонн алюмінію високої чистоти та алюмінієвих сплавів. Однак Національний оборонний запас не має окремих мінералів, які військові США використовують найбільше — таких як мідь, свинець та інші. 1961-го, під час Холодної війни, американці накопичували ресурси у 213 місцях по всій країні. Наразі їх зберігають лише у шести локаціях.

Міністерство оборони має акумулювати більше ресурсів у Національному оборонному запасі. Воно встановлює цільові обсяги запасів на основі базового сценарію конфлікту Пентагону. У цьому випадку — повномасштабної конвенційної війни між США та Китаєм на рік, і ще три роки — на промислове відновлення.

Цей сценарій можна посилити вже під час конфлікту, збільшивши задоволення військових потреб у корисних копалинах. Наприклад, 1950 року Рада національної безпеки розробила документ NSC 68. Це був звіт про цілі та програми США для національної безпеки. Так було оновлено сценарій планування загроз і відповідний період мобілізації.

Як наслідок, урядовці збільшили витрати для накопичення протягом Корейської війни. Зараз Конгрес також міг би подовжити тривалість бойових дій із одного року, передбаченого законом, як це було зроблено 1988-го. Тоді чітко вимагалось, що запас «має бути достатнім для підтримки Штатів упродовж мінімум трьох років під час надзвичайної ситуації, яка вимагала б повної мобілізації економіки для тривалої конвенційної війни невизначеної тривалості».

По-друге, пора стимулювати внутрішнє виробництво мінералів. Ці кроки мають передбачати заходи з боку пропозиції та попиту. Уже впроваджуються заходи через програму виробництва передових технологічних транспортних засобів Міністерства енергетики, Управління виробництва та енергетичних ланцюгів постачання, а також програму Титулу III Закону про оборонне виробництво DOD і програму промислової бази та підтримки.

По-третє, USG має обмежити імпорт із Китаю. Саме Пекін — наразі незамінний постачальник кількох видів корисних копалин. Він виробляє такі обсяги ресурсів, які інші країни не зможуть легко замінити.

Наприклад, Китай — найбільший у світі виробник ітрію. Він постачав 94% усіх сполук ітрію, спожитих у Штатах із 2019 по 2022 рік. Якщо заборонити імпорт китайського ітрію, американські компанії зіштовхнуться з труднощами у пошуку заміни.

Замість повної заборони імпорту ресурсів із Китаю легше застосувати тарифи на ці ресурси, зробивши їх найдорожчим джерелом сировини. Такі тарифи стимулювали б американські компанії шукати альтернативні джерела постачання і дали поштовх до розвитку цих галузей промисловості у інших виробників, що зараз не мають змоги конкурувати з Китаєм.

Також урядовцям доведеться обумовлювати будь-які гранти, позики та податкові кредити, пов’язані з критично важливими ресурсами, виключенням китайських поставок. Наприклад, податковий кредит на критично важливі елементи для виробництва електромобілів вимагає відсутності сировини від «проблемних» іноземних суб’єктів.

Критерій для визнання іноземного суб’єкта таким — окрема проблема. Зараз це 25% власності «проблемним» іноземним суб’єктом. Було б логічно посилити це обмеження. Наприклад, електромобілі з батареями, що мають будь-який уміст від «проблемних» іноземних суб’єктів у їхніх ланцюгах постачання, можна виключати з податкового кредиту на критично важливі ресурси.

За аналогією, державні закупівлі мають виключати товари, що містять будь-яку сировину з Китаю. Ніхто не заважає включати до федеральних грантів та позик умови, що забороняють одержувачам отримувати будь-які ресурси з КНР.

Є ще одне рішення для дефіцитних ресурсів: США можуть забезпечити зарубіжне виробництво мінералів у країнах, геополітично близьких до Вашингтона. Цей підхід до вирівнювання ланцюга постачання відомий як «френдшоринг».

Однак політика щодо «френдшорингу» має включати інвестиції в американські компанії для придбання часток в зарубіжних видобувних проектах. Подібно до того, як Міжнародна фінансова корпорація розвитку США вклала гроші в TechMet, приватний інвестиційний інструмент із Дубліна, щоб інвестувати в нікель-кобальтову шахту в Бразилії та проєкт із рідкісноземельних елементів у Південній Африці.

Однак «френдшоринг» із зарубіжними партнерами несе ризики під час війни, оскільки морські шляхи вразливі. Ба більше, міжнародна співпраця особливо складна в умовах конкуренції великих держав.

1949 року директор Бюро шахт США Джеймс Бойд сказав: «Міцність або слабкість нашої позиції щодо необхідних ресурсів може визначити наш статус у найближчі роки». Раніше Штати були провідною ресурсною базою світу. Зараз це Китай.

Така нестача може виявитися катастрофічною для США, зважаючи на роль ресурсів у війні. У Першій та Другій світових війнах, а також у Корейській війні американці не мали значних запасів окремих ресурсів, але були їх провідним виробником. Проте дефіцит відчувався. Тож після цих війн офіційні особи закликали владу прагнути до ресурсної самодостатності.

Втім, зараз Штати мають більш слабку мінеральну базу та стоять на порозі великої війни із суперником, що переважає. У цьому випадку слова директора Бюро шахт США Р. Р. Сейєрса, виголошені 1941 року, можуть бути особливо пророчі:

«Події 1940 року свідчать, що в епоху механізації сировина є жилами війни. Британці продемонстрували, що відвага компенсує переваги в озброєнні та боєприпасах. Але досвід Фінляндії, Бельгії, Греції та інших виявив неефективність героїчних людей проти лавини заліза, марганцю, алюмінію та нафти».

Колись Фінляндія, Бельгія та Греція не поступилися перевазі Німеччини в ресурсах під час Першої світової. Однак зараз Тайвань, Японія та США можуть поступитися Китаю.