Останнє "люблю", тиша і жодної відповіді: що писали військові рідним перед загибеллю

Їхні слова не мали бути прощальними, але саме такими вони стали. 24 Канал зібрав історії та останні слова тих, хто без вагань віддав своє життя за нашу свободу та незалежність. Кожне слово, кожна обіцянка і кожне "люблю" – це слід у серцях тих, хто залишився.

Ці слова – пам’ять про те, ким були наші відважні захисники і що залишили після себе. Вони стали частиною історії, яку ми не маємо права забути, адже поки ми пам'ятаємо наших Героїв – вони житимуть вічно.

"Тримаємося": останні слова захисника "Азовсталі"

Віталію Зінченку назавжди залишилося 27. Він загинув 5 травня 2022 року на "Азовсталі", до самого кінця залишаючись вірним своїй дитячій мрії – захищати людей.

Віталій родом з Полтавщини. З дитинства мріяв стати поліцейським, але пов'язав життя з армією. У 18 років пішов на контракту службу, далі – академія Нацгвардії, викладання у навчальному центрі, а у 2020 році перевівся в "Азов". 30 квітня 2022 року, у самий розпал боїв за "Азовсталь" став майором.

Він був справедливий, рішучий, до всього ставився відповідально. Ніколи не стояв осторонь, коли його побратими йшли в бій. Тож коли колона російської техніки прорвалася на територію комбінату Віталій разом з побратимами вирушив її зупинити. Це було його останнє завдання.

Віталій Зінченко – один із захисників "Азовсталі" / Фото надане 24 Каналу

Віталій жив у Маріуполі, тому з рідними бачився не часто. Востаннє – напередодні повномасштабного вторгнення – у січні 2022 року. Віталій і його брат-близнюк Валентин любили активний відпочинок, тому відправилися кататися на лижах і багато гуляти.

Збиралися разом піднятися на Говерлу влітку. На жаль, я піднявся без нього у 2023 році. Там лежав камінь, на ньому було написано багато імен хлопців з "Азову". Я дописав Віталіка і поставив прапор,
– поділився брат Валентин.

Остання розмова у братів була 30 квітня, на День народження мами. Віталій сказав, що все добре – вони тримаються, але багато не розповідав. 3 травня ще відписував, 4-го – відповіді вже не було. 5 травня рідним повідомили, що Віталій загинув.

Остання переписка братів / Скриншоти надані 24 Каналу

Сварився через куртку: остання розмова з воїном ССО

Павло Бессараб з позивним "BALO" загинув 22 січня 2024 року. Йому було 36 років, командир групи спецпризначення Сил спеціальних операцій. Близькі згадують його як справжнього воїна – відданого своїй справі, сильного і безстрашного, але водночас людяного і справедливого.

Павло почав свій військовий шлях ще у 2007 році, коли пішов на строкову службу. Потім продовжив кар'єру у військовій сфері. Він охороняв кораблі від піратів і рятував людей у різних куточках світу. Коли почалося повномасштабне вторгнення – без вагань став на захист своєї країни. Був одним з організаторів оборони Сум та області. Мав багато нагород за це, але ніколи не гнався за визнанням.

Воїн ССО Павло Бессараб / Фото надані 24 Каналу

У повсякденному житті Павло був людиною, яка могла зробити все своїми руками. Кожного дня вчився чомусь новому. Знав кілька мов, займався спортом, допомагав людям, катався на своєму "Харлеї", багато читав і мріяв про власну школу тактичної підготовки для військових.

"Найбільше в ньому мені подобалася його сила – не тільки фізична, а й сила духу. Він був тим, хто не зупиняється, хто завжди шукає нові знання, хто надихає інших. Для Паші служба була не просто роботою – це було його покликання. Він не міг стояти осторонь, коли потрібно було захищати людей", – згадує його кохана Маргарита.

Їхня остання розмова була 19 січня – за 3 дні до загибелі Павла. Говорили про звичайні побутові речі. Маргарита купила йому куртку, яку він хотів, а Павло трохи сварився, що вона витрачає на це свої гроші.

Це був наш останній діалог. Він написав, що виходить на завдання, а я відповіла: "Все пройде гладко, чекаю тебе на зв'язку". Ми не надавали особливого значення цим словам, бо виходи – це була його робота, і я завжди вірила в нього. Знала, що він повернеться. Але кожного разу мене розривало всередині,
– поділилася Маргарита.

Остання обіцянка добровольця, яку він не зміг виконати

Життя Андрія Росоловського обірвалося 1 березня 2025 року на Запоріжжі. Мінометний обстріл, каска не врятувала. Йому був 31 рік. Молодший сержант 102 бригади Сил ТрО. Пройшов бойовий шлях від кулеметника до командира штурмовиків, а в листопаді 2024 року був на підвищенні кваліфікації у Норвегії. Вдома на нього досі чекають дружина Марія та 10-річна донька Ангеліна.

Андрій родом з Калуша Івано-Франківської області. Ніколи не служив, але у лютому 2022 року не вагаючись долучився до Сил оборони України. Найбільше Андрій хотів захистити свою родину. Він знав: якщо Росію не зупинити зараз, вона прийде до нього додому та знущатиметься з його доньки та дружини.

Він був працьовитий та відданий. Справжня кам'яна стіна для його родини та лідер для побратимів. Марія розповідає, що Андрій завжди хвилювався за своїх хлопців – і у відпустках, і під час реабілітації після важкого поранення.

Андрій навіть під час відпутки постійно хвилювався про побратимів / Фото із сімейного архіву

"Він постійно думав про хлопців, дзвонив їм. Хвилювався, що з ними щось сталося, якщо вони не виходили на зв'язок. Він казав мені: "Марічко, ти мене не ревнуй. Ви – моя сім'я, але там також моя сім'я", – розповіла Марія.

Остання розмова Андрія з дружиною була вдень 28 лютого. Він сказав, що йде на іншу позицію. Обіцяв, що все буде добре і "вийду – напишу".

Минуло вже пів місяця, як його немає, а досі чекаю від нього повідомлення – той заповітний плюсик о 5 ранку: "Я вийшов, я повернувся, я – є". Досі стоять його речі. Навіть на балконі стоять його недопалки, не можу їх викинути. Кітель, який він передав додому, щоб я випрала, досі висить на кріслі. Я завжди казала йому: "Ти моє серденько, а я не можу жити без серденька". Тепер моє серденько лежить на Алеї Героїв,
– поділилися Марія.

Андрій з дружиною та донькою / Фото із сімейного архіву

Найбільше Марія хоче, щоб про її чоловіка пам'ятали, як і про інших Героїв, що віддали життя за Батьківщину. Щоб о 9 ранку ті, що живуть, зупинилися усього на хвилину вшанувати тих, завдяки кому це можливо.

Говорив мало, лише – "все добре": остання розмова з 23-річним воїном

Андрій Таран з позивним "Деймос" загинув 17 серпня 2023 року, рятуючи поранених бійців під масованим мінометним обстрілом у районі Роботиного на Запоріжжі. Того дня він врятував життя вісьмох побратимів, але не зміг зберегти своє. Життя Андрія обірвала керована авіабомба. Йому було лише 23 роки.

Андрій служив у 118 бригаді, був молодшим лейтенантом помічником начальника штабу та командиром розвідувального взводу першого механізованого батальйону. Родом із села Саксагань, що на Дніпропетровщині.

Він був життєрадісним і цінував кожну хвилину. Багато читав, цікавився психологією, любив подорожі та був душею компанії. Андрій щиро любив Батьківщину, вірив у нашу перемогу та завжди казав, що ми все відбудуємо й Україна ще буде процвітати.

Андрій був життєрадісним і цінував кожну хвилину / Фото надане 24 Каналу

"Андрійко був цілеспрямованим, завжди йшов до своєї мети. Добрий, розумний, кмітливий – завжди підтримував мене, хоч був молодшим братом. У свої 23 роки він був тією людиною, на яку хочеться рівнятися", – пригадала сестра Ольга.

Після навчання отримав повістку і без вагань пішов до військкомату. Побратими згадують його як людину слова. Він завжди підтримував їх, підіймав бойовий дух і на завдання виходив першим.

На зв'язок Андрій виходив раз на 2 – 3 дні. Про себе розповідав мало – лише говорив, що в нього все добре. Рідні навіть не знали, що він "на нулі". Тож здебільшого Андрій слухав новини сім'ї. Останній раз спілкувалися 14 серпня. Через кілька днів, 16 серпня, Ольга написала братові – щось відчувала. Та повідомлення вже не доходило до Андрія.

Я постійно заходила в месенджер, оновлювала його та дивилася, чи дійшло йому повідомлення. 18 серпня близько 15 години з'явилася друга галочка – повідомлення дійшло. Я так зраділа, що все добре. Через 15 хвилин мені зателефонували батьки та сказали, що Андрійко загинув,
– розповіла Ольга.

Остання переписка Ольги з молодшим братом / Скриншот наданий 24 Каналу

"Не хвилюйтеся": останнє повідомлення захисника з Черкащини

Максим Горбатюк загинув 12 жовтня 2023 року біля села Водяне на Донецькому напрямку. Йому було лише 28 років. Він був молодшим сержантом і водієм кулеметного взводу 53 ОМБр. Потрапивши під артобстріл, зміг вибратися, але повернувся за пораненими. Разом із побратимом вдалося кількох бійців витягнути, а коли рушили за наступним – не повернулися.

Максим родом з села Харківка Черкаської області. Службу почав ще до повномасштабного вторгнення. У 2019 році підписав контракт і служив у тилу на Черкащині. Після 24 лютого 2022 року був на різних напрямках, зокрема під Ізюмом на Харківщині та на Донецькому напрямку.

Максим Горбатюк – захисник із Черкаської області / Фото надане 24 Каналу

Він був дуже щирим і простим, у найкращому розумінні цього слова. Дивився на світ трохи наївними очима й зовсім не мирився із несправедливістю. Удома на нього чекала дружина з донькою Софією, а ще сестри – Анна і Юлія, з якими він був дуже близький.

У сестер з Максимом був спільний чат. Востаннє спілкувалися 10 жовтня 2023 року. Максим казав, що йде на завдання й просив не хвилюватися за нього.

Макс сказав, що вони йдуть на позиції на 5 днів: "Вийду – напишу". Це була наша звичайна "схема". Зрозуміло, що я хвилювалася, але він завжди виходив і відписував. Я писала йому в Signal, але він не відповідав. 15 жовтня написала ще в Instagram. Через пів години мені подзвонила сестра і сказала, що Макса більше немає,
– пригадала сестра Анна.

Повідомлення, що залишилися ез відповіді / Скриншот наданий 24 Каналу

Останнє "люблю" воїна, що загинув в Авдіївському пеклі

Семененко Данііл з позивним "Ульв" вирушив на останнє завдання 29 лютого 2024 року. Він загинув від вибухово-осколкової травми, коли ціною власного життя врятував побратима, прикривши собою. Йому назавжди залишиться 29 років.

Данііл родом з Києва. У перший день повномасштабної війни він став добровольцем і долучився до полку "ССО Азов", що згодом переформували в 3 ОШБр. Спочатку був солдатом, а потім молодшим сержантом в артилерійському дивізіоні. Служба для нього була способом захистити свою сім'ю від ворога, зберегти Україну та людські життя. Він був відданий своїй справі та викладався на повну.

У повсякденному житті був активним, вивчав історію, а найбільше любив гори. Данііл встиг підкорити гори Карпат та Македонії. Вже під час великої війни став люблячим батьком – у них з дружиною народився син.

Данііл Семененко 24 лютого 2022 року став добровольцем / Фото надане 24 Каналу

За кілька днів до загибелі Данііл вийшов на зв'язок із дружиною Аліною. Прямо нічого не розповідав, але все одно було зрозуміло, що зараз дуже важко. Навіть попри всю його вмотивованість. Це був кінець лютого 2024 року, Авдіївський напрямок, де тривали пекельні бої. Росіяни місяцями йшли по трупах своїх, щоб захопити Авдіївку, і 17 лютого 2024 року Сили оборони відступили з міста.

Востаннє я розповідала йому про синочка. Говорила, що ми його любимо, що я дивуюся його силі й що він – найкращий чоловік і тато на світі. Потім Даня написав, що пора спати, бо через 3 години вставати й, що він мене любить. "Люблю тебе" – були його останніми словами до мене. Далі – тиша. Непрочитані повідомлення. Жодної відповіді,
– розповіла Аліна.

1 березня 2024 року близьким повідомили жахливу звістку. Данііл завжди говорив, що життя це боротьба й усі його виклики треба приймати зі сміливістю. І саме такою людиною він був до кінця.