Пакт Дмітрієва—Віткоффа як основа партнерства Путіна—Трампа

Перш ніж з’явилися якісь офіційні повідомлення про підсумки розмови очільників Росії та США, російський представник Кіріл Дмітрієв написав, що «під керівництвом президента Путіна та президента Трампа світ сьогодні став набагато безпечнішим місцем! Історично! Епічно!». Очевидно, що лізти поперед батька в пекло Дмітрієву було дозволено Кремлем. Це підкреслює його неординарну роль у комунікаціях між обома вождями. З американського боку поширилася теза: «Майбутнє відносин між двома країнами (США та Росією. — М.Г.) охоплює величезні економічні угоди та геополітичну стабільність».

Однак ця стаття не про розмову двох автократів. Потрібно поглянути на можливі плоди діяльності творців партнерства Путіна—Трампа.

Система координат

Алогічна, на перший погляд, поведінка американського президента та його команди насправді виглядає доволі логічною, якщо подивитися на неї в іншій системі координат. Вона орвеллівська: система координат деформованого світу постправди, де агресор не є агресором, жертва агресії є просто однією зі сторін конфлікту, її поразка є перемогою, капітуляція є миром, брехня і фальсифікації є альтернативною правдою тощо.

У цій системі координат поділяти і володарювати, кидати союзників, робити бізнес на війні — норма. Але мова не про моральні рамки, які відсутні для Трампа і його адміністрації, так само, як і для мафіозно-клептократичного угруповання пітерських чекістів. Якщо подивитися на те, з якою швидкістю відбувається трансформація США з глобального лідера вільного світу в диктатуру персоналістського типу, які тектонічні зсуви відбуваються в колись потужній економіці Америки, то мимоволі з’являється запитання: що за цим стоїть і на що спрямовано в нашому конкретному українському випадку?

Чужий і хижак

На основі того, що написано про типажі Путіна та Трампа, про захоплення останнього першим ще з часів попереднього президентства, можна припустити, що появу партнерства — назвемо його ТрамПут — було запрограмовано заздалегідь.

Типаж Путіна — спецслужбістський. Його намір — отримати по максимуму здобутків від партнерства з Трампом. Це не так у вигляді кешу, як у вигляді нематеріальних досягнень, які для Трампа не мають цінності, але для Путіна цілком матеріальні для досягнення «величі Росії». Як, наприклад, «стійкий мир» у путінському розумінні, за яким насправді стоїть намір отримати Україну та Європу в російську сферу впливу, НАТО відкинути на лінію 1997 року, а то й узагалі розпустити. Путінському «контрагенту» Трампу це цілком заходить, адже він має іншу систему координат, з іншою шкалою цінностей, де на вершині піраміди — прибуткові оборудки за рахунок інших, а НАТО, ЄС, Україна не становлять для нього інтересу в його картині світу, бо це витратні або збиткові «активи».

Як схиляти інших до пропозицій, від яких не можна відмовитися, Путін добре знає. Він практично вже досягнув певного успіху в окремо взятій Угорщині, приручивши Орбана, вже був близький до купівлі України часів Януковича, а Німеччини — часів Меркель. Але явно переоцінив свої досягнення та недооцінив українців і 2014-го, і 2022-го. І далі все пішло не за планом. Дещо вдалося скоригувати 2019-го, але, знову ж таки, відбувся збій у 2022-му. І пішло не за планом не тільки в Україні, але й у Європі.

Однак багаторічні зусилля щодо спецоперації «наш человек в Белом доме», в серці екзистенційного ворога — США, раптом принесли результат. Удруге, після 2016-го. Можливо, спрацював хід Кремля олігархом Риболовлєвим — 50 млн дол. переплати Трампові за придбання його «роз’їденої флоридською цвіллю» вілли в Палм-Біч у 2008-му. Цю покупку Юрій Фельштинський і Володимир Попов у своїй книжці «Від червоного терору до мафіозної держави» відзначили як таку, що «найбільше скидалася на хабар, кредит, аванс або підкуп».

Незалежно від того, чи є Трамп продуктом тривалої операції Москви або ж не є, в цитаделі демократії з’явився чужий для неї елемент — монстр авторитаризму російського зразка, вирощений протягом путінського періоду. Але цей монстр не зовсім керований, він просто схожий за типажем на російський оригінал, але має своє на умі. З Чужим може розібратися тільки Хижак, за аналогією з відомим голлівудським трилером. І Путін є цим хижаком. Камала Гарріс свідомо чи підсвідомо, але правильно відчула, зазначивши, що Путін з’їсть Трампа на ланч. Однак насправді впоратися з Чужим Хижаку нелегко не тільки в кіно.

Універсальний метод Трампа — витиснути з контрагента усе, що можна, через шахраювату оборудку рекетирського характеру. Але це коли маєш справу зі слабшим партнером, як Канада, Данія, Панама, Україна. Коли ж партнер подібний тобі, тут починає працювати взаємозалік інтересів: ти — мені, я — тобі. Але для Трампа мірило успіху — грошові потоки, які мають бути згенеровані успішними оборудками, що «зробить Америку знову великою» в його розумінні.

Матеріальний контекст

Генеральна ідея партнерства ТрамПут із російського боку (провайдер — Дмітрієв, свій для доньки Путіна Єкатєріни Тіхоновой і в дошку свій для американців хлопець-випускник Стенфорду та Гарварду з ксивою академії СВР) полягає в звабленні Трампа (через Віткоффа, ділового партнера і друга президента з 1980-х) доходами від перепродажу частини російських енергетичних і мінеральних ресурсів на європейському ринку. Показово, що вже після першої зустрічі з Путіним 21 лютого Віткофф заявив, що «провів багато часу з президентом Путіним, розмовляючи, розвиваючи дружбу, стосунки з ним…».

Для Кремля зараз ключовий варіант — повернути на ринок ЄС свої нафту та газ під виглядом неросійських, у цьому випадку є можливість під виглядом американських. На кордоні РФ чи на російському експортному терміналі енергоресурси з російських можуть перетворитися на американські. На папері. Тому звідси такий інтерес такого собі американського інвестора Стівена Лінча до відновлення газопроводів «Північний потік», що активно підтримує давній друг Путіна зі східнонімецької Штазі Матіас Варніг. Хтось «раптом» хоче викупити частку Rosneft Deutschland у німецьких нафтопереробних заводах і постачати туди російську нафту.

Про стратегію прихованого повернення російських енергоносіїв на ринок ЄС детально йшлося в праці Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» «Росія маскується, щоб повернути свої нафту і газ в Європу. Як її зупинити».

Проте Трамп із Віткоффом теж не промах. Їх навряд чи влаштують абиякі ціни, що їх пропонуватимуть з російського боку для американської компанії. Трампу потрібні максимізація доходу й отримання надприбутку. Тому зустрічна пропозиція-вимога могла бути жорсткою — оскільки Росія під санкціями, а США поспішають їй на допомогу, то буде логічним, щоб ціна продажу російських ресурсів американській компанії була близькою до внутрішньоросійської.

Такий підхід навряд чи викличе ентузіазм у Кремлі, однак майстри оборудок Дмітрієв і Віткофф, імовірно, можуть запропонувати варіант, який влаштовує обидві сторони. І цей варіант — розмороження заморожених активів Центробанку РФ (260 млрд євро), частину яких можуть пообіцяти американському партнеру у вигляді інвестицій у США, які так вітає Трамп.

Очевидно, що це корупційна пропозиція з боку Кремля не стільки для фінансування будівництва нових Трамп-тауерів, скільки для поповнення спільного таємного фонду двох правлячих «родин», за яким наглядатимуть найбільш довірені особи — члени сімей — доньки диктаторів. Гроші будуть робити гроші в інтересах обох родинних кланів. Ймовірно, торги йдуть із приводу питання репарацій із Росії. Мовляв, якщо США наполягатимуть на компенсаціях Україні, тоді Трампові не перепаде з розморожених російських активів.

Проєкт «близькосхідної Рив’єри» в Секторі Гази, який є однією з мрій Трампа і Віткоффа, а останній є одночасно спецпредставником президента США по Близькому Сходу, потребує неабияких інвестицій. Путін може обіцяти це (він уміє торгувати повітрям) в обмін на збереження російських баз на території Сирії, що активно лобіює ізраїльський прем’єр Нетаньягу, інтерес якого — прибрати палестинців із Гази та зменшити вплив Ердогана на нинішнє сирійське керівництво. Отже, як бачимо, інтереси суто бізнесові перетинаються з геополітичними.

Нематеріальні речі

Коли йдеться про значущі для Путіна і незначущі для Трампа нематеріальні речі в контексті російсько-української війни, то вони легко, на перший погляд, були здані американським президентом. Маються на увазі відмова називати Росію агресором, а Путіна — воєнним злочинцем, вихід США з розслідування злочину агресії, відмова Україні у членстві в НАТО, жодних гарантій безпеки тощо.

Фактично ж це своєрідний «вступний квиток» на те, щоб мати справу з Путіним щодо матеріальних речей, описаних вище. Ймовірно, це ще оплата своєрідного «боргу» Кремлю, адже Трамп під час першого терміну президентства не розпустив НАТО, не визнав Крим російським і не зняв санкцій з Росії. Ба більше, «декларацією Помпео» США зафіксували український статус Криму, в Сирії американськими військами 2018-го було безжально знищено цілий підрозділ вагнерівців, а ще Трамп запровадив санкції проти путінського «Північного потоку-2».

З іншого боку, Трамп зацікавлений у відриві Росії від Китаю і готовий за це платити Україною. Ілюзію можливості такого відриву створили для Трампа автори програмного документа його президентства «Мандат на лідерство. Проєкт 2025». У документі йдеться про те, що холодна війна між США та СРСР була «боротьбою всередині західної родини», тобто СРСР / Росія тим самим ідентифікується як частина західної цивілізації.

Це важливий момент, який не тільки ілюструє хибність оцінки цивілізаційної належності Росії, а й пояснює, чому в американському політикумі багато хто, в тому числі і Трамп, вважає, що РФ може стати союзником у боротьбі з Китаєм, який належить до іншої цивілізації, що ворожа і США, і Росії.

Арктична активність Трампа — претензії на Канаду та Гренландію — насторожила Путіна, який вважає, що Арктика є передусім російською і Росія має контролювати Північний морський шлях. Хто контролює Гренландію, той контролює Північну Атлантику, але вхід у західний сектор Арктики контролює той, хто володіє Шпіцбергеном, тобто Норвегія. Це те, що давно не влаштовує Росію.

14 березня Кремль зробив випад у бік Норвегії, безпідставно звинувативши уряд в Осло в мілітаризації демілітаризованого архіпелагу, всупереч Шпіцбергенському трактату 1920 року. Практично це може бути віддзеркаленням намірів Кремля взяти архіпелаг під свій контроль. Якщо Трампові можна претендувати на гігантський острів, то чому б Путіну не отримати контроль над маленьким (порівняно з Гренландією) скелястим, вкритим льодом архіпелагом?

Чи існує пакт Дмітрієва—Віткоффа, достеменно не відомо, як не було свого часу відомо і про пакт Ріббентропа—Молотова. Що є в пакеті неартикульованих домовленостей «поділу світу» між двома вождями, сказати складно, але синхронізація дій обох насторожує і дає змогу припустити, що Дмітрієв і Віткофф обговорювали і обговорюють не тільки бізнесові питання. Віткофф наприкінці лютого зауважив, що у Росії та США є багато можливостей для економічної кооперації, й хороші комунікації ведуть до доброї співпраці і це веде до довгострокових партнерств.

Український чинник

Для Трампа Україна малозначуща. Це проблема, яка заважає йому співпрацювати на повну з Росією, щоб завдати поразки Китаю та Ірану. Але Трамп перебуває в ілюзії, що йому вдасться перевербувати Путіна, ігноруючи те, з ким він має справу. В принципі в західному експертному середовищі майже консенсус з приводу того, що розвернути Росію в бік США, як свого часу Ніксон із Кіссінджером розвернули Китай у бік Америки, у Трампа не вийде, хоч би як він намагався це зробити. Але він продовжує це робити з наполегливістю Сізіфа.

Немає сенсу перелічувати позиції, здачею яких Київ догодив би Трампові у пошуку «миру» для України. Для нього існує одна генеральна позиція — Україна має бути в російській сфері впливу, як, зрештою, і Європа.

Метод Трампа — це метод брутального психологічного тиску на партнера з тим, щоб примусити його грати за своїми правилами і домогтися оборудки на своїх умовах. Тому не потрібно мати ілюзій щодо остаточної мети його лінії поведінки стосовно України. Важливо не потрапити в пастку Трампа. Україна останні 11 років демонструє, що вона є міцним горішком, і путінському Мордору не вдалося його розколоти. Так само маємо чинити і у разі тиску з боку колишнього стратегічного партнера.

За кілька днів, 23 березня, в Джидді анонсовано наступний раунд американо-російських переговорів. Отже, невербальний пакт Дмітрієва—Віткоффа, з ігноруванням України та Європи, діє. Навряд чи в гарячих пісках саудівської пустелі обговорюватимуть ідею Путіна про хокейні матчі. Для українців та європейців важливо дотримуватися принципу «нічого про нас без нас». Рецепт протидії ломовим підходам «партнерів» висловив у своєму інтерв’ю міністр закордонних справ Чеської Республіки Ян Ліпавський під час візиту до України у листопаді 2024-го: «Жорсткість — це те, що поважають у реальному світі, де ми живемо».

Тому Крим — це Україна, як і інші окуповані території України, і нікому не буде дозволено торгувати ними.