Спокуса “легких грошей” від рашистів. Розмова з завербованим росіянами диверсантом

У Борисполі на Київщині викрили чотирьох неповнолітніх 16, 14 і 19 років, які за гроші підпалювали релейні шафи на залізниці.

Неповнолітні диверсанти в Одесі та Миколаєві палили релейні шафи на залізниці та пікапи бійців Збройних сил України. Їх затримали. В Одесі до групи 18-річних диверсантів входила 15-річна дівчина, а в Миколаєві за підозрою в диверсіях затримали трьох неповнолітніх.

Усі фігуранти цих новин отримали пропозицію заробити «швидкі гроші» за знищення залізничного обладнання, автівок військовослужбовців ЗСУ та приміщень ТЦК від невідомих через месенджер Telegram. Російські вербувальники вміло маніпулюють підлітками: спочатку переконують «виконавців», що їм за це нічого не буде, а потім, у разі відмови, погрожують. 

Лише з грудня минулого року і дотепер зафіксовано понад 40 таких фактів. А взагалі, як повідомив перший заступник голови СБУ Сергій Андрущенко під час спільного брифінгу з начальником Національної поліції Іваном Вигівським, Служба безпеки України разом з Національною поліцією встановила 497 осіб, які вчиняли підпали обʼєктів Укрзалізниці, автомобілів військовослужбовців, а також установлювали саморобні вибухівки, влаштовуючи теракти з посяганням на життя військових і поліцейських.

Чому підлітки піддаються на ворожі пропозиції невідомих людей? У пошуках відповіді на це питання кореспонденти Укрінформу поспілкувалися з одним із тих, хто потрапив під слідство через підпал релейної шафи на залізниці, що кваліфіковано як диверсію, вчинену у воєнний час.

ЗА МЕЖЕЮ ВІЛЬНОГО СВІТУ

За високий паркан Київського слідчого ізолятора (у простонародді «Дід Лук’ян») ми налаштовані потрапити з власної волі, щоб поспілкуватися з неповнолітнім хлопцем, якому інкримінують підпал релейної шафи на залізниці.

Ми – це четверо журналістів Укрінформу, яким керівництво Державної кримінально-виконавчої служби України пішло назустріч і дало «зелене світло» на розмову з утримуваним у столичному СІЗО сімнадцятирічним невдахою-диверсантом.

Теплий, сонячний березневий день. Стоїмо перед КПП ізолятора в очікуванні представника ДКВС, який має нас провести всередину пенітенціарної установи, жартуємо. Насправді ж, якщо не кривити душею, у голові вирують думки геть не веселі. Відчуття того, що по інший бік паркану плине зовсім інше життя, бентежить.

На майданчику перед воротами КПП зупиняється легковик. За кермом автівки – Дмитро Андреєв, представник Державної кримінально-виконавчої служби України. Віднедавна він відповідальний за комунікацію з громадськістю. Втілення в життя нового для ДКВС курсу на відкритість і впровадження європейських стандартів у спілкуванні зі суспільством нині належить до сфери повноважень Дмитра та його колег.

Про прибуття журналістів знають, охорона зовнішнього периметра відчиняє прохід – і ми перетинаємо межу вільного світу.

Повітря, небо, сонячне світло – ті самі, що й по той бік паркану.

Підходить офіцер внутрішньої служби – капітан Юрій Мариненко, психолог ДУ «Київський слідчий ізолятор». Серед його обов’язків, окрім іншого, – ще й робота з неповнолітніми, яких утримують в установі. Наразі в «Лук’янівці» перебувають 11 громадян України, які не досягли 18 років. З-поміж інших, є й сімнадцятирічний палій Микита, який дав згоду на спілкування з журналістами.

Вирушаємо до блока, де хлопець та інші неповнолітні перебувають в очікуванні суду.

Щоб зайти у внутрішній периметр установи, минаємо ще один пропускний пункт. Здаємо у віконце чергового журналістські посвідчення й проходимо у відчинені перед нами заґратовані двері. У передбаннику цього «шлюзу» триває ремонт – маляр на стіну кладе нову рельєфну штукатурку. Уже закінчені вертикальні поверхні майже висохли й на вигляд наче в коридорі сучасного пристойного офісу. Це дещо ламає кіношні уявлення про те, як ізсередини має виглядати установа, в якій «путівку» у подальше життя отримують засуджені.

У прямокутному дворі, оточеному будівлями із заґратованими вікнами, помітна капличка. В її віконницях ґрат немає.

Поруч із релігійною спорудою розташували майданчик, де в разі потреби, за відсутності електрики, просто неба готують їжу для заарештованих. Куховарять тут на дровах, у спеціально обладнаних казанах. Паливо для розведення вогню – штабелі колотого кругляку, заготовлені заздалегідь, охайно складені «під лінієчку».

Заходимо в корпус, підіймаємося на потрібний поверх. Черговий відчиняє такі ж заґратовані двері, ми на місці.

Довгий, не надто яскраво освітлений коридор. Ось тепер картинка в уяві і те, що бачать очі, збігаються. Похмурі стіни й камери, камери, камери…

Нас запрошують до «зеленої кімнати». Це спеціальне приміщення для ведення слідчих дій, обладнане за європейськими стандартами так, щоб спілкування з підлітками відбувалося без психологічного тиску на них. Це одна із спільних новацій ДКВС України та столичної прокуратури, яка має забезпечити неповнолітнім дотримання прав у кримінальному процесі та сприяти захисту їхніх прав на всіх етапах взаємодії з правосуддям.

Насправді ж «зелена кімната» зовсім не зелена, і це не одна, а дві кімнати, які становлять певну систему реалізації принципів сучасної ювенальної юстиції. В одній із кімнат з неповнолітнім спілкується психолог. У другій за тонованим склом перебувають слідчий та обов’язково представники неповнолітнього, які мають гарантувати дотримання прав ув’язненого. Слідчий слухає і спостерігає крізь своєрідний ілюмінатор за розмовою навпроти. За потреби він може в навушник психолога транслювати свої запитання до підлітка. Усе, що відбувається в обох приміщеннях, фіксується відеокамерами й відображається на моніторі комп’ютера, установленого в кімнаті слідчого. Так у Києві проходить «обкатку» пілотний проєкт щодо імплементації міжнародних стандартів правосуддя, дружнього до дитини.

«Я НЕ ДУМАВ, ЩО ЦЕ ДИВЕРСІЯ, ВВАЖАВ ЗВИЧАЙНОЮ ХУЛІГАНКОЮ»

Нарешті з камери приводять нашого майбутнього співрозмовника. Хлопець одягнений по-домашньому, у темні, спортивного крою, речі. У м’який стілець сідає спиною до відеокамери нашого оператора – так було домовлено заздалегідь.

Вітаємося, перепитуємо, чи дає він згоду на запис та оприлюднення розмови. Відповідь – ствердна.

Кримінальний кодекс України. Стаття 113. Диверсія: «Вчинення з метою ослаблення держави вибухів, підпалів або інших дій, спрямованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їхньому здоров’ю, на зруйнування або пошкодження об’єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, а також вчинення з тією самою метою дій, спрямованих на радіоактивне забруднення, масове отруєння, поширення епідемій, епізоотій чи епіфітотій, – карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна або без такої».

Микиті висунуто звинувачення за пунктом 2 згаданої статті про диверсію: «Ті самі діяння, вчинені в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, караються позбавленням волі на строк п’ятнадцять років або довічним позбавленням волі, з конфіскацією майна».

Свою історію хлопець розповідає, як неодноразово озвучений, добре завчений напам’ять текст:

– Розмовляли з товаришем, той якраз шукав роботу. В одному з чатів йому запропонували швидкий підробіток, і він розповів про це мені. Спочатку ми не погодилися на ту пропозицію, але коли «працедавці» почали погрожувати убивством наших рідних та близьких, злякалися й зробили те, що від нас вимагали, – розповідає нам хлопець.

За його словами, спочатку замовники надіслали хлопцям інструкції: що, та в якій послідовності робити, координати розміщення об’єкта підпалу. Наголосили на тому, що відеофіксація виконаної роботи є обов’язково умовою – виплата обіцяної грошової винагороди буде лише в обмін на зафільмований підпал.

– Нам сказали, що це буде звичайна «хуліганка», ніби ми допоможемо «вплинути» на якихось людей, бо замовник хоче «відтиснути» їхній бізнес. Пообіцяли сто доларів.

До цього попередні шістнадцять років свого життя Микита прожив у селі з бабусею. Про батьків хлопець не згадує, каже, що жили утрьох, разом із старшою сестрою, доки вона не переїхала на навчання в столицю. Сам по закінченні десятого класу пішов у ПТУ, вчився на електрика. Подобалося. Потім переїхав ближче до сестри, винаймав квартиру. Гроші на це були, бо добре заробляв на відбудовах навколо Києва: у Бучі, Гостомелі…

– Зрадником я себе не вважаю. Звісно, розумів, що спалити чуже майно, тим більше релейну шафу на залізниці, – то є недобре, і по голівці за це не погладять, але ні про яку диверсію тоді не думав. Не знав, що феесбешники так вербують. Соромно і дуже жалкую, багато знайомих тепер на війні…

Що і як насправді, горе-диверсантам пояснили вже правоохоронці того ж вечора після підпалу, коли затримали їх із чіткими доказами вчиненого злочину: відео, відзняте паліями, було красномовним.

«Розговорити» хлопця на якісь подробиці того, що сталося, не вдається: доки триває слідство, про таке розпитувати заборонено. Тож, вислухавши Микиту, прощаємося з ним.

– Є ще один сімнадцятирічний, його звати Богдан, і він також хоче щось сказати «для преси», – каже капітан Мариненко, і ми погоджуємося вислухати співрозмовника.

Богдан потрапив до СІЗО через крадіжку. Таких, як він, або тих, хто за «хуліганку» чи шахрайство, в установі перебуває   більшість. На розмову з журналістами напросився з єдиної причини – висловити ставлення ув’язненого товариства до таких, як його попередник по «зеленій кімнаті»:

– Ми їх зневажаємо. Хочу, щоб про це знали всі, хто продався ворогу.

Це було сильно.

Коли виходимо на вулицю, мимоволі підіймаю погляд доверху. Над центральною будівлею слідчого ізолятора потужно майорить синьо-жовтий прапор. У безхмарному небі – блакить і яскраво виблискує весняне сонце. Повітря просякнуте першим теплом, і під легким вітерцем швидко сохнуть калюжі. Усе так, як було, є і буде кожної весни, довічно.

Автор:  Іван Ступак

Фото: Павло Багмут

Джерело: УКРІНФОРМ