"Україна у фільмі ніколи не видаватиметься жалюгідною, а українці

– Україна – як порцеляна, що її легко пошкодити, проте неможливо знищити, – каже художник Слава Леонтьєв. Свій дебютний фільм "Порцелянова війна" зняв разом з американським режисером Бренданом Белломо.За сюжетом, після початку повномасштабного вторгнення харківський художник-кераміст і військовий інструктор Слава Леонтьєв разом із дружиною – мисткинею Анею Стасенко – залишаються в рідному місті та продовжують створювати вироби з порцеляни – фігурки тварин та фантастичних істот.Світова прем'єра відбулася минулого січня на кінофестивалі "Санденс" у Сполучених Штатах Америки, де фільм отримав гранпрі журі конкурсу американської документалістики. Загалом стрічка має майже 50 відзнак на міжнародних фестивалях і преміях. Також була номінована на цьогорічний "Оскар" у категорії "Найкращий документальний фільм". У національний прокат вийшла 6 березня.Про "Порцелянову війну" розповідає співрежисер Слава ЛеонтьєвЯк зародився цей кінопроєкт і як він змінився від задуму до реалізації?– Ідея фільму виникла не в мене. З 1 березня 2022 року до 18 квітня 2023-го я був у лавах Збройних сил України.Досвідченого кінематографіста з Лос-Анджелеса Брендана Белломо ми з Анею вже знали. Із ним був спільний проєкт із використанням наших образів у розважальній анімації. Брендан зателефонував, щоб дізнатися, як ми. Розповів йому про службу в ЗСУ. Доки Аня продовжувала працювати з порцеляною, я готував колишніх цивільних. Мій підрозділ Сил спеціальних операцій був готовий до виконання завдань на лінії зіткнення. Брендан обережно запитав, чи не погоджуся щось зафільмувати.Ми звернулися до мого друга, художника Андрія Стефанова, який уже допомагав мені тренувати людей на полігоні. Він став оператором. Не мали жодного досвіду як кінематографісти, але як художники розуміли, що можемо взяти в кадр.Спочатку йшлося про невеличкий волонтерський проєкт. Проте отриманий матеріал надихнув людей. Доєдналися серйозні фахівці зі Сполучених Штатів Америки, Австралії, Польщі. Ця міжнародна команда створила фільм, який маємо тепер.Розкажіть трохи про себе й інших героїв фільму.– Ми з дружиною багато років працюємо в колаборації. Створили популярну лінію порцелянових статуеток зі складним, унікальним, надзвичайно деталізованим розписом. До окупації Криму мали інші проєкти – від великої дерев'яної скульптури до інтер'єрних і монументальних. Коли півострів анексували росіяни, ми повернулися до рідного Харкова та продовжили працювати над тим, що можна було робити на колінці, – над створенням порцелянових виробів.Андрій Стефанов малював пейзажі, а тепер уже уславлений оператор. Він став одним із трьох номінантів на цьогорічну премію Американського товариства кінооператорів за документальний фільм. Андрій – перфекціоніст. Перші в його житті кадри були настільки досконалими, що увійшли у фінальну редакцію та розпочинають нашу стрічку.Інші герої фільму, бійці мого підрозділу "Сайгон", були без жодного військового досвіду. Це люди, які після анексії Криму почали готуватися за власний рахунок і стали експертами – фаховими інструкторами та не лише. Один із них – професор нашого університету, що спеціалізувався на сучасних війнах Росії та добре розумів, яка саме війна йде до нас. Також це успішні бізнес-аналітики, айтішники, графічні дизайнери, інженери. Справжня інтелектуальна еліта нації, що має честь і гідність. Ці люди захищають не себе й не свою власність, а демократію, українську ідентичність, нашу культуру.Як відбувався знімальний процес?– Більшу частину фільму зроблено в Харкові та навколо нього. Ми з Андрієм розуміли, що ми є люди на ґрунті й наша відповідальність – дивитися навколо так уважно, як це можливо. Зафільмували 500 годин. Безліч матеріалу відзняли на бодикамери бійці мого підрозділу під час битви в Бахмуті. Багато кадрів отримали з дронів. Наші друзі у США – співрежисер Брендан Белломо та продюсерки Анієла Сидорська і Пола Дюпре Песмен – мали з чого обирати.Польська студія BluBlu долучилася до анімації. Її новітня технологія – це неймовірна особливість нашого проєкту. Завдяки анімації створені Анею образи на порцеляні оживають. Усе візуалізували на найвищому рівні.Брендан Белломо як визнаний майстер візуальних ефектів створив спеціальний інструмент для постобробляння матеріалу, який використали для нашого фільму вперше. Він дав можливість поєднати в органічне ціле анімацію, інтер'єрні сцени процесу роботи над розписом, пейзажні кадри та з GoPro-камер під час бою.Як вам вдавалося поєднувати військову службу та роботу над стрічкою?– Було складно, якщо не сказати неможливо. Маю визнати: приділяв фільму не найбільшу частину часу й уваги. Але мої товариші по зброї вірили в наш проєкт, вважали його важливим. Вони підтримували й воювали замість мене. Виконували мої обов'язки та перебрали на себе мої ризики, щоб я міг працювати над стрічкою.Як показуєте в кадрі Україну?– Від початку в нас була певна ідеологія, яку сформулювала Аня: Україна у фільмі ніколи не видаватиметься жалюгідною, а українці – жертвами. Боротьба із зухвалою та звірячою агресією заслуговує на шану та захват. Ми несемо людям на Заході надію. Пояснюємо, що спротив є можливим для звичайних людей. Цей меседж нині цінується у Сполучених Штатах.Чому фільм має таку назву?– Назва прийшла від співпродюсерки Анієли Сидорської. Вона з родини політичних біженців із Польщі. Якнайкраще розуміє нашу ситуацію. І саме Анієла була авторкою ідеї фільму. Бо її, як і Брендана, вразило поєднання спротиву культурного та збройного.Ця назва здалася нам зрозумілою для західного глядача та важливою для тієї метафори, яку постійно використовуємо у стрічці: Україна – як порцеляна. Її легко розбити, але неможливо остаточно знищити. Легко пошкодити, але спробуйте спалити – не горить і не гниє. Вона вічна й може бути відновлена завжди.Чим вас захоплює робота з порцеляною та що вкладаєте у свої витвори?– У якийсь момент зрозуміли, що ми насправді безсмертні. Адже наші статуетки колись відкопають, і вони, можливо, надихатимуть когось у майбутньому.Прагнемо творчістю зробити світ трошки кращим, щонайменше красивішим. Нам хочеться, щоб дитина, біля ліжечка якої стоїть наша порцелянова фігурка, виростала добрішою, розумнішою та з кращим відчуттям смаку, ніж без нашої участі.Ідея Ані – в тому, що вона тримає кордони свого мистецтва так само, як наш підрозділ тримає фізичні кордони України. Російські загарбники та руйнування ніколи не з'являться в її розписах. Усі картини руйнувань, які є в анімаціях, – це робота польської студії BluBlu. Аніматори вивчили стиль Ані та спромоглися продовжити її мистецтво для ілюстрування наших оповідей.У чому нині вбачаєте свою місію як митця, а в чому – завдання цього фільму?– Наша місія – завжди робити якнайкраще, але враховуючи те, що працюємо також і замість тих, хто вже ніколи нічого не зробить. Це додаткова відповідальність.Щодо завдання фільму, то люди бояться дивитися кіно про війну. І це зрозуміло, бо вона жахлива й огидна. Але наш обов'язок як художників і кінематографістів – давати надію та натхнення. Приносити їх звідкіля завгодно, навіть із самого дна пекла.Що відчуваєте щодо визнання стрічки у світі?– Визнання фільму справді неймовірне. Наприклад, ніколи не думав про це кіно як про журналістський проєкт. Але отримали duPont-Columbia Awards – аналог Пулітцерівської премії для бродкастів телевізійників і радійників. Представники журі сказали, що ми донесли інформацію, якої вони ніколи не отримували з преси.Реакція західної аудиторії радує. Глядачі за кордоном почасту дякують за те, що ми змінили їхню думку. Вони визнають, що мали цілковито хибне, викривлене уявлення про цю війну. Але головне, що найпоширеніше запитання від іноземців: чим допомогти? Воно обов'язково звучить після кожного показу.Над чим працюєте останнім часом?– Увесь останній рік ми були зайняті просуванням фільму на фестивалях і врешті-решт оскарівськими перегонами. Я щасливий, що ми здобули визнання, бо номінація на "Оскар" – це вже назавжди. Звісно, також думаю про майбутні проєкти. Доведеться щось робити, бо режисер із номінацією на "Оскар" – це певна відповідальність.