Нам варто вивчити. Як Баку та Єреван ідуть до миру

Новина про погодження всіх пунктів мирної угоди між Азербайджаном і Вірменією викликала широкий резонанс. Переговори тривали вже досить давно, й у спостерігачів не було враження, що вони закінчаться найближчим часом. Тексту з 17 пунктів сторони не публікують, але в експертних середовищах і на медійних майданчиках більшість положень активно обговорюють.

Третій зайвий

Азербайджанський підхід до вирішення конфлікту ґрунтується на максимальному усуненні зовнішніх сторін від будь-якої участі у врегулюванні. Власне попередній успіх переговорів зумовлений, як вважають у Баку, виключно їх двостороннім характером. Офіційний Баку небезпідставно вважає, що будь-які посередники тільки затягнуть час і головне — не дадуть реалізувати всі можливості, що відкрилися перед країною-переможцем.

Останні узгоджені пункти угоди стосувалися принципових для Баку питань, які для сторонніх спостерігачів виглядають як доволі другорядні, символічні чи несуттєві. В цих пунктах ідеться про розпуск Мінської групи ОБСЄ й про те, що на лінії кордону не буде третіх сторін. Також погоджено, що після підписання угоди сторони відкличуть позови в міжнародних судах і не подаватимуть нових, натомість усі спірні питання вирішуватимуться знов-таки у двосторонньому форматі.

Мінська група ОБСЄ в Азербайджані стала символом знущання над здоровим глуздом і прикладом неконструктивного втручання в конфлікт. У процесі нескінченних обговорень група продукувала наступні «принципи», які ніяк не впливали на ситуацію на землі.

Насправді цей інструмент урегулювання конфлікту фактично завершив свою роботу у вересні 2020 року, коли Азербайджан розпочав другу карабаську війну. Здавалося б, якщо ця структура вже не є актуальною, навіщо в документі наполягати на її розпуску? Проте в Баку доклали зусиль, аби не залишилось ані найменшої шпаринки для зовнішнього впливу на процеси врегулювання двосторонніх відносин.

Із третіми сторонами на лінії розмежування ситуація дещо складніша. Після того, як вдалося витіснити російських прикордонників і «миротворців» із лінії розмежування, за ініціативи Вірменії на азербайджанському кордоні розмістилася цивільна моніторингова місія ЄС. Це здебільшого колишні військові, які фіксували порушення вогню та верифікували інциденти.

Ставлення до цієї місії в Баку було негативним, її сприймали як переважно французьку акцію проти Азербайджану. Азербайджан і Франція перебувають у стані холодної війни, й сторони не довіряють одна одній. Однак у Єревані, можливо, мали на меті не стільки зробити щось дошкульне Баку, скільки убезпечити себе від кривавих інцидентів, інспірованих російською агентурою у вірменських суспільно-політичних рухах і парамілітарних середовищах. Адже є достатньо свідчень того, що Росія має такі можливості та безпосередньо керує частиною вірменського політикуму, медійного простору й «активістів».

У Баку усвідомлюють зазначені виклики, однак наполягли на цьому пункті. По-перше, роздратування місією було більшим за потенційні ризики від її скасування. По-друге, політика Азербайджану, принаймні вже з певного часу, не передбачає порятунку прем’єр-міністра Пашиняна від наслідків загострення на кордоні. З берегів Каспію лунають голоси, що Пашиняну треба брати всю відповідальність на себе.

Ну й в Азербайджані попереджають, що готові відповісти на збройні інциденти. Явні, але частіше завуальовані погрози поновити воєнні дії, схоже, є частиною переговорної стратегії Азербайджану. Так само, як і нагадування про цілу низку інших вимог до Вірменії.

Що далі?

Азербайджанська сторона постійно наголошує, що підготовлений документ є лише рамковою декларацією, а не повноцінною мирною угодою, як його сприймають у світі та як хочуть тлумачити його у Вірменії. Угоду можуть навіть урочисто не підписати, або підписати урядовці, а не перші особи держав. Для Баку це — початок процесу, для Єревана — бажане його закінчення.

У Баку зазначають, що тільки після підписання розпочнеться тривалий процес урегулювання відносин у багатьох сферах, який має завершитися підписанням інших документів. Зокрема згадують матеріальну компенсацію за роки окупації громадянам і державі, пошук зниклих безвісти та багато інших проблемних питань.

Деякі вимоги, що їх озвучують азербайджанські експерти, виглядають нині як інструменти шантажу. Наприклад, вимога «створити умови для безпечного та гідного повернення «західних азербайджанців» на землі своїх предків», виключити територіальні претензії до Азербайджану з конституції та законодавчих актів, а також покласти край героїзації військових злочинців, припинити програму мілітаризації та повернути (!) придбане в її межах озброєння.

Тема змін до вірменської конституції активно обговорювалася в Азербайджані останніми місяцями, однак не знайшла продовження в тексті угоди.

Прикметно, що на цій стадії врегулювання з боку Азербайджану практично не звучить вимога щодо Зангезурського транспортного коридору через територію Вірменії до азербайджанського ексклаву Нахічевань, про який дуже багато говорили минулого року.

На тій стадії перемовин складалося враження, що без прийнятного вирішення питання сполучення з Нахічеванем Азербайджан не підпише угоди. Вочевидь, у Пашиняна вирішили, що за вигідне для Алієва розв’язання питання статусу транспортної артерії можна буде домогтися вагомих поступок. Натомість Баку просто зняв цей пункт із обговорення й зараз демонструє готовність розвивати альтернативні маршрути, наприклад, через Іран.

Також у Баку чітко артикулюють, що головний маршрут із Каспію до Туреччини пролягатиме через Грузію. Вірменія, яка в разі повноцінного врегулювання відносин із Азербайджаном і Туреччиною розраховувала отримати зиск від транзитної торгівлі та регіональної інтеграції, здається, переоцінила потенційну привабливість своїх пропозицій і географічного положення.

Азербайджан намагається використати процес перемовин із Вірменією, аби покращити відносини з Європейським Союзом. Із початком російської агресії Азербайджан став привабливим партнером для ЄС в енергетичній сфері. Результатом стало пожвавлення економічних і політичних контактів із низкою європейських країн. Водночас Азербайджан і Вірменія конкурують за увагу ЄС.

Вірменія залучена в декілька програм ЄС, зокрема з розмінування прикордонних територій, і має плани щодо розширення співробітництва. Азербайджан, з одного боку, припиняє у себе діяльність агентств ООН, оскільки не потребує їхніх послуг як країна-донор. З іншого — доволі ревниво ставиться до активності ЄС у Вірменії. Проєвропейську орієнтацію в Баку взагалі сприймають досить скептично й навіть саркастично.

Натомість ентузіазм в урядовців і експертів викликають плани створення нового союзу США—Ізраїль—Азербайджан, про який почали писати в ізраїльських медіа. Наявність таких ідей, на думку азербайджанських експертів, є прикладом нового статусу держави. В разі, якщо таку ідею далі обговорюватимуть у публічному полі, це впливатиме й на регіональну динаміку, й на відносини з Вірменією. Непередбачувана політика адміністрації Трампа породжуватиме нові виклики для залучених країн.

Як заявив міністр закордонних справ Азербайджану, є ймовірність, що угоду буде підписано до кінця року. Це доволі оптимістичний сценарій для такого складного конфлікту. В Україні ж варто уважно вивчати поведінкові моделі в цьому переговорному процесі, які можуть бути помічними для коригування нашої переговорної позиції.