Вчитель проти бійки

Нас із дитинства вчили, що битися — це погано. Пам’ятаєте, у школі бувало: хлопаки зчепилися на перерві через якусь дурню. Хтось когось штовхнув чи ручку поцупив. Прибігає вчитель, розтягує їх за комірці, кричить: «Ану припинили!».

І байдуже, хто там правий, а хто винен. Хто перший махнув кулаком, а хто просто захищався. Вчителя цікавить інше. Усіх під одну гребінку, кому не сподобалось — тримай потиличник. І слухай лекцію кота Леопольда про те, як треба дружити, ділитися чи ще щось.

Ну, у школі це ще якось працювало. Хоча б до кінця уроків. Бо, якщо конфлікт серйозний, потім ті ж самі хлопці зустрінуться десь за рогом і таки доведуть інтелектуальну дискусію до кінця. Вже без учителів та, головне, без свідків узагалі.

Але ми вже давно не діти. Зараз у нас не кулаки літають у пісочниці, а ракети над головою. Замість невблаганних образ через зламаний олівець є спроба стерти нас із лиця землі.

І тут з’являється новий «учитель», тобто Сполучені Штати. Лунає вереск: «Ану бігом! Ану розійшлись!». Тільки от він, як і той шкільний педагог, не дуже хоче розбиратися, чому ми б’ємося. Хто напав, хто тримає оборону, за що вся ця кров. Аби лишень не лупцювали одне одного.

Чи правий вчитель у своїй логіці? Ну, якщо дивитися з його боку — може, й так. Для педагогів це більше про порядок у класі, ніж про справедливість. Щоб усе виглядало гарно й спокійно.

Щоб нафта текла рікою, біржу не трусило. Щоб виборці не питали, чому бензин подорожчав. А ми маємо тихо сиділи за партами, не псували завучу статистику.

Така їхня правда. Просто вона не наша. Ми не за табелі боремось і не за те, щоб хтось поставив нам п’ять за поведінку. Ми воюємо за те, щоб завтра було куди повернутися — додому, до своїх, на свою землю.

Практика важлива. Вона демонструє, що ці «вчительські» методи у дорослому житті — чистої води профанація. Навіть у школі бійка може тактовно переміститися за гаражі. Ну побились, отримали наганяй, дочекались моменту і пішли з’ясовувати відносини далі. А де гаражі, за якими можна довести до кінця війну регіонального масштабу? Я таких не бачив.

У нас одна країна, один дім, і їм погрожують. Відкласти цю війну на потім, щоб «учитель» не сварився, ми не можемо. Росія — теж: вона не заспокоїться, поки не зітре нас у порох. Це змушує робити певні висновки.

Тож вибачте, панове миротворці. Ну ось таке воно, доросле життя. Не вийде у нас призупинити свою боротьбу за виживання, чисто щоб ваші інвестори не нервували перед другим ланчем. Куди ж нам, дурним, до вас.

Діти виростають. Учителі залишаються тими ж. Їхній підхід працює, коли ти малий та готовий слухатися, аби тільки не викликали батьків. Утім, коли на кону твоє життя, твій дім, твоя країна, а не просто двійка в щоденнику — ці повчання звучать як знущання.

Учитель у школі міг сказати: «Бийтеся скільки хочете, але не на моїх очах». І це було його єдине справжнє правило — не псувати йому настрій, не змушувати писати пояснювальні директору. Та в дипломатії ця аналогія розвалюється, як старий «Запорожець» — на трасі.

Бо немає в нас іншої планети, куди б ми могли перенести цю війну. Щоб хтось там, за кордоном чи навіть океаном, спокійно пив своє лате й не давився круасаном від поганих новин.

Ми воюємо тут і зараз, бо інакше нас просто не стане. І коли хтось із Заходу пробує нас «утихомирити», ігноруючи причину настільки завзятого спротиву — це не викликає поваги чи вдячності. Це викликає бажання, попри все, довести справу до кінця. Від ворога нарешті відбитися. А потім уже сісти й пояснити, що до чого.

Навіть якщо модератор у костюмі від Gucci та шкарпетках від Armani крутить носом, що йому це нецікаво. Ні, братику, тобі цікаво, просто ти про це ще не в курсі. Бо є не лише Росія з її агресивним реваншизмом. Є її друзі, які роками виношували подібні плани і тепер бачать: щойно ти почнеш тиснути на жертву, хтось із її союзників моментально втомиться та почне вимагати миру.

У нашій війні Захід мав усі шанси мінуснути собі одну проблему зі списку, даючи зброю. Українці доволі непогано воюють. Проте якимось таємничим чином вийшло так, що до свого раунду протистояння Захід підходить максимально неготовим, зате його суперник став набагато сильнішим.

Мабуть, учителі надто захопились нашою бійкою на перерві та забули про всі інші справи. Однак це більше свідчить про якість таких учителів, а не про рівень бійки.