Жінка, яка втекла з Білорусі, розповіла про жахи прес-загонів у лукашенківських колоніях: «Мене там розтоптали»

Активістка Антоніна Коновалова чотири роки провела в білоруській колонії за те, що була довіреною особою Світлани Тихановської. Її звільнили кілька місяців тому, але виїжджати з країни заборонили: через визнання терористкою вона залишалася під контролем КДБ. У березні 2025 року Коноваловій вдалося кригою річки втекти до Польщі, де вона возз’єдналася з дітьми і матір’ю. Журналістка “Вот Так” Дар’я Чульцова, яка сама понад два роки провела в колонії за висвітлення протестів у Білорусі, поговорила з Коноваловою про знущання у в’язницях і про те, як силовики “ламають” політв’язнів.

У травні 2021 року Мінський обласний суд засудив Антоніну Коновалову до 5,5 року колонії за звинуваченням в участі в масових заворушеннях і в навчанні для участі в них. На такий самий строк було засуджено чоловіка Антоніни Сергія Ярошевича – він досі залишається за ґратами. Активістку звільнилиу грудні 2024 року в рамках сьомої хвилі помилувань політв’язнів у Білорусі, оголошених Олександром Лукашенком. Крім неї тоді на свободу вийшли ще 28 осіб. Загалом за півроку, поки проводилися помилування, було звільнено понад 200 осіб.

Про перші відчуття від ізолятора на Окрестіна

Дар’я Чульцова та Антоніна Коновалова зустрілися у вільнюському Музеї окупації та боротьби за свободу, що розташовується в колишньому будинку радянського управління КДБ. Камери та дворики нагадують обом екс-ув’язненим СІЗО в Білорусі.

“Звичайно, стан тривоги. Ти розумом розумієш, що ти вже на волі, що ти вже не сидиш, але серце тебе видає. Тремтіння по тілу тебе видає. Ти розумієш, що ти через це все проходив, і тут це виглядає, як там”, – ділиться враженнями Антоніна Коновалова.

Антоніна пригадує, що коли її привезли в сумнозвісний мінський ізолятор на Окрестіна, то спершу помістили в крихітну одномісну камеру – так звану склянку, де ув’язнені можуть тільки стояти. За словами жінки, наглядачі кричали на неї, називали “дурепою” і “сукою”, замахувалися руками.

ДОВІДКА. Мінський ізолятор тимчасового тримання на вулиці Окрестіна став широко відомим після протестів у Білорусі 2020 року. Туди звозили багатьох учасників акцій. Назва ізолятора стала символом жорстоких затримань і тортур затриманих, про якіповідомлялиі потерпілі, і правозахисники. Свідчення включали масові побиття, приниження, відмову в медичній допомозі та переповнені камери. Міжнародні організації засудили дії білоруської влади.

У “склянці” Антоніна пробула три години і весь цей час чула, як за сусідніми стінами били людей. Пізніше вона бачила криваві плями на стінах.

“Нас поставили обличчям до стіни, і там на косяках були такі червоні плями, криваві. Ти розумів, що, найімовірніше, людей прямо в цей косяк і били”, – розповідає Коновалова.

Про тиск у колонії та “визнання провини”

Після суду Антоніну етапували до Гомельської жіночої колонії №4. Установу називають “показовою”: вона відома своїми жорстокими заходами перевиховання та ідеально вимитим асфальтом. У колонії активістку визначили до 9-го, так званого прес-загону, який славиться славляться чисельними провокаціями, доносами та жорстоким поводженням із політв’язнями. Правозахисники знають, що якщо засудженого визначають до такого загону, значить, на нього надійшло “замовлення” – на такого ув’язненого тиснутимуть, змушуватимуть зізнатися в чомусь, схилятимуть до співпраці або “правильної” поведінки.

“У 9-й загін мене перевели 9 лютого 2022 року, і ось тут почався найбільший треш. Я спочатку не розуміла, навіщо тут, могла тільки здогадуватися. Усе почалося зі спроб вибити визнання провини (на суді Коновалова провину в інкримінованих злочинах не визнала. – Ред.). Є дуже близька мені людина, про яку мені сказали, що якщо я не підпишу визнання провини, то вона не вийде на волю. Я не могла допустити і дозволити, щоб близькій мені людині додали термін. І я написала це зізнання. Я сиділа в кабінеті і писала його зі сльозами на очах”, – розповідає Антоніна.

Коли Коновалова вийшла з кабінету, то ув’язнена, яка вела її назад до загону, намагалася її заспокоїти і переконати, що зізнання провини – лише на папері, і не варто через нього переживати.

“А мені здавалося, що це неправильно. Для мене це велике горе було, що я маю визнати те, у чому не винна. І вона мені повідала свою історію: її дітям надягли петлю на шию, її поставили на коліна і сказали: “Якщо ти зараз не підпишеш документи, то твої діти помруть у тебе на очах””, – додає Коновалова.

Про провокації та знущання в колонії

Антоніна думала, що після визнання провини все закінчиться, але це був лише початок. Далі почалося псування особистих речей. Бувало таке, що свою тілогрійку політв’язень знаходила в тюремному туалеті зі зірваними номерами, кілька разів виявляла в зимових черевиках воду – їй доводилося виходити на мороз у мокрому взутті.

“Ти приходиш увечері лягати у своє ліжко, а воно в тебе мокре. Тобі доводиться лягати в це ліжко. Або, припустімо, ти починаєш розкладати це ліжко ввечері, а в тебе під подушкою просто склад сміття з використаних гігієнічних прокладок. Ти прибираєш, а в самої течуть сльози, тому що визнання провини вже є – більше я нічого не можу дати”, – згадує Антоніна.

Було кілька провокацій, коли працівники колонії знаходили в її речах заборонені предмети – леза для гоління та швейні голки. Коновалова каже, що їй їх навмисно підкидали: щоразу співробітники ВК знали, де саме можна було знайти “забороненку”. За тюремними правилами, за такі “знахідки” передбачено поміщення у штрафний ізолятор, але в ШІЗО Антоніну не відправляли, а психологічні атаки щодо неї тривали.

Про залякування та шантаж

Білоруска розповідає, що постійно стикалася із залякуваннями, коли опинилася за ґратами. Одного разу, ще в СІЗО, до неї прийшов співробітник УБОЗу в цивільній формі та показав фотографії, зняті на кордоні, на яких зображено матір Коновалової та двох її дітей, які виїжджають із Білорусі до Польщі.

“Він мені говорив: “А чому вони поїхали? Нехай повертаються. Їм тут [у Білорусі] нічого не загрожує. Як же ви без дітей будете?” Потім говорили, що “сім’я ж недалеко поїхала – зараз ми ваших дітей назад вивеземо””, – згадує політв’язень.

Ужче в колонії, після чергової провокації та погроз відправити на психіатричне обстеження як схильну до суїциду, засуджену повели на бесіду до інших працівників колонії, де спробували примусити стати “стукачкою”.

“Я можу сказати, що мене там розтоптали. Коли спробували змусити підписати документи про співпрацю з колонією, я відмовилася. Але вони сказали, що мені доведеться це зробити, тому що в мене в Білорусі ще залишилися родичі”, – ділиться Антоніна Коновалова.

У підсумку білоруські силовики знайшли спосіб змусити активістку підписати згоду про співпрацю. Від батька Антоніни перестали надходити листи: дівчина кілька разів намагалася зв’язатися з ним телефоном, але безуспішно.

“Я не розуміла, що відбувається, але я розуміла, що загроза є. Тато завжди був на зв’язку, розумів, як для мене це важливо. Я розуміла, на що вони здатні, і знову ж таки я не могла дозволити собі, щоб із моєю близькою людиною щось трапилося. Під час однієї зі спроб додзвонитися до мене підійшов “чорний” (ув’язнений із категорії блатних. – Ред.) і сказав: “Навіть не намагайся. Якщо ти приймеш неправильне рішення, то на побаченні його [батька] більше не побачиш”. І я підписала… Я підписала цей папір і розумію, що тепер не забуду цього до кінця життя. Для мене як людини, яка жодного разу не зраджувала нікого, це було дуже важко”, – зі сльозами в голосі каже Антоніна.

Пізніше, коли лист від батька все ж таки прийшов, Антоніна дізналася, що в нього були обшуки у справі про підривзалізниці в Барановичах. Під час слідчих заходів у чоловіка вилучили телефон і всю техніку.

Ппро співпрацю з колонією

За словами Коновалової, керівництву колонії було цікаво, що відбувається серед ув’язнених, за словами Коновалової, . Найбільше там боялися можливого бунту. Але коли активістка вимушено почала розповідати про життя ув’язнених, зрозуміла, що це можна робити акуратно, щоб не нашкодити. Утім, вона не впевнена повністю в тому, що справді вийшло не нашкодити: усю інформацію, що надходила від тюремних інформаторів, завжди перевіряли.

“Я знаю двох людей, які зараз зіткнулися з такою самою ситуацією, бо їхні родичі не встигли вчасно повідомити, що з ними все добре. Тому я б хотіла звернутися до людей, у яких близькі зараз сидять у в’язниці. Якщо вас просять писати якомога частіше, це треба робити”, – радить Коновалова.

Про втечу

Поки Антоніна була за ґратами, білоруська влада визнала її терористкою – через це вона не могла покинути країну. Таким чином, за словами політв’язня, вона потрапила з однієї в’язниці в іншу.

“Деяким давали два тижні, щоб виїхати, деяким три дні. Мені спочатку сказали, що я нікуди не поїду. Але я тепер тільки здогадки можу будувати, для чого я була потрібна. Я думаю, що для подальшого вербування. Мені натякали, що якщо мені хтось зателефонує, запропонує інтерв’ю чи допомогу, то я маю “повідомити”. Ну а що я могла сказати? Говорила, що повідомлю. Я йшла з ними на контакт, бо по-іншому було не можна. Я не могла вмикати злість і образу, бо розуміла, що знаходжусь сам на сам із людьми, які мене ув’язнили”, – пояснює колишня ув’язнена.

Коновалова каже, що намагалася втекти з Білорусі в перші дні свого вільного життя, але спроба виявилася невдалою. У підсумку вона вирішила перейти по льоду однієї з річок, розташованих на польсько-білоруському кордоні.

“Якої товщини лід, я не знала. Я вийшла з очеретів, зробила перший крок, і він піді мною не захрустів. Я зробила ще буквально два кроки, а потім побігла. Падала я дуже багато разів. Я була в шоці від своїх синців. Але ти коли в такому стані, ти не відчуваєш, що в тебе щось болить. Коли я перетнула кордон, я навіть не повірила, що вже не в Білорусі. Зустріла чоловіка, який, як виявилося, говорить російською, але я йому не повірила. А він мені: “Хочеш, пачку сигарет покажу литовську?””” – згадує дівчина.

У Антоніни Коновалової та її чоловіка Сергія Ярошевича двоє дітей, які до повернення матері жили в Польщі з бабусею – Анною Коноваловою. У жовтні 2024 року Коновалова-старша взяла під опіку ще двох білоруських дітей, які через погане соціальне становище сім’ї опинилися в польському дитячому будинку.

Дітей Антоніна не бачила понад три роки. Кілька разів їм вдавалося поговорити по відеозв’язку. 17 березня 2025 року, через 1555 днів у неволі, їм вдалося нарешті возз’єднатися:.

“Вони не знали, куди їдуть. Їм сказали: “у чарівне місце”, сказали, що буде сюрприз, який вони загадали на Новий рік. А я знала, що взимку вони ходили на ялинку і загадали, щоб мама була скоріше з ними. Я знала про це бажання і мені дуже хотілося його виконати, але іноді ти просто не знаєш, як це зробити”.

За даними правозахисного центру “Вясна”, станом на 20 березня 2025 року в білоруських СІЗО і колоніях, як і раніше, перебувають 1205 засуджених політв’язнів.

Автори:  Дар’я Чульцова, Олександр Орлов

Джерело: vot-tak.tv