Ядерка без ручки

Ех, Росія напала та не бажає тікати, а от була б у нас ядерка… То ми б… Аж місилися б так само в позиційній війні. Так, ми вирішили написати продовження своєї спільної статті від 2021 року.

Люблять у нас люди позгадувати, як СРСР розвалився. Тоді нам дісталася ціла купа ядерних іграшок. Тут тобі й стратегічні ракети, і тактичні боєголовки, загалом цілий арсенал, від якого в нормальних людей очі на лоб лізли. Досі ходять байки. Мовляв, от якби ми їх залишили — то зараз показали б усім кузькіну мать.

Ні, ну кузькіну мать показати ми точно не проти (було б чим). Але тут є нюанс, панове.

Ми не змогли ці ядерні іграшки утримати. І не тому, що економіка помирала, як у попередньому матеріалі нагадували. То й так зрозуміло. Але ще у вас не вийде використати річ, яку ви навіть не контролювали. Бо ядерку нам навіть у руках толком не дали потримати.

Ось така ядерна держава, про яку нині згадують нарівні з романтизацією Чорновола. Того, що загинув, не молодшого.

Щоб розбити міф, через який наш народ досі не вміє в конструктив, треба звернутись до теорії. Що таке ядерна зброя? Це ж не просто червона кнопка з написом «Бабах». Це складний агрегат. Він має свій життєвий цикл, прямо як у людини: народження (розробка), дитинство (виробництво), служба (експлуатація), пенсія (виведення з обігу). І, врешті-решт, похорон, тобто утилізація.

Спеціальна олімпіада триває паралельно з війною.

Що контролював СРСР із цього? Кожен пункт, від креслень до останнього болта. А після розпаду СРСР це тримала Москва. Через 12-е Головне управління Міноборони. Ці хлопці не просто стерегли ядерку. Вони її пестили, годували і співали колискові. Щоб раптом не вибухнула там, де не треба.

Україна ж у цій схемі була хіба що стороннім глядачем.

Розробка? Не ми.

Виробництво? Не у нас.

Усе, що ми мали — склади на своїй території. Та й ті у комплектації «чужий чемодан без ручки»: і нести важко, і кинути шкода. Без участі в перших етапах циклу ми могли хіба що сфотографуватись на фоні ракет і викласти ці селфі в «Однокласники». Ну, якби вони тоді були.

Щоб ця штука працювала, потрібні знання, заводи та спеціалісти. Усе це залишилось у Росії. Ми ж тільки руками розвели: «Ну бувай, ядерко».

Так, на наших землях перебували ядерні боєприпаси. Стратегічні і тактичні. Але назвати їх «українськими» — це як сказати, що Трафальгарська битва була заслугою матросів, а не Нельсона. Матроси бігали, Нельсон командував та контролював усі ключові процеси.

Так і тут. Усе контролювала Москва. Склади, ракети, офіцери — всі ці ниточки вели до Кремля через 12-е ГУ МО.

Навіть більше вам скажемо. 43-тя ракетна армія, що базувалась у нас, була повністю на утриманні Росії: зарплати, накази, навіть пайки — усе звідти. Уявіть, що ви до цих пасажирів прийшли та попросили полякати Москву пусками. Як ви думаєте, вони б вас точно послухали? Ось така вона, «українська» ядерка.

Ну й головне: коди активації. Без них ракета — просто велика залізяка, якою можна хіба горіхи колоти.

Ці коди у нас навіть не ночували. Їх зберігали в Москві, як фамільні діаманти. Як за часів СРСР, так і після його розпаду.

Вже коли Союз почав тріщати по швах, тактичну ядерку почали вивозити. Надворі був 1991 рік, а її вже возили. Тихо, без оголошень. Зазвичай господарі так виносять сміття до приходу гостей. І щось акцій протесту по всій Україні ніхто не спостерігав. Усім було байдуже. Потім, 1994-го, Будапештський меморандум лише поставив крапку.

Стратегічні боєголовки поїхали до Росії. Ми залишились із порожніми руками й обіцянками про «гарантії безпеки». Ну, ви бачили, чим ті гарантії закінчились.

Радянські військові ядерку зберігали за системою на три рівні, як у хорошому трилерi. Перший рівень — заводи. Там її створювали, а згодом утилізували. Далі йшли центральні бази 12-го ГУ МО. Туди ядерку звозили на «пенсію». Ну а третім рівнем були війська, тобто РТБ (ремонтно-технічні бази) і ПРТБ (плавучі ремонтно-технічні бази). Ті мали її обслуговувати і готувати до бою.

У нас були ці бази. Це факт. Однак без Москви система не працювала. Надто багато компонентів так і не дісталось нам, лишившись на території РСФСР, тобто згодом РФ.

Наші РТБ могли хіба протирати ракети від пилу і чекати наказів. Коди, інструкції, спеціалісти — на жаль, цього Київ ніколи в руках не тримав. Відповідно, наша ядерка могла б когось налякати максимум внутрішнім виглядом складів. Та й то ненадовго.

Що ж, зайдімо з іншого боку. Уявімо на секунду, що в нас вимагають ядерку, а ми відмовляємось її здати. І навіть робимо вигляд, що проти нас не запровадили санкції, які добивають економіку уламка СРСР за півроку-рік. Просто ми відмовились. Що було б далі?

Ядерні боєприпаси — це ж не консерви, які можна засунути в льох і забути. У них теж є строк придатності. Як не доглянеш, то ще й зіпсуються. Таку зброю треба регулярно перевіряти, перезаряджати, міняти компоненти. Без цього через 5–10 років вони стають не зброєю, а радіоактивним сміттям, яке ще й утилізувати треба.

А де в нас інфраструктура для цього? Заводи? Нема. Полігони для випробувань? Не бачили. Спеціалісти, які вміють не просто крутити гайки, а й розуміти: ага, то ось як не підірвати половину області? Були! Але не у нас, а в Росії.

Усе це було в Росії. Навіть якби ми залишили ядерку, нічого толкового не вийшло б.

За кілька років мали б купу дорогого брухту, який ще й світиться в темряві. Це вам не середньовіччя, коли захопив собі замок і сиди на одному ентузіазмі. Ядерна зброя — це високі технології. У нас тоді ледве «Запорожці» ремонтували.

Доросле життя вимагає відмовитись від фантазій, які заспокоюють. Бо наче всі дорослі через війну, але тільки-но згадаєш ядерний міф… Наприклад, є в тебе якийсь серйозний побратим. Потім у нього каску коротне, то бере й каже: «А може, наші хлопці сховали пару тактичних боєголовок?». І все. Дитинство-дитинство.

Ну-ну, розкажіть це 12-му ГУ МО, де кожен боєприпас був на обліку, як золотий запас у Форт-Ноксі.

Щоб утаїти хоч одну ядерну бімбу, довелося б провернути аферу століття. Тобто підбити на змову весь ланцюжок: від солдатиків на складі аж до генералів у штабі. Обдурити московських контролерів. Перевезти цю штуку непомітно (а її, між іншим, в кишеню не покладеш).

І вже потім, коли всі-всі-всі пункти вдались, ще й підібрати коди активації. Бо їх у нас і не було.

Бо так і бачимо. Сидить якийсь генерал у бункері, тримає ядерку на колінах і думає: «Ну, хоч продам на OLX». Але ні, панове. Такого не було не лише з тієї причини, що OLX з’явився лише через багато років. Логістика, облік, дисципліна — усе це робило крадіжку неможливою. Та й кому її продати? Каддафі? Він би ще й торгувався.

Висновок: не було в нас ядерки, і крапка.

Так, після розпаду Союзу нам дісталась купа ядерного спадку. Але володіти ним ми не могли — ані технічно, ані юридично. Без кодів активації, інфраструктури, спеціалістів це був просто дорогий багаж. Ми не знали, куди його прилаштувати. І до Росії його вивезли не тому, що ми такі пацифісти і в нас такі президенти-зрадники. Іншого виходу не було.

Всі ці ностальгічні роздуми «от якби ми залишили» — для тих, хто вірить, що історію можна переписати, мов шкільну чернетку.

І подумайте ще про одну річ. Припустимо, Росія вирішила на нас напасти, хоча у нас лишилась її ядерка. Якийсь добрий чарівник навіть безкоштовно доглядав цю зброю добрих двадцять років. Вона робоча. Суть завдання проста.

Подумайте, чи зупинить ворога його ядерка, яка лежить під Києвом. Бо паролі все одно в Києві ніколи й проїздом не були.

Мабуть, ось та ядерка точно полетіла би прямо в нас.