Мистецтво стає актом опору війні, – інтерв'ю з відомим стріт-арт митцем Джеймсом Коломіною

Яскраво-червоні скульптури періодично зʼявляються на вулицях Києва та інших міст світу. Їхній автор – французький стріт-арт митець, скульптор Джеймс Коломіна, робить свої роботи з червоної смоли.

Нещодавно він встановив роботу "Рука Ілона" в Барселоні. А ще у 2022 році Джеймс підтримав Україну, зробивши роботу "Владімір" – статую червоного Путіна на дитячому танку. З того часу її встановлювали на дитячих майданчиках різних країн світу.

Джеймс найчастіше працює з образами дітей, адже вони є символом невинності та бунтарства, тоді емоції множаться вдесятеро.

До третьої річниці великого нападу Росії Укрпошта випустила марку з зображеннями київських робіт Джеймс Коломіна.

Ми вирішили розпитати самого митця – чи боявся він їхати в Київ, чому він ховається краще, ніж таємні агенти, які курйози виникали під час інсталяцій в різних містах світу. Також Джеймс поділився своїми думками, чи має мистецтво силу перед обличчям війни. Чи є митцями ті, хто творить історію через війну. А також – як українським митцям розповідати про себе у світі. Про це і не лише читайте в інтерв'ю для 24 Каналу.

Роботи Коломіна вперше у світі зобразили на марках

Джеймсе, ваша нещодавня робота "Рука Ілона" говорить сама за себе. Але можливо ви могли б її прокоментувати?

Розмістивши "Руку Ілона" на зарядній станції, я хотів показати, що цим жестом він знову активував щось небезпечне. Зарядна станція має живити майбутнє, вдихати енергію, відкривати нову еру. Але тут заряджається щось інше: зброя, яку ми підживлюємо, ідея, яку ми відроджуємо. Його зв'язки з ультраправими викликають занепокоєння, особливо після його підтримки AfD в Німеччині. Він не просто далекоглядний підприємець, він також фігура, чий політичний вплив викликає питання. Інновації не повинні приховувати тривожні ідеології.

"Рука Ілона", Барселона, 2025 / Фото, надане 24 Каналу

Ваші роботи вперше з’являються на марках?

Для мене це була велика честь, і, чесно кажучи, я спочатку не дуже в це повірив. Вуличне мистецтво за своєю суттю є ефемерним, часто тимчасовим, якому судилося зникнути або трансформуватися з часом.

На марці, на об’єкті, який долає час і кордони, воно отримує інший вимір, майже позачасовий. Це велике визнання і сильний символ, особливо в українському контексті. Так, мої роботи вперше з’являються на марках, і я вважаю надзвичайно сильним те, що вони в Україні – країні, яка бореться за свою ідентичність і свободу.

Поштовий набір "ART vs WAR. James Colomina", дизайн Костянтина Лапушена / Фото Укрпошти

Ви та ваші шанувальники вже замовляли ці марки?

Так, я замовив деякі, і я знаю, що інші також. Я з нетерпінням чекаю їх отримання. Це також чудово: те, що це не миттєво, на відміну від багатьох речей сьогодні.

Чому Коломіна залишається інкогніто

Ви плекаєте таємничість. Під час інтерв’ю в Києві для "Єдиних новин" ви, здається, були ще більш приховані, ніж агенти спецслужб. Чому анонімність є важливою частиною вашої роботи?

Анонімність дозволяє мені вивести роботу на перший план, без відволікання. У світі, де все переекспоновано, де образ художника часом бере гору над його творчістю, я вважаю за краще зникнути за своїми скульптурами.

Це також дає мені дорогоцінну свободу діяти без перешкод, розташовуватися там, де я хочу, коли я хочу. Крім того, це правда, що з моєю маскою, моїми окулярами та моїм капелюхом я майже міг би зійти за секретного агента на місії... хіба що я залишаю підказки скрізь у місті у вигляді скульптур! Але крім цього, я думаю, що в майбутньому анонімність, безперечно, стане одним із найбільших багатств людини.

Джеймс Коломіна під час інтервʼю "Єдиним новинам" / Скриншот

У вашому дитинстві якось проявлявся характер майбутнього митця?

Так, у мене завжди було це бажання творити, формувати, перетворювати те, що мене оточувало. У дитинстві я годинами майстрував, збираючи шматочки іграшок, щоб створити нові, часом абсолютно абсурдні. Мені також подобалося видозмінювати фігурки, надавати їм іншої пози, іншого виразу. Тоді це була лише гра, але, оглядаючись назад, я розумію, що це вже був спосіб досліджувати світ по-своєму.

Як Коломіна вирішив приїхати в Україну

Коли виникла ідея приїхати в Україну? В одному з інтерв’ю ви згадали про відчуття страху.

Я не думав відразу приїхати в Україну, тому що спочатку вважав, що це просто неможливо. З іншого боку, я одразу почав працювати над скульптурою "Владімір", як першу відповідь на цю навалу. Рішення поїхати туди прийшло пізніше. Неминуче був елемент страху та невпевненості. Але в якийсь момент ти перестаєш думати і йдеш за своїми інстинктами.

Коли я почув про повномасштабне вторгнення, це була суміш шоку та недовіри. Ми знали, що ситуація напружена, але побачити, як країна раптово поринула у війну в середині XXI століття – таке було неможливо уявити. Дуже швидко це почуття змінилося гнівом і безпорадністю. Безперечно, це те, що спонукало мене шукати спосіб діяти, навіть символічно, вносити свою лепту, намагатися змусити світ по-своєму реагувати на те, що там відбувається, і, перш за все, підтримувати український народ.

Встановлювати несанкціоновані, а часом і провокаційні скульптури в містах не завжди легко. У вас є смішна історія, щоб розповісти про це?

Так, коли я одягнув хлопця в протигаз у Берліні, це була справжня інфільтраційна місія. Щоб дістатися до потрібного місця, мені довелося пройти через залізничні колії. Не зовсім те місце, де хочеться довго тинятися... Тому, щоб уникнути неприємностей, я вирішив прикинутися офіцером служби безпеки залізниці.

Фокус полягав у тому, щоб виглядати впевнено, ніби я виконую свою роботу. Маленька проблемна деталь: я не говорю ні слова німецькою. Тож, якби хтось кликав мене, я знав, що єдине рішення – це втекти.

Нарешті мені вдалося без проблем закріпити скульптуру на пілоні. Все пройшло добре, я був задоволений результатом і пішов якомога стриманіше. Місія виконана… Принаймні я так думав.

"Дитина з маскою", Берлін, 2021 рік / Фото, надане 24 Каналу

Але потім я дізнався, що поїзд сповільнювався щоразу, коли проходив повз пілон, – очевидно, водії вірили, що там насправді сидить дитина, – і перевіряв, чи це так щоразу, коли проїжджав повз.

Наступного дня приїхала влада знімати дитину з опори. Їм довелося на годину перекрити колії. Справжня халепа для дитини, яка навряд чи спуститься сама! Зрештою, зрозумівши, що це просто скульптура, вони її прибрали. Прожила вона там недовго, але хоч на час посіяла сумніви.

Які ще ваші роботи вам запамʼяталися?

Їх кілька, але деякі залишаються особливо дивовижними. Київ, очевидно, через контекст. Встановлення скульптури під час війни у напруженому місті надає мистецькому жесту зовсім інший вимір. Це вже не просто питання кинути виклик, а й свідчити, підтримувати, вписувати щось в історичний момент.

Є ще Венеція зі скульптурою Богородиці з маскою для дайвінгу, яку я встановив у порожній ніші. Я хотів розповісти про підйом води, але це сприйняли не дуже... Мабуть, перехожі були шоковані та розцінили це як провокацію. Поліція підійшла, щоб зняти її, але швидко зрозуміла, що їхня драбина закоротка. Пробували, старалися, але нічого не вийшло, скульптура залишилася на місці. Нарешті комусь із ратуші вдалося її дістати. Майже театральне втручання, трохи іронічне, якщо подумати про це: Діва чинила опір довше, ніж очікувалося, ніби вона чіплялася, щоб донести своє послання.

"Червона Діва", Венеція, вересень 2023 року / Фото, надане 24 Каналу

Зрештою, кожна інсталяція – це унікальний досвід. Нічого не відбувається так, як було заплановано, і саме це робить ці моменти такими насиченими. Іноді скульптура залишається на місці місяцями, нікого не хвилюючи, іноді вона зникає через кілька годин після того, як викликає збентеження чи несподівану реакцію.

Що мені подобається, так це цей елемент невідомості, той факт, що робота більше не належить мені після встановлення. Вона живе сама по собі, між міським простором і реакцією, яку вона викликає. Саме ця взаємодія з містом, з його мешканцями надає все значення міському мистецтву.

Як Коломіна створював скульптури в Україні

В Україні на День Незалежності ви повинні були встановити скульптуру дитини з серцем в лікарні Охматдит після удару, який стався за півтора місяця до того. Але це не вдалось. Чому?

Я хотів встановити цю скульптуру в Охматдиті на знак вшанування дітей, які постраждали від цього жахливого російського нападу на лікарню, але це не вдалося. Я піднявся на дах і побачив, що його край був надто пошкоджений, ніби позначений силою вибуху. Металева пластина вже не трималася.

Я вважав за краще не встановлювати скульптуру, щоб уникнути будь-якого ризику, що скульптура на когось впаде. Тож я встановив її біля входу в метро "Університет", місце проходу, де вона могла продовжувати нести своє повідомлення.

"Ловити", Київ, серпень 2024 року / Фото, надане 24 Каналу

Ви розповідали, що навіть тікали від поліції на Майдані. Розкажіть про цей досвід.

Проблема полягала в тому, що під мостом Небесної сотні завжди була поліція. Кожного разу, коли я хотів посадити дівчинку на гойдалку, мені доводилося відкладати це на наступний день. Схоже, поліцейська машина зупинилася трохи нижче.

Одного разу вночі, мабуть, була друга година ночі, я чекав більше ніж годину, поліція нарешті пішла. І я побіг робити встановлення. Усе йшло добре, поки через чверть години я не побачив поліцейську машину, яка повернулася з увімкненими фарами. Я думав, що це за мною. Я поспішно піднявся на міст і втік темними вулицями Києва. На щастя, мені вдалося встановити. Я був сповнений радості.

"Маленька дівчинка на гойдалці", Київ / Фото, надане 24 Каналу

Чи чули ви вибухи або повітряні тривоги в Києві?

Одного разу вночі я почув здалеку вибух. Глухий, важкий шум, від якого повітря вібрує. Потім тиша. Той момент, коли всі слухають, думаючи, куди це вдарило чи когось вдарили. У мене на телефоні був додаток для сповіщень про повітряний рух, але я його вимкнув. Їх було забагато, це дуже прикро. Для місцевих жителів це стало буденністю. Я просто побував, але вони з цим живуть. І це залишає слід.

У який саме момент ви відчуваєте, що "воно того варте, я це зробив"?

Цей момент часто настає постфактум. Коли ви щойно встановили скульптуру, ви все ще перебуваєте в адреналіні, стриманості, іноді втечі. Ви робите крок назад, ви дивитесь на роботу на місці, але ви ще не встигаєте виміряти вплив.

І ось вранці, близько 8 ранку, я отримав повідомлення в Instagram. Киянин, який побачив щойно встановлений мною вночі на Укрпошті скульптуру "Посланець", просто написав мені: "Дякую, що приїхали". Три слова, більше нічого.

Без великої промови, просто просте і щире повідомлення. Але це багато значило. У той момент я зрозумів, що твір знайшов своє місце, що він створив зв’язок із тими, хто його відкрив для себе.

"Посланець" / Фото, надане 24 Каналу

Чи всі ваші скульптури в Києві ще стоять на місці. Як ви думаєте, їх могли вкрасти чи прибрати?

Я не знаю, чи вони все ще на місці, але я регулярно отримую їх фотографії. Завжди цікаво спостерігати, як роботи розвиваються в місті, як продовжують існувати в повсякденному житті людей.

Міське мистецтво ефемерне, скульптура може зникнути за одну ніч, бути вилученою, переміщеною чи навіть викраденою. Але до тих пір, поки хтось це помічає, фотографує, ділиться цим, воно все одно певним чином там.

І тоді важливо не лише те, що вони фізично залишаються на місці, але й те, що повідомлення, яке вони несуть, продовжує поширюватися. Тому що скульптура – ​​це більше, ніж об’єкт, розміщений у просторі. Це ідея, емоція, питання, залишене тим, хто з нею стикається. Воно може зникнути з бетону, але якщо його посил когось торкнеться, то він продовжує жити деінде, у пам’яті, у розмовах.

Враження Коломіни про Україну

Ви були вперше у Києві та Україні. Що ви відчули, коли відкрили для себе це місто?

Як не дивно, я відчув неймовірну свободу, попри війну. Я очікував місто в напрузі, позначене страхом і хаосом. Але там я відкрив дещо інше. Люди живуть, борються, йдуть вперед. Є енергія, рішучість, які можна відчути. Парадоксально, але, можливо, там, де все може змінитися, свобода набуває іншого виміру. Здається, кожен жест має більшу вагу, кожна мить має значення.

Чим Київ може бути цікавий для світу?

Київ – місто, яке привертає увагу всього світу, і не тільки через війну. Воно втілює в собі неймовірну силу, енергію, яка виходить далеко за межі України. З мистецького боку це місце, сповнене історії та боротьби, де мистецтво знаходить особливий резонанс. Кожен куточок вулиці, кожен пам’ятник ніби розповідають історію.

Ваша робота на базі старого монумента Щорса була дуже символічною. Наче щось нове і поки слабке народжується з тоталітарного минулого. Дівчина з соняхами виглядає контрастно, навіть недоречно на монументальній основі. В Україні через "повільний" культурний менеджмент багато порожніх постаментів. Які ваші думки з цього приводу?

Порожні п’єдестали – могутні символи. Вони є свідками минулого, яке ми хотіли стерти, але яке продовжує позначати простір. Винесені пам’ятники не зникають повністю, і ці основи стають свідками зміни, бажання трансформації.

Коли я стояв на постаменті, висаджуючи соняшники на постаменті старого пам’ятника Щорсу, я відчув, що відбувається щось сильне. Це був момент зустрічі історії з сьогоденням, символічний акт оновлення. Розміщення роботи на цих постаментах є способом поставити під сумнів цей перехід, повернути життя цим порожнім просторам. Це також форма опору: перетворення залишків минулого на вихідні точки для нових перспектив.

"Маленька дівчинка з соняшниками", Київ / Фото, надане 24 Каналу

Чи може мистецтво бути поза політикою

В Україні є думка, що Російська імперська пропаганда використовує російську культуру, яка часто є симулякром і копією, як димову завісу, щоб приховати свої криваві злочини за образом "культурної нації". Ця культура фактично служить для виправдання війн Росії. Що б ви порадили Україні та її митцям, щоб їхні голоси краще чули у світі?

Мистецтво завжди було потужним засобом маніпуляції, і Росія це добре розуміла. Використання культури для виправдання злочинів і нав’язування насильницької ідеології – це не мистецтво, це пропаганда. Культуру слід використовувати, щоб об’єднувати, надихати, а не розділяти чи виправдовувати звірства.

Для України та її митців важливо продовжувати утверджувати свою культурну ідентичність без страху та без компромісів. Їхні голоси мають бути почутими не лише для того, щоб засвідчити реальність, в якій вони живуть, але й щоб поділитися своєю історією, своїм корінням і своїм баченням світу. Представляючи своє мистецтво на міжнародній арені, підключаючись до глобальних мистецьких спільнот, вони можуть не лише зробити так, щоб їхні голоси були почуті, але й створити рух, який протистоїть культурним і політичним маніпуляціям.

У чому, на вашу думку, сила і цінність мистецтва, коли воно стикається з жорстокістю насильства, війни, яка, здається, все обнуляє?

Мистецтво перед обличчям насильства стає актом опору. Воно не може зупинити війну, але може позначити, засвідчити та залишити пам’ять про те, що відбувається. Коли все здається знищеним, мистецтво зберігається, воно пручається, воно виживає.

Воно не просто документує, воно дає голос тим, кого часто замовчують. У контексті війни мистецтво стає більш важливим, ніж будь-коли, оскільки воно є засобом збереження людяності, протистояння жорстокості за допомогою форми вираження, яка уникає насильства. У ньому є місце для надії, навіть коли все навколо, здається, розвалюється.

"Владімір", Барселона / Фото, надане 24 Каналу

Ідеологи російського фашизму, здається, теж вважають себе митцями, які займаються історичною творчістю. Але замість того, щоб вирізати статуї, вони вирізають кордони країн за допомогою "мистецтва", заснованого на драмі людських жертв. Що ви про це думаєте? Вони митці?

Ні, вони не митці. Те, що вони роблять, не має нічого спільного з мистецтвом. Мистецтво – це засіб вираження, рефлексії, творення, що часто народжується через свободу запитань і пошуку сенсу. Те, що ці ідеологи називають "мистецтвом", є нічим іншим, як інструментом маніпуляції, контролю та насильства.

Справжнє мистецтво не використовує людські жертви для узаконення насильницьких ідеологій. Воно надихає, піднімає, кидає виклик. Те, що вони формують, – не мистецтво, а пропаганда, інструмент силового нав’язування світогляду.

"Класики", Київ / Фото, надане 24 Каналу

У 2014 році, коли Росія під прикриттям "повстання на Донбасі" почала вторгнення в Україну, на Майдані відбулася акція: люди приносили військові іграшки – кулемети, танки – щоб символічно відправити їх Путіну з повідомленням: "Грайте у війну з іграшковими солдатиками, а не з людьми". Ваша робота з Путіним на танку має дещо схожий меседж. Як ви думаєте, чи колись ваш "Владімір" на танку "проїдеться" по Красній площі в Москві?

Все можливо. Історія довела, що жоден режим, жодна влада, жодна ідеологія не залишаються назавжди. Те, що сьогодні здається немислимим, завтра може стати очевидним.

Якщо колись ця робота опиниться на Красній площі, то це буде не просто провокація, це буде символ. Нагадування про те, що влада зробила, що знищила і що втратила.

Але, зрештою, неважливо, де вона виставлена. Важливо те, що робота існує, вона подорожує і залишає свій слід. Скульптура не змінює режиму, але вона може змусити задуматися, а іноді це перший крок до змін.

Ви казали про можливі проекти в Україні, зокрема в Одесі та Львові. Ці плани ще актуальні?

Так, ці проекти ще тривають. Одеса та Львів мають іншу енергетику від Києва, але вони також несуть сильну історію. Ідея полягає в тому, щоб встановити роботи, які перегукуються з їхнім унікальним контекстом. Нічого ще точно не відомо, але припустимо, що деякі речі знаходяться в роботі.