Олександр Печериця – про Богдана Ступку, військову психологію, родину та виготовлення прикрас

24 березня на каналі ICTV2 – прем’єра 16-серійної пригодницької роуд-муві «АТП Перевізники». Одну з головних ролей у стрічці грає народний артист України Олександр Печериця.

В інтерв’ю Коротко про Олександр Печериця розповів про свого персонажа, роботу в Театрі ім. Франка, про роль Богдана Ступки у його житті, адаптацію після служби в армії, спілкування з 4-річним сином на відстані, чому вирішив робити прикраси та свої мрії.

Поки хочеться грати, треба грати

- Олександре, у серіалі «АТП Перевізники» що за роль вам дісталася?

- Це хлопець, який працює в департаменті логістики, знаходить для своєї компанії замовлення, прораховує маршрути і дає роботу двом головним героям, які їздять на фурах.

Але через те, що він занадто високої думки про себе, вважає, що недооцінений в цій компанії і програє в конкуренції дівчині Катерині, потрапляє в дуже смішні ситуації.

Мій герой весь час намагається виставити когось винуватим, але щоб при цьому не подумали на нього, і таким чином забрати собі всі замовлення.

Але добро завжди перемагає зло, хоча зло і хитріше. Тому мій персонаж завжди програє. Проте він надзвичайно зворушливий у своїх бажаннях і дуже щиро вірить у те, що робить.

- Минулого року ви знялися в п’яти стрічках. Зараз ви залучені у 13 виставах у Театрі ім. Франка. Вистачає зайнятості, щоб відчувати себе щасливим у професії?

- А кому вистачає всього? (сміється) Особливо, якщо говорити про нас, акторів. Акторам треба багато уваги, багато ролей, щоб всі ролі обов'язково були головними, щоб було більше уваги. Це класична історія. Звісно, я жартуючи про це зараз говорю. Але, звичайно ж, завжди хочеться більше.

Хоча я неймовірно щасливий, люблю всі свої ролі, свій улюблений театр, який зараз в розквіті. Страшенно щасливий бути частиною цієї команди.

- Ви кажете, що завжди хочеться більше. Але ж і для себе треба жити, не увесь час жити роботою.

- Моє життя різноманітне і різнобічне. Окрім театру, кіно в ньому є ще багато чого цікавого. Але й важливо горіти якоюсь справою. Коли в тебе з'являється нова постановка, нова роль, ти починаєш з нею гратися як з новою іграшкою, думаєш про неї, вишукуєш, підглядаєш, як би це здорово, класно втілити, зробити цікаво, стильно, оригінально, щиро, чесно, глибинно і емоційно. Та цей період теж недовгий.

Зараз, наприклад, у мене невеличка пауза між виставами, і є час на самовдосконалення, читання, підбір матеріалу. Час подивитися на інші горизонти, чого ти ще не пробував. І цей час я використовую для себе.

- У Театрі ім. Франка ви служите 21 рік. Молодь не витісняє? Актори більш старшого віку періодично жаліються, що для них вже мало ролей, більше молодіжне знімається, ставиться.

- Я ставлюсь до всього філософськи. Театр – справа, як то кажуть, молодих, з молодим запалом.

Звісно, хотілося б більше, я відчуваю повно сил, ідей, ще є бажання грати. Думаю, це теж колись минеться. А поки хочеться грати, треба грати. Тому буду використовувати всілякі можливості і в театрі, і в кіно.

А щодо молоді… Дуже радий, що у нас є ціла плеяда дуже талановитих, крутих майстрів, акторів, неймовірних режисерів. І їх буде ставати ще більше.

Богдан Сильвестрович Ступка – приклад для мене

- Ви завжди з величезною шаною і душевністю говорите про Богдана Сильвестровича Ступку. Хтось з акторів вважав його різким, хтось ображався, що їм мало давали грати, коли він очолював театр. Ви яким його згадуєте? Чому у нього навчилися?

- Він - мій мистецький батько, людина, яка дала мені певний аванс у професії. Він взяв мене в найкращий театр у світі, в Театр ім. Франка, де я служу 21-й сезон. Вже лише за це можна бути йому вдячним. Богдан Сильвестрович, як людина, як особистість, як актор – приклад для мене.

Я часто думаю: а як би Богдан Сильвестрович оттут вважав, або як би вчинив, або яким мірилом цінностей міряв. Людина вражаючого таланту, геній.

Завжди захоплено спостерігав за кулісами за його виставами. Я тоді був дуже молодим артистом, щоб бути йому гідним партнером на сцені. Мені не вдалося повною мірою з ним співпрацювати. Але завжди дивився за кулісами і багато його вистав знаю напам'ять. Коли почую якийсь запис вистави, можу цитувати всіх його партнерів, його самого. Його творчість, його позиція в творчості і житті дуже вплинули на мене і на мій смак.

- Власне, саме він повірив у вас, тоді ще випускника університету, і взяв до себе в театр.

- От ви кажете, що на нього хтось може ображатися, а мені дивно це чути. Як на нього можна взагалі ображатися? Він – сонечко! Можливо, до нас, до молоді, яких він запросив, у нього був якийсь пієтет, і він ставився до нас як до дітей чи онуків. Можливо, через це я ніколи не знав його гніву.

Хоча він і був достатньо запальний. Інколи міг на емоціях відповісти, коли його дістануть, коли хвилювався. Але ніколи це не було жорстоко, ніколи це не було з бажанням зробити комусь боляче. Так само дуже легко і швидко відходив. Може, коли хтось десь нашурубурив, міг насварити. Але потім скорше ти сам себе гризеш провиною, що змусив його казати тобі елементарні й очевидні речі.

- Та кожен з нас може на емоціях щось сказати. Тим паче, коли людині треба керувати великим колективом, де кожен зі своїм характером, своїм «я». Головне, бути людиною, як би це пафосно, може, не звучало.

- Дуже добре пам'ятаю, як я вперше зустрівся з ним у вбиральні (сміється). У нас була репетиція, але йшла перестановка, і я думаю: швидко збігаю до вбиральні і повернусь, поки ніхто не кинувся, де ж там той Печериця.

Забігаю до вбиральні і фактично на сходах зустрічаюсь з Богданом Сильвестровичем. По-перше, я точно не очікував його побачити, по-друге, знітився, бо йде репетиція, а я тут бігаю. Відчував себе, наче школяр: наче ні в чому й не винен, а наче й винен. Він побачив мій перестрах і каже: «Так, Печериця, я теж ходжу до вбиральні» (сміється).

Напевно, я тоді дивився на нього як на пам'ятник, а він дав мені зрозуміти, що він така ж жива людина, як і всі. Тільки йому був притаманний такий гострий гумор і вміння по-акторськи виходити із ситуації.

Тут абсолютно інше життя, ніж на фронті, і це складно

- Ви розповідали, що вам було складно адаптуватися до цивільного життя після півтора року служби (актор пішов служити у лютому 2022 року і звільнився за сімейними обставинами). З якими складнощами стикнулися? Найчастіше військові кажуть, що їм важко через те, що вони тут, а їхні побратими на фронті. Це дуже гризе.

- Так, одна з головних думок - чого я тут, коли всі там. На фронті тільки й розмов що про армію, виживання, амуніцію… А тут абсолютно інше життя – і це складно.

Людина повертається, живе собі, в неї нічого не болить, вона ні на що не скаржиться, але психологічно має пройти реабілітація. Всі психологічні програми – це не аби щось! Всім, хто повертається, треба не гребувати цим, не відмовлятися. В цьому немає нічого поганого чи сором'язливого. Дехто, буває, каже: та хто це придумав, нащо воно треба, я сам впораюсь. Ні. Є багато речей, які ми самі про себе не знаємо.

Я досі не можу повноцінно зосередитися і читати книжки. Це частина проблем, пов'язаних з психологічним станом. Тому не гребуйте, хлопці, ідіть, звертайтеся до спеціалістів. Якщо не знаєте, до кого звернутися, звертайтеся до мене, я підкажу.

- Ви пішли навчатися на військового психолога, щоб, в першу чергу, і себе краще зрозуміти?

- Певним чином так. На війні ти живеш в абсолютно іншому ритмі існування. І так швидко перебудуватися без втрати якоїсь психологічної сили неможливо. Думаю, всі хлопці, які повертаються, стикаються з подібним. Не буду в цю тему сильно заглиблюватися, колись прийдете до мене на лекцію, я вам розкажу.

Але дійсно почав вивчати, щоб допомагати своїм найближчим побратимам. Можливо, буду їздити з моєю бригадою і допомагати хлопцям на декомпресії (психологічна реабілітація військових, які перебували в бойових умовах. – Авт.), на реабілітації і на ротації.

- Зараз багато різних курсів, але не всі, як виявляється, є грамотними і професійними. Ви як відчуваєте, наскільки вони дієві? Як на мене, лікувати людину чи то фізично, чи то ментально – це велика відповідальність.

- Лікувати - це дуже голосно сказано. Щоб лікувати людей, треба мати освіту, яку здобувають роками.

Я опанував програму, яка запроваджена в британській армії. За допомогою невеличкої бесіди ця програма допомагає виявити, наскільки людина потребує психологічного відновлення чи реабілітації і наскільки ця людина може бути небезпечною для себе і для оточуючих.

Це не панацея, це як рекомендація. Є програми для реабілітації, побудовані у формі гри, люди спілкуються, кидаються м'ячиками, граються в слова. Тобто це те, чим ми і в сім'ях займаємося, але трішечки складніше. Це те, чим я займався, коли вчився бути актором. Все дуже-дуже схоже. З одного боку, наче дуже просто, але це дієві речі.

До речі, найголовніше, що радять, і я раджу хлопцям і дівчатам, які мають якісь психологічні проблеми, - позбутися двох некорисних речей. Це солодке і алкоголь.

- Про алкоголь все зрозуміло, а чому солодке?

- Солодощі - це швидкі вуглеводи, ти на них підсідаєш і вони заважають відновлюватися нейронним зв'язкам. Цукор уповільнює ці процеси так само, як і алкоголь. Тому всі «шипучки», «кока-коли» тільки ускладнюють життя.

Краще займатися спортом, бути на свіжому повітрі, насичувати себе киснем, робити дихальні вправи, йога ідеально підходить, їздити на велосипеді чи займатися швидкою ходьбою. Це дуже круто.

Я страшенно люблю жити

- Війна розлучила вас з родиною, як і багато інших сімей. Ваша дружина, акторка Анастасія Остреїнова, з сином Сашком за кордоном. Що ви робите для того, щоб не втрачати зв’язок з сином? Нещодавно Даніель Салем розповідав мені, що для нього розлука з донькою – це невимовний біль.

- Розумом я все розумію, а серцем важко, звичайно. І коли він приїжджає, теж не хочу, щоб він їхав. Намагаємося спілкуватися по відеозв’язку. Коли син приїжджає, ми по максимуму влаштовуємо програми і розважальні, і пізнавальні. Хочеться, щоб ці враження залишилися з сином до того часу, коли я зможу знову його побачити.

Але в цих обставинах, які маємо, мені здається, на сьогоднішній день по-іншому не можна.

- От ви кажете, що щаслива людина. Що вам допомогло не зламатися?

- Насправді, мені іноді дуже важко бути на позитивній хвилі. Дуже багато сил це коштує. Але не можу по-іншому, я так бачу світ, я страшенно люблю жити. Страшенно люблю людей. Люблю професію. Люблю свою дитину. Треба просто любити.

Я нічого особливого не роблю. Я просто існую. Просто радію новому дню, сонечку. Нарешті весна, тепло. Зупиняюсь послухати пташечку - і бачу нову бруньку. Життя продовжується, не дивлячись ні на що. Нас не стане, а сонечко, брунечка будуть.

- Напевно, це й подяка вашим батьками, що вони вас так виховали бачити світ?

- Можливо. Напевно, багато чого вартує оточення для виховання. Ми часто не бачимо простих і вічних речей. Ми іноді прагнемо речей тимчасових, необов'язкових, про які післязавтра і забудемо.

А радість і щастя в простих речах, про це написано тисячі книг. Та ми все одно пнемся і хочемо чогось того, чого у нас немає, і не цінуємо те, що є. Чому нещасні? Бо дурні.

- Коли ви востаннє відчували щастя, радість?

- Та прямо зараз! Щойно повернувся з велопрогулянки – це такий кайф! Крутив педалі 3 години, проїхав 48 кілометрів. Почуваю себе круто.

Міняються епохи, костюми, але люди в цілому не міняються

- А ще у вас є цікаве хобі - ви робите прикраси! Це лише для себе?

- Поки що тільки для себе. Колись стикнувся з тим, що річ, яка мені більш-менш подобається, коштує космічних грошей. Але каміння стільки не коштує, фурнітура стільки не коштує. Коштує ідея й ім’я того, хто цю прикрасу зробив. І я подумав: «Якщо хтось зміг це зробити, що мені заважає?»

Почав цікавитися, що в тих прикрасах, як вони робляться, на чому з'єднуються… Виявляється, все дуже просто. Бери – і збирай. Тим паче, зараз такий величезний вибір всілякої фурнітури – чого тільки забажаєш!

Думаю, якщо буде потреба, зможу навіть фурнітуру робити. Не думаю, що це складно. Аби було бажання.

Якби тільки цією справою займався, напевно, вже б налагодив ціле виробництво. А в мене просто хвилями находить: ой, треба собі щось красивеньке знову зробити, бо те, що в мене є, вже набридло (сміється).

Навіть у виставах використовую свої прикраси. В Театрі ім. Франка є вистава «Марія Стюарт» і мій персонаж – у зроблених мною прикрасах.

- Це ж теж класна терапія – робити щось своїми руками, правда? Це, так би мовити, прочищає мозок.

- Звичайно. По-перше, це дрібна моторика. По-друге, ти не сидиш в інтернеті, в новинах. А слухаєш красиву музику, якщо є така можливість, налив келишок сухенького холодненького вина, сьорбаєш, робиш красиві речі - життя прекрасне. І хай весь світ почекає, поки той вузлик у прикрасі зав'яжеться.

- Ми вже проговорили, що вам хотілося б більше ролей. Кого хотіли б зіграти? Можливо, героя якоїсь певної епохи?

- Я ніколи не знав, кого хотів би зіграти. Насправді, це взагалі не має значення. Наприклад, останні вистави в нашому театрі далекі від класичного прочитання тих або інших персонажів. У виставі «Марія Стюарт» Шиллера я граю модельєра. Це сучасні люди, а не епоха Марії Стюарт та Єлизавети. У виставі «Украдене щастя» мій Микола Задорожний - сучасний чоловік.

Немає різниці, XVIII століття чи XXI. Життя людей, їхні проблеми - однакові. Це бажання бути щасливими, бути поруч із своїми близькими, народжувати дітей, продовжувати свій рід, шанувати батьків, пам'ятати предків, жадоба до влади… Міняються епохи, костюми, але люди в цілому не міняються.

«Річард III», «Калігула» - що може бути ще більш актуальніше, ніж ці твори, які зараз ідуть на сцені Театру ім. Франка і в яких я безпосередньо беру участь?! Це про сьогоднішній день!

Якщо говорити більш конкретно, можливо, мені би хотілося зіграти героя, який би прагнув істини, дійшов до неї, згорів, відновився і своїм прикладом показав, що істина - це те, за що варто боротися і за що варто жити.

Хотів би зіграти знову якогось негідника, приблизно такого, як в «АТП Перевізники» - підступного, смішного, головного антагоніста. У мене вже був схожий досвід у серіалі «Брюс» - і так мені це сподобалося! Таких персонажів завжди приємно і цікаво грати, бо в них дуже багато фарб.

- Дозволяєте собі мріяти? У всіх це питаю, бо багато людей забороняють собі мріяти, намагаються жити одним днем, а це теж біда, як на мій погляд.

- Це правда. Мріяти треба. Я прийшов до усвідомлення, що живу зараз у своїх мріях. Я зараз там, в тому, з тими, про що колись мріяв.

Просто тепер треба хотіти інакшого або більшого. Я би хотів, щоб закінчилася війна. Хотів би працювати в Європі, зніматися в крутому проєкті. Хотів би бути корисним і важливим в своїй професії. Хотів би бути достойним. Хотів би, щоби те, що роблю зараз, мало серйозний вплив на майбутнє. Вже не хочеться просто пострибати на сцені, отримати оплески і квіти. Хочеться щось фундаментальне робити. Хочу змінювати своєю роботою час, смак, тенденції. Хотілося би, щоб дитина росла поруч і я впливав на її розвиток.

Хотів би, щоб всі, хто зараз на передовій, повернулися до своїх сімей живими і неушкодженими, щоб нас перестали вбивати. Щоб ми розвивали нашу прекрасну країну. Ми неймовірна нація.

Хотів би, щоб на вулицях звучала українська мова. Мені дуже прикро, що багато молодих людей, на жаль, - досі російськомовні. Це діти, діти яких теж будуть рости російськомовними. Як казав Богдан Сильвестрович Ступка: дітей треба вчити української мови, російську, якщо треба, вони й самі вивчать.

Іноді ловлю себе на думці, що перетворююсь на такого ж старого дідугана, який ще в моєму дитинстві казав: «Діти, говоріть українською мовою! Не можна розмовляти російською, то є підло, то є зло». Ми на нього дивилися і думали, що він - не сповна розуму. Зараз я так само роблю. Але казати мало, так воно не діє. Діти дивляться на своїх батьків, я для них не приклад. Батьки мають подавати приклад.

І - треба писати більше української музики, більше знімати українського кіно, треба більше українського контенту, щоб українське було краще, яскравіше, сучасніше, крутіше.