Нова "зернова угода" не вигідна Україні. Хто насправді буде у виграші

І знову "зернова угода" або як збіглися інтереси США та Російської Федерації.

На переговорах в Ель-Ріяді США та Російська Федерація обговорювали питання про перемир’я на морі — нову "зернову угоду". На перший погляд, парадоксально:

• Українські порти і так працюють, причому на прийом не лише зерновозів, а й кораблів, які перевозять інші вантажі.

• Російська Федерація також експортує свої товари через порти Чорного моря.

І якщо порівнювати ситуацію з 2022 роком, коли судноплавство Чорним морем для України фактично було заблоковане, то сьогодні говорити про "зернову угоду" як про крайню потребу не доводиться. Однак у цих розмовах є своя логіка, яка виходить за межі російсько-української війни. Питання в тому, яка держава отримає або збереже домінуючі позиції в Чорноморському регіоні, хто з глобальних гравців у майбутньому отримає доступ до Чорного моря та, відповідно, механізми просування своїх інтересів у регіоні.

Якщо говорити про стан на сьогодні, то ми маємо з одного боку судноплавство як з України, так і з Росії, та під обстрілами, але в досить великих масштабах. З іншого боку, якщо порівнювати ситуацію з 2022 роком, то позиції Росії суттєво послабшали. Зокрема:

• Російський Чорноморський флот змушений був евакуюватися із Севастополя та кримських баз і сьогодні перебуває в порту Новоросійська. Ба більше, обговорюється питання, як сховати частину кораблів у портах невизнаної Абхазії.

• Україна суттєво наростила можливості завдання ударів по об’єктах Російської Федерації не тільки на морі, а й по прибережній інфраструктурі. Зокрема портовим об’єктам.

Ослаблення РФ природно веде до посилення іншої чорноморської держави — Туреччини. Яка за останні три роки:

• закрила питання Нагірного Карабаху, а в майбутньому, після укладання мирного договору між Азербайджаном та Вірменією, різко посилить свій вплив на Південному Кавказі. У тому числі шляхом ослаблення позицій РФ у Вірменії.

• Привела до влади в Сирії коаліцію, основою якої є протурецькі сили. При цьому суттєво послабила позиції курдів, які поки що користуються підтримкою США.

• Підписала з лівійським урядом у Тріполі договір про видобуток вуглеводнів у лівійських середземноморських водах. Тим самим випередивши як росіян, так й американців.

• Реалізує політику виведення держав Каспійського басейну на європейський ринок нафти та газу через свою територію.

• Реалізує спільно з КНР проєкт південної гілки Road and Belt, що призведе до суттєвого зростання як турецького, так і китайського впливу у Південно-Східній Європі.

• Активно входить до Африки з питаннями військово-технічного співробітництва. Йдеться про торгівлю зброєю, роботу військових фахівців тощо.

• І, нарешті, веде будівництво каналу "Стамбул", який може (за наявності інтересу та політичної доцільності для Анкари) "обнулити" конвенцію Монтре.

На перший погляд, для США міг би бути вигідним такий процес. Але така теза має кілька контраргументів:

• Уряд Туреччини важко віднести до тих, які будуть сліпо йти у фарватері політики США. Швидше навпаки. Анкара може бути тактичним союзником Вашингтона, але лише тактичним.

• Перетворення Туреччини на регіональну супердержаву створює проблеми для реалізації політики США щодо створення регіональних проамериканських коаліцій. Як мінімум, у питаннях проєкту "Міжмор’я". До якого за ідеєю мають увійти досить потужні чорноморські країни. Наприклад, Румунія. Але, якщо в регіоні є своя "супердержава", то відкритим залишається питання, наскільки Бухарест буде лояльним до згаданої ідеї. Особливо якщо Анкара запропонує свій формат.

• Співпраця Туреччини та КНР, а також реалізація (в майбутньому) проєктів Iraq Development Road і, в майбутньому, каналу "Стамбул" дозволяє Китаю створювати та зміцнювати південно-європейську вісь своєї присутності у вигляді Румунії-Угорщини-Сербії.

• Політика Туреччини щодо виведення Туркменістану та Казахстану на проєкти продажу своїх вуглеводнів через турецьку (або азербайджанську) територію дає Європі можливість купівлі відносно дешевої сировини. Що забирає у Трампа "пряник" для Путіна у вигляді повернення РФ на європейський ринок газу (через СП із США). Просто якщо буде газ із Центральної Азії, ідея доцільності повернення Газпрому на ринок матиме менше прихильників.

Крім власне "турецьких" вступних, є й питання пов’язані з Україною. Безпека Одеси? Не думаю. Є інший об’єкт — Каспійський трубопровідний консорціум — нафтопровід із Казахстану до чорноморських портів РФ. Який на 24% (як мінімум) належить американським компаніям, 24% у власності Лукойл та ще 24% у російської держави. І за інфраструктурою КТК уже прилітало. Менш ніж місяць тому була велика пожежа на КТК НПС "Кропоткінська". Туди ж деякі дрони прилетіли буквально вчора.

А тепер поговоримо про те, що дасть нова "зернова угода". Заборона на удари по кораблях та портовій інфраструктурі. А це означає, що РФ безперешкодно відновлює роботу КТК, чорноморський флот РФ частково повертається до Севастополя. Росіяни вкотре облаштовують бази спостереження на "вежах Бойка".

Тобто Росія суттєво посилюється у регіоні, повертаючи свої позиції кінця 2022 року. Крім того, США не треба буде відповідати на питання, чому російські добрива формально під санкціями, але вільно продаються завдяки General License №6 (яка продовжується з кінця 2022 року кожні 6 місяців).

При цьому Туреччина втрачає можливість використати слабкість РФ для різкого посилення власного впливу у чорноморському регіоні у 2025 році. Як наслідок, питання реалізації китайсько-турецьких ініціатив стикаються з новими умовами та обмеженнями. З одного боку, США не в захваті від посилення Китаю. З іншого РФ так само не буде рада появі альтернативи для китайського транзиту через її територію.

І ця логіка пояснює чому для США раптом питання Чорного моря стало пріоритетним. Для Трампа важливо отримати закріплену деякими домовленостями (за участю Сполучених Штатів) щодо чорноморського регіону до саміту США-КНР. Адже тоді, користуючись його логікою, "однієї сильної картою" у нього побільшає.

Для Росії висування ідеї зернової угоди вигідно ще з однієї причини. Путіну необхідно, щоб за певним форматом домовленостей Україна сказала "ні". Відновлення "зернової угоди" з українського погляду є абсурдним. Але саме українська сторона свого часу витратила багато зусиль на просування тези, що такі угоди є, швидше, гуманітарними. Ухваленими на користь слабких держав. І сьогодні "ні" за такою темою битиме по українських позиціях.

Чи є варіанти своєї політики?

• З одного боку, до укладання угоди "виносити" портову інфраструктуру РФ. Але питання, чи для цього є достатня ресурсна база.

• З іншого боку, проводити консультації щодо сценаріїв реагування на подібні виклики. Як мінімум, з Туреччиною та Румунією. В ідеалі ще й з КНР.

І намагатись виставляти додаткові умови. Наприклад, обмеження для ЧФ РФ, демілітаризація газовидобувних вишок і таке інше. Тягти час. У тому числі пропонуючи ідею "перемир’я в повітрі", яка спочатку артикулювалася. Для цього потрібна певна політична гнучкість та вміння балансувати на користь партнерів. Хочеться сподіватися, що такі якості в української переговорної групи є.

Джерело: пост Ігара Тишкевича у Facebook