Як не нашкодити у спілкуванні зі звільненими з полону та при цьому не замовчувати правду

У рамках конференції «Надія. Боротьба. Повернення», присвяченій третій річниці роботи Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, відбулася дискусія на тему «Медіа, війна та військовополонені: етика та відповідальність», у якій узяли участь Роман Борщ, військовослужбовець, звільнений із полону, колишній журналіст; Максим Колесніков, ветеран, звільнений із полону; Петро Яценко, експерт Координаційного штабу; Олена Барсукова, журналістка «Української правди». Модерувала дискусію Валерія Бурлакова, журналістка, волонтерка, військовослужбовиця.

Учасники обговорили два питання: чи варто військовополоненим відразу після звільнення розповідати медіа про умови перебування в полоні; як журналістам та медіа етично розмовляти зі звільненими з полону та їхніми родичами. Як виявилося, відповідь на обидва запитання однакова — треба все робити так, щоб не нашкодити людям.

Голова Координаційного штабу генерал-лейтенант Кирило Буданов під час відкриття конференції подякував усім, завдяки кому за три роки вдалося провести 62 обміни, обміняти 4306 військових і 469 наших людей врятувати поза обмінами, здійснити репатріацію понад 7 тисяч тіл оборонців. А саме — СБУ, Нацполіції, ЗСУ, Службі зовнішньої розвідки, міністерствам, народним депутатам, громадським активістам і медіаспільноті.

У Штабі, як ішлося на заході, розуміють роль медіа, що висвітлюють процес обмінів. Наприклад, завдяки одному фото замореного голодом звільненого українського військовополоненого змінилися умови утримання інших наших військових у полоні, їх почали годувати. Тому Штаб після певної процедури перевірки допускає представників медіа до обмінів, наразі на останньому етапі, коли звільнених привозять до лікарні. Про це та про етичність висвітлення медіа обмінів раніше в інтерв’ю «Детектору медіа» розповів керівник секретаріату Координаційного штабу Богдан Охріменко.

За словами Валерії Бурлакової, одна з тем, яку обговорювали найбільше та яку вона хотіла одразу порушити, — чи варто одразу людям, які повертаються з полону, розповідати журналістам абсолютно все або більшість того, що з ними відбулося. І якщо так, то як саме розповідати, щоб не зашкодити тим, хто залишається в полоні.

Роман Борщ, користуючись нагодою, подякував Координаційному штабу, який допоміг йому та Максиму Колесникову повернутися на рідну землю.

«Дійсно, це питання доволі чутливе, і ми вже неодноразово обговорювали його. Я сам за фахом журналіст, комунікаційник. Є кілька основних аспектів. Як на мене, першочергово потрібно зважати на те, що у кожного журналіста є журналістська етика. Коли ми робимо якийсь матеріал, то маємо зважати, чи суспільний інтерес і користь від нього будуть переважати шкоду, яка може статися. І тут є дуже тонка грань. Бо ми розуміємо, що особливо для наших закордонних партнерів важливо знати, що в той час, коли Україна дотримується всіх міжнародних конвенцій, у Росії відбуваються справді жахливі речі. І до їхніх в’язниць жодна міжнародна організація не може потрапити. Тому це потрібно розповідати», — сказав він.

Роман розповів, що 33 місяці перебував у полоні на тимчасово окупованій території на Донеччині. І неодноразово відчував на собі наслідки спілкування журналістів зі звільненими з полону.

«Звісно, вони розповідали, що їх катували, знущалися. Потім наглядачі приходили й казали, що ваші там уже розказують, як вам погано — то ми вам зараз покажемо, що таке насправді погано. І це тільки спричиняло якусь надмірну додаткову жорстокість, додаткові побиття тощо. Тому потрібно саме такі теми чутливі трішки відкласти», — пояснив він.

За його словами, журналістам, по-перше, варто зважати на те, що щойно звільнена з полону людина перебуває у стресі, емоційно перевантажена. При спілкуванні вона може сказати, можливо, не зовсім те, що насправді хотіла. І ще варто зважати на ментальний стан звільненого, а не на кількість лайків, коментарів, переглядів.

По-друге, теми про умови перебування, катування, знущання тощо краще відкласти десь на місяць, поки все вляжеться. Тому що наглядачі дивляться матеріали українських медіа.

По-третє, журналістам варто дати хоча б тиждень-два звільненим, щоб вони пройшли медичні обстеження, попрацювали зі службами, якийсь час для першочергового відновлення, заспокоєння тощо.

«Коли ми тільки приїхали на місце нашого відновлення, вже на другий-третій день медіа знаходять контакти рідних, звільнених і починають штурмувати. Це просто неправильно, неетично. Я розумію, що медіа будуть приїжджати на місце зустрічі звільнених із полону, будуть там спілкуватися. Уникайте, будь ласка, з самого початку негативних тем. Уникайте того, що вам хочеться запитати про жорстокі умови перебування. Сфокусуйтеся краще на позитиві, найперше запитайте людину, чи готова вона говорити, чи хоче, бо люди тоді перебувають у дуже збудженому стані», — попросив Роман Борщ.

Експерт Координаційного штабу Петро Яценко сказав, що він із колегами спілкується зі звільненими з полону з першої секунди, щойно вони опиняються на волі, й потім уже через за деякий час, місяць-два, потім за рік. Тоді це вже зовсім інші люди.

«Люди, які, наприклад, три роки були в неволі, на момент обміну опинилися в ситуації, яку вони навіть до кінця не можуть усвідомити. Відразу пускати до них медіа — неетично. І дуже важливий базовий принцип, який пані Валерія озвучила: не нашкодь. Він стосується всіх — як журналістів, так і звільнених із полону. Ми одразу ж інструктуємо їх, що до вас будуть звертатися, будуть знаходити ваші контакти люди, яких ви не знаєте. На вас будуть виходити в соцмережах, вас будуть запитувати, будуть просити дати якусь інформацію. Але ви завжди маєте керуватися принципом “не нашкодь”, пам’ятати про тих, хто досі перебуває в неволі, і думати, як надана вами інформація може відбитися на їхньому здоров’ї, умовах перебування тощо. І також із цим звертаємося до журналістів», — пояснив Петро Яценко.

Він озвучив ще одну тему, яка, на його думку, потребує більшої дискусії — як правильно називати колишніх військовополонених.

«Минає рік — а ми називаємо людей, які мають досвід полону, колишніми полоненими. Для декого з них це може звучати як колишній пограбований. Термінологія важлива, вона не повинна травмувати. Тому координаційний штаб постійно намагається комунікувати з журналістами про це. У нас розроблена пам’ятка для журналістів, родин і звільнених із полону, як треба комунікувати з медіа, які моменти бажано казати тільки компетентним людям, компетентним органам, психологам, тобто що можна говорити, щоб не нашкодити», — сказав він.

Журналістка «Української правди» Олена Барсукова погодилася, що не потрібно відразу лізти до звільнених з інтерв’ю. Достатньо короткого коментаря на самому обміні в стилі «Я дуже радий, що мене обміняли. Привіт, мамо!».

«Моя власна специфіка роботи не передбачає роботи на обмінах, не передбачає телевізійної роботи, я займаюся текстами. Але колегам, які роблять дуже важливу роботу та працюють одразу на обмінах, можу порадити не “зливати” потім в інтернет без дозволу звільнених людей їхні особисті телефонні розмови. Тому що багато хто мені розповідав, що їхні розмови з мамою, дівчиною відразу після обміну ширяться фейсбуком — і це не та слава, про яку мріє людина, яка тільки-тільки вийшла з автобуса», — сказала журналістка.

За її словами, дуже важливо й потім, коли мине певний час, не виводити людину на емоції. За це дуже часто критикують журналістів. «Це логічно, бо на нас завжди лежить відповідальність за наші тексти. Але я би додала, що тут ще важлива робота з боку самої бригади, підрозділу, звідки повертаються бійці. Тобто якщо налагодити хорошу співпрацю з журналістами, то ви можете off the record вирішити, що шкодить, що ні, чи дивляться наглядачі в такій-то тюрмі інтерв’ю, чи ні, чи потрібно зайвий раз наголосити, що в цій колонії такі жахливі умови, чи уже умови покращились і, можливо, треба зробити паузу. І це важлива тристороння взаємодія: журналіст, герой і пресофіцер підрозділу», — пояснила Олена Барсукова.

Ветеран Максим Колесніков, звільнений з полону 4 лютого 2023 року, додав контроверсії дискусії.

«У мене була ситуація, коли відчиняються двері, заходять журналісти й кажуть: “Добрий день, ми приїхали”. А я не підтверджував нічого. Мені взагалі в цей день було не до них. Довелося жорстко відмовити.

Щодо впливу розповідей про тортури. Коли є обмін, і хтось розповідає про тортури, то вони, може, і підсилюються — але коли обмінів нема й про них ніхто не розповідає, то відбувається те саме — тортури теж посилюються.

Я також виконував цю рекомендацію Координаційного штабу. Але що б ми не робили — вони все одно катуватимуть. Не тому, що хтось комусь розповідає про це. Він б’є, тому що він хоче бити. Тому що йому здалося, що була пилинка або хлібна крихта на формі. Чи давали вивчити правила, і поки не вивчив — били. А потім починали ці правила питати знизу вгору, а потім наказували назвати сьоме слово третього рядка знизу. І якщо ти не встигав його згадати — знову били», — сказав він, додавши.

За словами Максима, не можна замовчувати злодіяння росіян. Не українці й не наші розповіді винні в тому, що в Росії діє системна практика знищення українців. Це нав’язування вини тим, хто її не має, й ігнорувати ці історії теж неправильно.

«Чи буде нам простіше вистояти й перемогти, якщо ми будемо забувати про те, що відбувається в полоні? Ні! Маємо зрозуміти, що там так само поводяться не тільки з військовополоненими, а й захопленими в заручники цивільними. Ми маємо знати, з ким ми воюємо, що наш ворог — це абсолютні покидьки. І я не бачу, чому нагадування суспільству, що ми воюємо з тими, хто хоче нас знищити, буде зайвим. Ті, хто, можливо, думає, що пересидить у своєму маленькому будиночку біля Тернополя, — не пересидить.

Тому я переглянув би таку позицію з урахуванням певних моментів. Тобто повідомляти правду про тортури, публічно не називаючи конкретне місце утримання чи імена катів. Бо є ще процедура СБУ, опитування, де звільнені підтверджують, кого бачили. Вони там не ідіоти, про все це знають», — пояснив Максим.

Він також сказав, що треба використовувати всі можливі майданчики для донесення світу правди про агресора. «Я трохи пишу в твіттері, маю 200 тис. підписників. І найбільше переглядів, по 800—900 тисяч, набирають ті твіти, які виходять на інші країни. Їх читають у Японії, Кореї, Австралії, Німеччині, часом бразильці щось коментують. У мене люди з різних країн починають між собою дискутувати про те, що насправді відбувається в Україні, апелюючи один до одного й до українців, які коментують допис. Цього не відбувається, якщо написати “все добре, ми переможемо, ми стійкі”. Це правда — ми стійкі. Але треба розповідати, з ким ми воюємо. І правда сама по собі зброя», — сказав він.

Учасники дискусії погодилися з тезою, що про всі злочини треба говорити, бо Росія намагається нам нав’язати позицію, що ми самі винні в тому, що з нами відбувається, зокрема з військовополоненими.

Вони також обговорили, як журналістам і правозахисникам спілкуватися з родичами військовополонених. Щоразу, коли хтось називає ім’я свого родича відкрито, постає питання: чи не зашкодить це йому?

Петро Яценко сказав, що тут важливо розуміти: російська політика катувань — це однозначно державна російська політика. «Накази про катування — не випадкові, вони аж ніяк не залежать від того, що ми тут скажемо чи не скажемо. Але знову ж таки є нюанси. Наприклад, якщо ми називаємо місце, де перебуває людина, то її можуть перевести в інше місце. І якщо вона загубиться, нам знову доведеться її шукати. Крім того, вона знову змушена буде проходити процедуру так званої прийомки. Це страшна процедура, після якої виживають не всі. Тобто тут ми можемо нашкодити, маємо зрозуміти це. Можливо, це краща ідея — конкретні факти поки не давати назагал», — припустив він.

З іншого боку, якщо полонений — відома людина, ми знаємо про нього те й те. Тобто до кожного окремого випадку треба підходити індивідуально та думати, що може допомогти, а що ні.

«Водночас є загальні рекомендації, які можна застосувати до всіх. Наприклад, родичам не варто говорити, що той, хто в полоні, був нагороджений чи брав участь у якихось воєнних операціях, чи є снайпером або спецпризначенцем. Тому що та сторона може цього не знати — і не треба їм у цьому допомагати. Якби про пана Максима знали правду — не знаю, чи ми змогли би його звільнити так швидко. Виявилося, що для росіян ця людина стала сюрпризом уже, коли повернулася», — додав Петро Яценко.

Максим Колесніков розповів, що родичам чи близьким військовополонених варто приховати їхні сторінки у соцмережах. «Моя дружина наступного дня після того, як я потрапив у полон, прибрала мою сторінку в фейсбуці. Якби там була інформація, що я розвідник, — не думаю, що зараз сидів би тут», — сказав він.

Роман Борщ нагадав, що росіяни просто за вуха притягують будь-які приводи для того, щоб відкривати кримінальні справи. «Тобто їм потрібно якось у себе виправдовувати цю так звану “СВО”. Я, наприклад, належу до “Пласту” й там міг би сісти за екстремізм. На момент, коли був мобілізований, мав робочий контракт із Міжнародною організацією ЮНІСЕФ — тому у них міг сісти за шпигунство. Ми бачили, як за це затримували представників, наприклад, ОБСЄ. Тому цілком підтримую тезу, що на початку краще дотримуватися політики інформаційної тиші.

І не тільки через те, що ви можете якимось чином зашкодити тому, хто там перебуває. Навіть самі ж родичі розуміють, що батьки, дружини отримують, наприклад, гроші тих людей, які зараз перебувають в полоні. Певні люди можуть бути вразливі. Не бачу сенсу таким чином до себе привертати увагу», — сказав Роман.

Учасники дискусії дійшли згоди, що потрібно висвітлювати злочини, тортури й те, що Росія утримує військовополонених у неналежних умовах. Писати, що тисячі українських родин в горі, страждають, і про порушення Женевської конвенції.

«Висвітлювати треба. Питання — як. Написати великий матеріал, що дружина чекає чоловіка, який був прекрасним батьком, що вона не отримує від нього звістки. Що росіяни таким чином порушують Женевські конвенції, бо взагалі відмежували його від світу, а вона чула від побратимів, що в нього проблеми зі здоров’ям. Питання в тому, чи згадано в цьому матеріалі, що полонений — наприклад, розвідник, у 14-му році був на Майдані й узагалі націоналіст. Завжди питання до таких деталей», — сказала Олена Барсукова.

Вона розповіла ще про три аспекти теми. По-перше, родини мають відчувати, що вони не одні, що їх чують, бачать. Етично й правильно зроблені матеріали в цьому допомагають, показують, що це комусь важливо.

По-друге, якщо про щось не написати — іноземні журналісти можуть про це й не дізнатися. У багатьох журналістів є іноземні друзі, у провідних журналістів є популярні сторінки в соцмережах — це теж спосіб повідомити про щось важливе іноземній аудиторії.

По-третє, потрібно нагадувати, що воєнні злочини тривають і Росія не думає зупинятися. Журналістські матеріали — це запобіжник, щоб якась частина людей не бігла пробачати й «розуміти» росіян і погоджувалася на мир за будь-яку ціну.

«Думаю, про це постійно потрібно нагадувати. Бо хтось може помилково думати, що катують тільки військових, розвідників, снайперів, а я ж не винен, я взагалі поза політикою, мене це ніколи не зачепить. Але завдяки нашим матеріалам я можу розповісти, що може зачепити всіх. Один військовий мені в інтерв’ю розповідав, що у нього в камері були й цивільні люди, які жили на окупованих територіях, і не були надто проукраїнськими. Тобто ми маємо розповідати, що Росія реально створила конвеєр тортур, цілеспрямовано знущається з людей, хоче знищити українців як націю, постійно скоює геноцид. І це робить не Путін, а прості звичайні росіяни», — розповіла Олена.

За її словами, журналісти мають це розповідати не тільки за кордоном, а й своїм людям. Бо не в усіх рідні на війні або пережили полон. І це дуже хибна думка: якщо я все знаю — то всі інші теж усе знають. Це не так.

Фото надані організаторами