Знакові місця кримінальної історії Харкова: Південний вокзал

Є в  цьому місті місця, буквально наповнені історією. І нехай ця історія кримінальна, а історичні персонажі – злочинці, але це історія містян, історія Харкова, пише місцеве видання ДУМКА.

Південний вокзал

У будь-якому місті вокзал – це сакральне місце для криміналітету. Особливо якщо цей вокзал є найбільшим транспортним вузлом величезної країни, з якого кожні 10-20 хвилин відправляються пасажирські потяги в різних напрямках, як колись у Харкові.

“Смуга відчуження”

Щира “любов” злочинців до залізничних вокзалів позначилася з появою цих вокзалів. Чому криміналітет різних “мастей” так тяжіє до вокзалів? Напевно, найкраще причину цього явища описали Ільф та Петров у своєму творінні “Дванадцять стільців”.

“З тієї хвилини, коли громадянин вступає в смугу відчуження, яку він дилетантськи називає вокзалом або станцією, життя його різко змінюється. З цієї хвилини громадянин уже не належить собі. Він – пасажир і починає виконувати усі обов’язки пасажира”.

Усім нам, незалежно від добробуту та роду занять, доводиться пересуватися потягами. І всі ми переживали цю трансформацію – перетворення зі звичайної людини на “пасажира”. “Пасажир” – доступна потенційна жертва, яка необов’язково перебуває в процесі руху, але має кошти і просто “мріє ними поділитися” (“Феня”, професійний злочинний жаргон, харківський діалект).

Чому вже під час поїздки, а частіше вже після, майже у кожного пасажира випливає нав’язливе запитання: як я міг так “лохонутися”? Починаючи з переплати за таксі, куплені за три ціни у перекупників квитки на популярний напрямок, оплачену і насилу випиту коричневу жижу, яку тітка у формі провідника назвала “кавою”, за незрозуміло навіщо куплений на пероні хот-дог із місцями зеленою сосискою.

Закінчуючи, можливо, “втратою” багажу або взагалі великим програшем у незрозумілу вам гру в карти “випадковому попутнику” по купе. Геніальні літературні батьки Остапа Бендера відповіли це питання. Ви в “смузі відчуження” і ви “пасажир”. Злочинці люблять пасажирів, а пасажирів — найбільше на вокзалі.

Харківський вокзал за радянських часів – місце не таке вже й небезпечне.

Складність “постійної роботи” для злочинця на будь-якому вокзалі – це присутність там представників багатьох правоохоронних відомств. Безпосередньо за правопорядком стежили співробітники ЛВМу (лінійного відділення міліції станції “Харків-Пасажирський”). Але крім співробітників “ЛВМу” на вокзалі могли і мали право з’явитися і співробітники Ленінського РВВС, на території якого і знаходилася будівля вокзалу, також “у своїх справах” з’являлися і представники міського та обласного управління МВС. А з огляду на те, що вокзал вважався стратегічним об’єктом (наприклад, не можна було фотографувати на території вокзалу, як і зараз), могли зазирнути і всемогутні “гебісти”, співробітники КДБ. І будь-який із цих співробітників, якщо виявиться поряд у момент скоєння злочину, може затримати зловмисника.

Але, попри все, вокзальна злочинність процвітала. Найчастіше скоєні злочини на той час – вокзальні і поїзні крадіжки. “Площовики” або “майданники” – злодії, що спеціалізуються на крадіжці багажу. Серед “майданників” були, наприклад, такі, хто орудував переважно на вокзалах, у штовханині, під час посадки. Основним видобутком тут є валізи (блатною мовою – “кути”), кошики (“скрипухи”), баули, сумки та інший багаж (“крутити кути” – красти валізи на вокзалі).

Доглядаючи чергову жертву, вокзальний “майданник” виходив із простого висновку – що більше у людини речей, то важче йому за ними встежити. Іноді крадіжки виконувались так чисто, що про зникнення сумки з речами потерпілий дізнавався, тільки прибувши на місце і перерахувавши багаж.

Кримінальний світ не може без легенд. Так до нас дійшла легенда про харківського “майданника” на прізвисько “Копито”, який вигадав спосіб “дуплет”, який застосовувався (та й зараз, кажуть, де-не-де застосовується) мало не з початку минулого століття. Для “дуплета” використовується фальшива валіза, що складається із спеціального порожнистого каркаса, обтягнутого зверху дерматином або шкірою.

Варто тільки якомусь пасажирові опустити свій багаж на землю і відвернутися хоча б на лічені секунди – в той же час біля нього з’являється злодій, який спритно накриває чужу валізу своєю, фальшивою, і спокійно (обов’язково спокійно, не кваплячись, навіть з гідністю!) забирає видобуток практично на очах здивованого власника. Ефект від крадіжок за допомогою “дуплету” завжди приголомшливий – ось, буквально мить тому валіза була біля ваших ніг, і раптом випарувався.

Були ще “маршрутники” – це ті, хто крав безпосередньо з вагонів, дочекавшись, коли попутники заснуть. Деякі з них примудрялися залазити у вікна вагонів на ходу, з даху чи знизу, із ящиків для тварин.

А от для “кишенькових злодіїв” вокзал не був “хлібним” через специфіку “контингенту”. Справа в тому, що в поїздці всі намагалися основну суму грошей сховати надійніше, іноді дуже вже надійно, наприклад, в нижню білизну. І, незважаючи на постійну наявність висококласних “фахівців із кишенькової тяги”, у місті кишенькові злодії воліли “працювати” на численних харківських ринках.

На крихітній вуличці 3-й Усівський в’їзд, на відстані всього за 150 метрів від будівлі вокзалу, через вулицю Полтавський Шлях, ще збереглася будівля колишньої пивної, збудованої у 50-х роках минулого століття.

Колишня пивна “Усовка”. Колись улюблене місце вокзальних злодіїв

За розповідями старожилів, саме ця пивна, звана “Усовка”, була місцем зустрічі всіх вокзальних злодіїв. Перевага цього місця була в тому, що за радянських часів адміністративний кордон двох районів міста, Ленінського та Жовтневого, проходив саме по вулиці Полтавський Шлях (тоді Свердлова), що було дуже зручно. Здійснивши крадіжку на території вокзалу (Ленінський район), шахраї з чистою душею йшли обмивати вдалу справу на “Усовку”, на Жовтневу сторону. Зазвичай, співробітники одного райвідділу не вели розшукових дій у межах іншого району.

Лихі 90-ті, “наперстки” та ігрові автомати

Наприкінці 80-х – на початку 90-х наше суспільство стрімко рушило від соціалізму та принципу “все спільне, а значить нічиє” до капіталізму та приватної власності. На території вокзалу з’явився перший кооперативний туалет як провісник нових економічних відносин. А у квитковій залі поставили перші гральні автомати – примітивних “одноруких бандитів”. І хоча старі автомати були налаштовані так, що виграти на них було майже нереально, іноді з бажаючих пограти на них витраювалася черга.

1989 року в колишній Кімнаті забутих речей відкрилося перше кооперативне кафе “У Галини”, яке трохи пізніше стало цілодобовим. Те, що в місті з’явилося місце, куди можна було приїхати у будь-який час доби, зробило цей непоказний заклад з інтер’єром “наливайки” суперпопулярним.

Шановні та забезпечені городяни не гидували випити та закусити у цьому підвальному кафе, особливо у неурочний нічний час. Але в міру відкриття нових закладів у місті, з найкращим обслуговуванням, заможна публіка поступово відійшла, а кафе перетворилося на вокзальне кубло з вічно п’яними вокзальними аборигенами, з повіями страшного вигляду і з реальною можливістю бути пограбованим.

Вже з 1989 року на прилеглій до вокзалу території з’являються “лохотронщики” всіляких спеціалізацій. Крім “наперсточників”, на Південному вокзалі на початку 90-х можна було побачити практично всі “ігри”, об’єднані поняттям “лохотрон”. “Підсічка”, “рулетка”, “олівці”, “мильниці”, “фантики” та багато іншого.

У період розквіту цього “бізнесу” у 1991-1995 роках по всій території вокзалу одночасно могло “працювати” до двадцяти “бригад”. На той час вокзал був центром нелегального та напівлегального бізнесу міста, а у місцевій піцерії можна було побачити за діловими переговорами найшанованіших “у певних колах” людей Харкова.

У 90-х у цьому кафе вирішувалися дуже серйозні питання

Був у цей період і реальна людина, яку обізнані люди називали “старожилом” вокзалу, а іноді господарем, а пізніше називали і легендою. Вова “Венгр”, для наближених просто “Михалич”. Аферист, який з середини 80-х минулого століття і до 10-х років цього століття “працював” на вокзалі по “краму” (класична вулична афера, коли показують, “засвічують” одну річ, як правило, якісну, а дешево продають).

“Венгр” протягом чверті століття щодня виходив “на роботу” на вокзал і за цей час став легендою Південного вокзалу. Без нього не можна було вирішити жодне серйозне питання, причому не лише вокзалом, а й у місті. А “Венгр”, своєю чергою, своєрідно “стежив за порядком” на території. Маючи найбагатший кримінальний досвід, він одразу помічав “гастролерів” і не дозволяв таким чужинцям “ламати” роками побудований бізнес.

Вирішувалося все через міліціонерів, співробітників ЛВМу, але треба віддати належне “Михаличу”, котрий живе “за поняттями” – з його “подач” нікого із залітних не посадили. Їх просто “карали”, іноді грошима, іноді й фізично, але так, щоби навіть не виникало бажання повернутися.

Вокзал зараз

Першого серйозного удару по Південному вокзалу завдала пандемія. Закриті входи, місцеві кафе та обмінки. І нереальна, начебто, відсутність представників криміналітету.

Закритий вхід до касової зали. 2 травня 2020 року

Повномасштабна війна Південний вокзал добила. Після того, як на початку війни наш вокзал пережив моторошні емоції тисяч людей, які тікають від війни, кількість пасажирів катастрофічно зменшилася. Вокзал живий. Ходять потяги, харків’яни їдуть і приїжджають, так само на електрички поспішають дачники. Ось тільки немає транзитників, які “проїжджають”. Наразі станція “Харків-Пасажирський” – тупикова.

Автор:  Костянтин Май

Джерело: ДУМКА