Катерина Олос – про кастинги, аб’юзивні стосунки, любов до себе, гумор та друзів

У дитинстві Катерина Олос збиралася до школи разом з ранковим шоу «Підйом», дивилася на ведучих і думала: теж так хочу. Тепер жартує, що буде вмикати Новий канал і дивитися на себе. У сімейному шоу «Місто і село», яке стартує 27 березня, Катерина очолила команду містян, а Андрій Черепущак (Галицька Діва) – команду селян.

В інтерв’ю Коротко про Катерина Олос розповіла, чому мріє зіграти роль архітекторки, як колись не потрапила в «Жіночий Квартал», чи відчуває сьогодні свій успіх, як Ксенія Мішина змінила її життя, а тато надихнув займатися стендапом.

Усі уроки села я пройшла

- Катю, у проєкті ви стали капітаном команди містян, оскільки родом із Полтави. А в селі бували?

- Я капітан команди містян – і це кайф! Звісно, в селі бувала. Щойно моя мама завагітніла, бабуся купила будинок у селі та переїхала туди, щоб годувати нас домашніми продуктами. Тому знаю, що таке сільська робота: город саджала, на сіно їздила…

А батьки мого тата, я їх називаю, як там заведено, дідик і бабка – на Закарпатті. Тож я приїздила до них, ми ходили в гори, інколи навіть з наметами.

Словом, усі уроки села я пройшла. І люблю таке!

- З Андрієм одразу сконтактувалися?

- У нас з Андрієм стався метч одразу. Мені здається, це через те, що ми з ним дуже схожі.

Нам було суперкомфортно працювати. Взагалі не виникало конфліктів під час знімального процесу.

І зараз ми з Андрюшею спілкуємося, ходимо на каву чи сніданок та проводимо час разом. Я його дуже люблю.

- Ви розповідали, що точно знали, що хочете бути акторкою і ніким більше. Та навчатися спочатку пішли на архітектора. Не боялися, що це відкине далеко назад вашу мрію?

- Звісно, я дуже боялася. Тому що йти на архітектора було не моїм рішенням, а батьків. Зрештою, таки почала займатися тим, чого справді хотіла душа.

Якщо це читають люди, які роблять те, що вони не люблять, але в них є мрія, якої вони дуже прагнуть, то вважайте то знаком. Почніть втілювати свою мрію просто зараз!

- Але диплом архітектора ви все ж отримали?

- Я вчилася на архітектора чотири роки, а ще півтора потім у Києві, коли паралельно вже навчалася на акторку. До речі, можливо, це мені дало певний смак і трошки більше розуміння в архітектурі. Але я завжди сміюся, що роль, яку мрію зіграти, – це архітекторка.

- На початку кар’єри ви ходили на кастинг у «Жіночий Квартал», але вас тоді не взяли. Дуже засмутилися?

- Ой, так! Пам’ятаю, так хотіла потрапити в «Жіночий Квартал». Коли дізналася, що не пройшла, думала, що не переживу це. Так хотіла бути акторкою, що думала, що таким шляхом значно швидше потраплю в акторство. По-дитячому все сприймала.

Зараз я теж отримую відмови, але зрозуміла, що треба легше до того ставитися. Якщо це справді твій проєкт, він реально буде твоїм. Думаю, саме тому я у проєкті «Місто і село» (усміхається). Хоча про таке й мріяти не могла!

Зараз вчуся довіряти світу й тому, що мрії збуваються. Ми не знаємо як, коли і яким чином, але це обов'язково станеться.

- Зараз впевнені у собі? Відчуваєте свій успіх?

- Колись я прочитала фразу, що впевненість – це досвід. Тобто, який ти досвід маєш, в тому і впевнений. Наприклад, якби я зараз знову йшла на кастинг телеведучої, йшла б упевненіше, ніж раніше, тому що в мене вже є цей досвід.

Чи от, наприклад, зі стендапом я вже виступаю впевненіше, бо в мене є досвід у цій справі.

Але чи впевнена я в собі людина? Не можу сказати на сто відсотків. Активно працюю над тим, щоб відчувати свою впевненість.

А про успіх… Якщо чесно, не знаю. Що для кого успіх? Для мене – це бути щасливою, спокійною людиною. Коли ти щасливий, незалежно від того, які обставини відбуваються в житті. Ось це для мене успіх. До цього стану треба теж дійти. І я зараз у процесі.

Чи відчуваю якийсь успіх у кар'єрі? Намагаюся не говорити «я успішна», щоб не ростити его. Хочеться надалі залишатися емпатичною і любити світ. Его, звісно, це добре, але для мене класно, коли все більш-менш у балансі.

Але чи відчуваю я свій успіх? Мені здається, що треба ще трішки досвіду, щоб його відчути.

Гумор – це точно захисна реакція

- До речі, ви писали, що відверті фотосесії дозволяють вам відчути себе красивою і сексуальною. Чому ви себе такою не відчуваєте без цих фото?

- Так, відверті фотосесії дозволяють зняти затиски.

Сексуальність для мене – це про розслабленість. І мова не лише про відверті фотосесії. Це загалом про прояв по життю. Та й любов до себе – це робота.

Як на мене, класно дійти до стану, коли ти любиш себе навіть тоді, коли виглядаєш не так, як тобі подобається, чи зробив щось не те. Попри ці обставини, в тебе є світла й чиста любов до себе.

А ще погоджуюся з думкою, що любов до себе – це про вибір. Про вибір, наприклад, не пити алкоголь, правильно харчуватися, стежити за здоров’ям, займатися спортом.

- Вперше ви пішли на таку фотосесію після розставання з бойфрендом, бо виходили зі стосунків з відчуттями, що ви якась не така, що щось з вами не так. Це були аб’юзивні стосунки чи проблема, як то кажуть, у нашій голові?

- Так, це правда. У мене є жарт у стендапі, що ми з тим хлопцем розходилися стільки разів, що тривожна валіза в мене була зібрана ще до війни. Так, це були аб’юзивні стосунки. Але й щодо себе після того я багато що пропрацювала й усвідомила.

У мене є коуч, яка навчила дивитися не лише на те, що з людиною щось не так, а й ставити запитання, чому я перебуваю в таких обставинах. Це про роботу над собою.

Відтоді я завжди насамперед чесно відповідаю собі на запитання: «Чому мене ця людина дратує? Чому я тут образилася?» Таким чином ближче знайомлюся з собою.

- Між іншим, у вас класна самоіронія, не всім це притаманно. От лише одна цитата як приклад: «Відчуваю себе «норм» або «під півас», а коли прям гарна, то відчуття «під півчанське супер». Давно це у вас?

- Гумор – це точно захисна реакція. Для мене, наприклад, самоіронія – це коли ти чесно можеш визнати свої слабкі сторони й навіть сказати: «Так, я не впевнений у собі». Ось це для мене про чесність. Коли ти не намагаєшся бути тим, ким ти не є. Або, наприклад, визнати якісь факапи через гумор можна значно легше. Самоіронія точно допомагає по життю.

- Ви зізнавалися, що останнім часом вас оточують такі люди й середовище, що з кожним днем ви розквітаєте все більше і більше. Люди, які роблять вас неймовірно щасливою. Хто ці люди?

- Все, що я маю в житті, – завдяки людям. Я не приписую свої досягнення лише собі. Наприклад, навіть на кастинг у «Місто і село» мене спочатку не розглядали. Допоки кастинг-директор не сказав продюсерам: «Слухайте, є ще Катя така прикольна. Давайте її покличемо». Тобто, якби не Дімка, мене б навіть не запросили на тракти. Тож я відчуваю, що все, що в житті отримую, стається завдяки людям. І дякую за це!

Також я є частиною найкращого бігового клубу «Набік». Щонеділі ми бігаємо о дев’ятій ранку Києвом, потім йдемо снідати та проводимо цілий ранок до 13:00 разом. Я в цей час взагалі ніколи нічого іншого не ставлю у графік.

Також у мене є неймовірна компанія друзів, з якою ми займаємося йогою, медитуємо, не вживаємо алкоголь і ведемо healthy lifestyle.

І на Новому каналі наша команда – це щось неймовірне. Чесно кажучи, інколи сама собі заздрю через людей, які навколо (усміхається).

- Ви ділилися, що Ксенія Мішина змінила ваше життя. Яким чином?

- Ми познайомилися з Ксюшею вже під час повномасштабної війни. Це відбувалося на зйомках у серіалі в Бельгії. У мене тоді був непростий період, я шукала психотерапевта. І вона мені сказала, щоб спробувала медитації. Зробила це, і моє життя справді змінилося. Ксюша на мене неабияк вплинула, і я їй за це вдячна.

- Може, серед цих людей є й ваша кохана людина?

- Я поки що буду тримати в таємниці свої справи сердечні (усміхається). Звісно, ходжу на побачення. Але деталі про особисте життя буду розповідати, коли зрозумію, в якому форматі хочу це розкривати. Рано чи пізно обов’язково поділюсь.

На стендап мене надихнув тато

- Перший сольний стендап ви назвали «Хто я?». Хто сьогодні Катя Олос?

- Сьогодні Катя Олос – це однозначно щаслива людина. Яка дякує за те, що вона має.

А ще мені подобається, що зараз доходжу до стану «спостерігача». Знаєте, коли в житті відбуваються якісь події, а ти ніби збоку поглядаєш на все та аналізуєш. Це дуже й дуже цікаво.

- Ви казали, що стендапом почали займатися через тата. Але батькам не подобалася ваша історія, що ви хочете бути акторкою. Виходить, що саме тато вас надихнув розвиватися у цьому жанрі?

- На стендап мене точно надихнув тато. Він у мене суперсмішний. Постійно приколюється.

Нещодавно подзвонив і каже: «Доцю, я пішов у спортзал». Це для нашої сім’ї взагалі шок, бо казав, що ніколи не буде цим займатись.

І от він розповідає далі: «Я підійшов до тренера й запитав, скільки йому років». Той відповів, що 35. А мій тато йому: «От саме стільки я не займався спортом» (сміється). Постійно такі приколи! Впевнена, що гумором я пішла в тата.

- А дозволяєте собі мріяти сьогодні? Будуєте плани?

- Я собі не те що дозволяю мріяти, кажу собі, що це треба робити! Я намагаюся не будувати плани, тому що це очікування. Зазвичай не завжди стається так, як ми очікуємо. І тривога чи апатичні стани та депресії найчастіше саме через ті невиправдані очікування.

У мене є наміри на щось, що хотіла б мати. А як воно станеться – цього не додумую. Намагаюся довіряти, що будуть траплятися якісь обставини та дії. Ну, чи не будуть (усміхається).

Намагаюся бути в потоці, як то кажуть, та довіряти. І так, дякую, що дочитали це інтерв’ю!