Олександр Маринеско: «вбивство століття»

За плином подій зовсім забулося про цей вельми своєрідний, сказати б, ювілей. Тим більше, що здавалося, наче у цій історії розставлені всі крапки над «і», що фальшиві совєтські та постсовєтські міфи давно розвіялися, а правда про те, що насправді сталося 30 січня та 9 лютого 1945 року у Данциґській бухті, стала загальним надбанням.

Я помилявся. Ні, я знав, що тоталітарна міфологія росте і множиться у путінській Росії, що вона інфікує й Україну, ба більше, що ця міфологія затягує у свою орбіту не лише «ватників», а й деяких суб’єктивно чесних українських патріотів. Але видавалося, що цей випадок є винятком, що він стосується тільки масової російської людини вкупі з найпаскуднішими міфотворцями. Але – ні.

Заходжу в Інтернет – і зразу надибую сайт «Морехідний фаховий коледж ім. О. І. Маринеска Національного університету «Одеська морська академія». Найстаріший морський навчальний заклад Одеси» з численними актуальними повідомленнями та фото.

Пробігся іще Інтернетом. Виявляється, у місті Лохвиця є вулиця Марінеско і його ім’я фігурує у книзі уславлених земляків.

Чим уславлених, панове?

Коли у совєтській і постсовєтській міфології згадується Маринеско, то говориться про «атаку століття», про «триденний траур у Німеччині», про «особистого ворога Гітлера» і т.д., і т.ін. Усе це, м’яко кажучи, маячня.

Слово одному зі знаних британських істориків Максу Гастінгсу: «У порту Гдиня, недалеко від Данцига, встав під навантаження «Вільгельм Густлофф» – до війни він був круїзним лайнером. У мирний час корабель брав на борт 1900 пасажирів і членів екіпажу. Але у той день у списку пасажирів значилося понад 6000 душ – у тому числі поранені з військових шпиталів з ампутованими кінцівками і вагітні жінки, для яких на прогулянковій палубі було обладнане пологове відділення.

Пізніше, коли «Густлофф» уже відійшов від пірса, його оточила ціла флотилія човнів, набитих біженцями, котрі благали, щоб їх узяли на борт – жінки піднімали на руки дітей. Зглянувшись, команда спустила з бортів навантажувальні сіті. Вважають, що по них на корабель піднялися ще 2000 осіб. Покинувши гавань, перевантажений «Густлофф» повільно долав штормові води, розгойдуючись на різкій балтійської хвилі.

Він став легкою мішенню для совєтського капітана-підводника Олександра Маринеско, який перехопив лайнер і випустив по ньому в упор торпеди, як зазвичай, прикрашені гаслами: «За Батьківщину!», «За Сталінград!», «За совєтський народ!».

Пролунало три оглушливих вибухи, «Вільгельм Густлофф» сильно нахилився і через 70 хвилин затонув. Жертвами цієї катастрофи – найбільшої в історії мореплавання, що затьмарила загибель «Титаніка» або «Лузитанії» – стали 7000 людей.

На борту розігрувалися жахливі сцени. Сотням молодих жінок з допоміжного підрозділу німецького ВМФ пощастило загинути миттєво – одна з торпед розірвалася прямо під приміщенням, де їх розмістили. Люди ж похилого віку, хворі і поранені не могли пересуватися – їхня смерть була довгою і болісною.

Лунали крики людей, замкнених, як у пастці, між водонепроникними переборками, які опустилися відразу після вибуху. Стюард, пробігаючи повз одну з кают, почув постріл. Відкривши двері, він побачив офіцера ВМФ, що стояв з пістолетом у руці над трупами жінки і дитини; інша дитина з жахом хапалася за його ногу. «Забирайтеся геть!» – крикнув офіцер, і стюард зачинив двері, не заважаючи батькові закінчити справу.

Чимало з тих, кому вдалося потрапити до шлюпок, замерзли на смерть, не дочекавшись рятувальників, які прибули на місце катастрофи зі світанком. Всього вижило 949 людей».

У цьому тексті є одна, але суттєва неточність: жертв було значно більше. Гайнц Шон, 18-річний стажист господарчо-адміністративної служби корабля, був серед тих, хто вижив; потім він збирав усі матеріали, пов’язані з історією лайнера, свідчення вцілілих і зрештою став хроністом цієї катастрофи.

За його підрахунками, 30 січня 1945 року на борту теплохода перебувало щонайменше 10500 осіб; з них – понад 8000 тільки біженців (точне число невідоме), 173 члени екіпажу, 162 поранені солдати, і майже 1300 офіцерів, унтер-офіцерів та осіб рядового складу 2-ї учбової дивізії підводних сил (з них 373 дівчини з допоміжної служби, яка під кінець війни з’явилася у Кріґсмарине через нестачу чоловіків).

Рятувальникам, яких привів за собою крейсер «Адмірал Хіппер», вдалося підняти з води 1239 осіб, певна частина котрих у наступні дні померла від переохолодження і пневмонії (температура повітря становила тієї ночі – 18оС). Війну пережило менше тисячі пасажирів «Густлоффа», кілька сотень з яких залишили письмові свідчення.

Вісім тисяч біженців – то були інваліди, жінки, діти-сироти (цілий сиротинець), пенсіонери. На борт повантажили міський пологовий будинок (до відходу «Густлоффа» на ньому народилося шестеро здорових немовлят…). Ясна річ, що ніхто і ніколи не зумів би організовано провести евакуацію цієї маси людей, коли корабель швидко занурювався у воду.

Ось свідчення Інгеборг Ротенберґер, яка пережила катастрофу: «Дитина випала з руки жінки, яка повисла на скобі трапа, і майже одразу була затоптана божевільною юрбою внизу. Якби я нахилилася до неї, мене також одразу ж затоптали разом із нею. Навколо мене всі рвалися до трапу. Я перечепилася об невидиме волаюче тільце і ледь утрималася на ногах. Натовп поніс мене далі. Це було жахливо…».

А у воді плавали тисячі людей, які намагалися дістатися найближчих напівпорожніх шлюпок, плотів, уламків. Це вдавалося небагатьом. Триматися на воді вдавалося лише тим, у кого були коркові нагрудники – інших зразу тягнув на дно теплий одяг. Батьки віддавали свої нагрудники дітям і самі майже одразу тонули. Але це не допомогло – крижана вода швидко робила свою справу, і скоро на хвилях хиталися сотні дитячих трупиків у нагрудниках…

Плоти не захищали пасажирів від пронизливого вітру та бризок – промоклі люди перетворювалися на крижані статуї. Очевидці згадували собаку-поводиря, який з останніх сил тягнув до борту шлюпки свого вже мертвого сліпого хазяїна. На воді протрималися до прибуття рятувальників лише молоді курсанти-підводники, які віддали свої коркові жилети дітям і жінкам: приблизно половина з них вижила…

А тепер – про найголовніше.

Досі побутує міфологема, наче на борту «Густлоффа» перебували десятки екіпажів німецьких підводних човнів, які – якби не подвиг Маринеско – могли б вийти в океан на «U-ботах» найновішої конструкції і паралізувати судноплавство в Атлантиці, поставивши армії західних союзників на континенті на грань катастрофи. Проте цифра «3700 підводників» на борту «Густлоффа» з розряду тих же «точних» цифр, що і «28 панфіловців», які начебто відпалили півсотні німецьких танків. Це – тоталітарна совєтська міфологем.

Існує достатньо документальних свідчень того, які саме категорії пасажирів намагався вивезти «Густлофф» з оточеної Червоною армією Східної Пруссії – від зошитів обліку пасажирів, яких вистачило тільки, щоб занести до них понад 6100 осіб (і серед них – згадані вже 1300 «багнетів» 2-ї учбової дивізії підводних сил), до сотень спогадів уцілілих після потоплення корабля, від судових журналів кораблів, які займалися порятунком потопаючих пасажирів до пам’ятників загиблим морякам.

У містечку Мельтенорт поблизу Кіля стоїть пам’ятник загиблим німецьким підводникам. Усім. Поіменно. Є там і особлива бронзова дошка тим, хто відправився на лайнері «Густлофф» у свій останній рейс: 390 «мореманів» Кріґсмаріне, з них 8 офіцерів, старший з яких мав звання капітан-лейтенанта, й інші – унтер-офіцерський та рядовий склад. Це – не рахуючи дівчат із допоміжної служби.

Тож унаслідок атаки Маринеско загинуло менше половини підводників, які були на борту «Вільгельма Густлоффа». І це зрозуміло: моряки не були так фізично виснажені, як біженці, вони вміли плавати і були здатні вибратися з води на рятувальну шлюпку, не перекинувши її…

Принагідно зауважу, що ці поіменні списки загиблих зайвий раз засвідчують разючу різницю з совєтською, та і постсовєтською дійсністю, де число жертв Другої світової війни досі відоме з точністю до кількох мільйонів І тільки людина, яка бачить світ очима «кремлівських чекістів», може думати, наче у повоєнній Німеччині можна було приховати загибель на «Густлоффі» кількох тисяч підводників, що людей, у яких залишилися близькі та рідні, можна викреслити, наче їх ніколи й не було, з пам’яті народу, який ґрунтовно переосмислив своє минуле і зробив належні висновки, на відміну від Росії та «русского мира», де досі «свій» тоталітаризм – «хороший», «правильний», і тільки «чужий» – «поганий»…

Утім, хіба становили б загрозу для Британії та США німецькі підводні човни нових типів (ХХІ і ХХІІІ серій) в останні місяці існування нацистського режиму у разі, якби чи то понад 900 моряків 2-ї учбової дивізії підводних сил, чи навіть міфічні 3700 досвідчених підводників безперешкодно добралися до Кіля? Так, ці човни (яких побудували понад сотню і які потім довго «творчо копіювалися» у СССР) являли собою дуже грізну зброю.

Але на початок 1945 року щільність морського і повітряного патрулювання сил союзників і їхнє технічне оснащення (буї з гідрофонами, радіолокатори, прибори нічного спостереження) істотно обмежили можливості такої зброї. За друге півріччя 1944 року німецький підводний флот втратив з різних причин 139 одиниць, у той же час потопивши тільки 65 суден союзників. Перевагу підводники Третього Райху мали лише там, де їхній противник істотно поступався їм рівнем підготовки.

Так, 12 серпня 1944 року у Карському морі у глибокому радянському тилу субмарина U-365 зустрілася з транспортом «Марина Раскова», який охороняли три щойно одержані за ленд-лізом найновіших корвети американської побудови. Але U-365 пошкодила транспорт і вільно, як на навчаннях, один за другим потопила два корвети; третій поспішив утекти. І тоді німці добили «Марину Раскову». Додам до цього, що через нестачу пального так само, як і десятки новітніх субмарин, простоювали сотні реактивних винищувачів Ме-262 і десятки реактивних бомбардувальників Ar-234…

А 9 лютого 1945 року Маринеско знищив теплохід «Генерал фон Штойбен», переобладнаний під плавучий шпиталь, на якому не було жодного ворожого підводника і на якому загинули понад 3000 важкопоранених і біженців (врятувалося тільки близько 300 людей). Знов-таки – нуль шкоди ворогові; навряд чи кінця війни хтось із цих поранених не встиг знову стати до лав війська, не кажучи вже про те, що там були сотні солдатів з ампутованими кінцівками.

Так що рятівником Британії і взагалі – Заходу від нацистських «U-ботів» Маринеско не був і бути не міг.

Повторювати ж нісенітниці про «траур у Німеччині» та «ворога фюрера» стане хіба що дурисвіт або агент ФСБ. Траур справді був оголошений, але… в 1936 році, коли був убитий лідер швейцарських нацистів Вільгельм Густлофф, на честь якого за рік назвали круїзний теплохід. Це тоді Гітлер проголосив: «За спиною вбивці стоїть наповнена ненавистю сила нашого єврейського ворога, що намагається поневолити німецький народ…». Ось про якого «ворога фюрера» насправді має йтися, а не про Маринеско.

Зауважу, що інформація про те, кого насправді відправив на дно капітан 3-го рангу Олександр Маринеско, попри його переможні реляції, мала дійти до командування флотом. Більшість совєтських адміралів і генералів важко запідозрити у прихильності до такого собі «абстрактного гуманізму». Та наразі ішлося про речі абсолютно непристойні, навіть на сталінські часи: пияк Маринеско поводив себе виклично, почувався героєм, якому все дозволено, хоча не завдав реальних збитків ворогу.

Очевидно, саме тому командувач військово-морських сил СССР адмірал Кузнєцов, який увійшов в історію не в останню чергу завдяки своєму бережливому ставленню до особового складу (він домігся у Сталіна заборони спецслужбам арештовувати флотських офіцерів!), викинув Маринеско з числа морських офіцерів.

Україномовна «Вікіпедія» зазначає: «Маринеско був виключений з кандидатів у члени партії (в жовтні 1941 року); відданий під суд військового трибуналу (суд не відбувся завдяки потоплення «Вільгельма Густлоффа»); понижений у званні з капітана 3 рангу до старшого лейтенанта; вигнаний спочатку з підводного флоту, а потім і взагалі з ВМФ.

Після війни страждав на алкоголізм [під час війни теж – С.Г.] і був за крадіжку покараний на два роки позбавлення волі». Коли ж Кузнєцова «з’їли» внаслідок політичних інтриг, тоді й започаткували міф про «аса-підводника».

І ще один важливий штрих до заявленої теми. «5 жовтня 1998 року рішенням Кабінету Міністрів України Одеському морехідному училищу присвоєно почесне ім’я його випускника, героя-підводника О. І. Маринеска», – написано цитованому вже на сайті коледжу.

А за кілька місяців до цього, 25 липня 1998 року, Путін стає директором ФСБ й одразу починає «оживляти» давню агентуру, відкривати людські «консерви» та відтворювати совєтську міфологію. Два геть не пов’язані між собою явища? Може, й так, а може, і ні. Одне зрозуміло: претендувати на «атаку століття» скоєне «героєм-підводником» Маринеско не може. А на «вбивство століття» – так.

Справжню ж «атаку століття» провів 19 листопада 1944 року командир американського підводного човна SS-311 «Арчерфіш» Джозеф Інрайт. Її ціллю став найбільший у світі японський авіаносець «Синано», що його охороняли три есмінці. З шести випущених торпед влучили чотири, відбуксирувати потопаючий авіаносець до берега не вдалося, і через 7 годин після влучення торпед велетенський корабель затонув. Але неосовєтська міфологія, ясна річ, визнати першість американців у морській звитязі не може, тож роздмухує байки про Олександра Маринеско…