ПВК «Завжди Рада»

За час війни ми багато чому навчилися. Український народ пройшов чи не найтяжче випробування у своїй історії. Три роки повномасштабного пекла, яке перевернуло все з ніг на голову.

Ми стали іншими: загартованими, зрілими, готовими до будь-чого. А ще страшенно втомленими. Втім, я не називаю це найголовнішим випробуванням, і поясню чому трохи згодом, наприкінці тексту. Війна — лише частина шляху.

Три роки великої війни не дали нам таких поблажок, як це було під час АТО чи ООС. Там іще можна було вдавати, що війна — це десь далеко, що вона тебе не стосується. А тут — ні. Вчорашні цивільні, які ще недавно ходили в офіс чи ганяли м’яч у дворі, стали воїнами зі стажем.

Цей стаж — не просто вислуга. Це вистражданий досвід, часто оплачений здоров’ям, а то й життям близьких. Жорстока ціна, але іншого виходу нам не залишили. Війна сама вибирає, кого ламати, а кого гартувати.

Я переконаний, що Верховній Раді давно пора ухвалити закон про приватні військові компанії. Після війни — коли б вона не скінчилася — наші бійці підуть працювати в ПВК, тобто, як у нас більше звикли до російської абревіатури, тих самих ЧВК.

Це не припущення, а реальність, яка вже вимальовується. Питання лише в тому, чи робитимуть вони це легально, з документами й податками. Чи вже вкотре вийде, як завжди, — у тіні, без прав і гарантій. ПВК для багатьох стануть логічним продовженням того, що вони вміють найкраще. І держава має це передбачити.

Регулювання роботи приватних військових компаній — це не просто бюрократична забаганка. Це шанс для країни видихнути, знявши із себе частину тягаря. А для ветеранів — можливість легально заробляти на тому, що стало їхньою головною професією після пройдених окопів.

Звісно, не всі туди підуть. Хтось повернеться до старого життя, хтось шукатиме себе в іншому. Але багато хто обере саме цей шлях. І краще, щоб у нас було багато офіційних працівників із трудовими книжками, ніж армія нелегалів, які ховаються від системи й працюють невідомо на кого.

Шановні депутати, розумію ваші страждання від війни, але це дуже, дуже важливо зробити. Хочете, трофейних сувенірів дамо? Можемо навіть одну з приватних військових компаній на вашу честь назвати. ПВК «Завжди Рада», хіба ж це погано?

Якщо без жартів — депутати мають це розуміти й самі. Якщо хтось сидить у сесійній залі та досі не зрозумів переваги такого легалайзу, він клінічний дебіл.

Це ж елементарна логіка, порядок вигідніший за хаос. Тим паче, не хотілося б робити ворогами тих, хто вже віддав борг державі на сто років уперед.

А що з тими, хто ухиляється від призову чи втік за кордон? Хай їхній досвід їм якось послужить. Тільки я особисто не бачу, в чому тут користь. Уміння жити на лівій хаті, підробляти довідки чи клеїти фальшиву інвалідність — у мирному житті з таким багажем далеко не заїдеш. Хіба що в чорну комедію чи на ток-шоу. Але кожен сам обирає свій шлях. Я їх зневажаю, але точно не засуджую. Просто не розумію.

Факт є факт: запрошення у ЧВК для українського воїна — це куди краща гарантія ситої родини й стабільного майбутнього, ніж сподівання на державну подяку. Не подумайте, що я проти вдячності. Вона завжди приємна, і її варто дочекатися.

Практика продемонструвала: чекати краще, коли в тебе є стабільна робота. Така, що не просто годує, а ще й дає перспективу для майбутнього зростання. Бо сидіти, склавши руки, й сподіватися на медаль чи пенсію — це не про наших бійців. Вони звикли брати своє самі.

Може здатися, що це якісь розмиті філософські роздуми про майбутнє. Однак ні, я намагаюсь викласти все конкретно. У мене вже є запрошення у ЧВК — реальна пропозиція, яка чекає свого часу. Залишилося дожити до перемоги.

І я туди точно піду — хоч із законом, хоч без нього. Якщо Верховна Рада все-таки ухвалить його, буду радий працювати легально, платити податки. І знати, що цього разу все по-чесному. Мені не важко бути частиною системи, якщо вона працює. Якщо ні — ну, тоді як вийде. Головне, щоб справа була. І вона буде.

Тепер про головне випробування нашого народу, як і обіцяв. Я не знаю, в яких кордонах ми закінчимо цю війну — чи повернемо все, чи частину. Не знаю, коли саме це станеться — 2025-го чи пізніше.

Проте одне зрозумів точно: право на виживання Україна вже заслужила потом і кров’ю. Ми всім усе довели. Але як житимемо після — залежить не від кордонів на мапі. Передусім рамку нашого майбутнього визначить те, як ми будемо ставитися до ветеранів.

Якщо кидатимемо їх напризволяще, як Франція після Наполеона чи США після В’єтнаму — вдруге на їхніх плечах хитруни не виїдуть. Таких «вдруге» попереду дуже, дуже багато.

Історія вчить: зневага до тих, хто воював, закінчується погано. Ми такого точно не заслужили.