2012-й, ніколи знову

В українському суспільстві назріла страшна річ — запит на справедливість. Він тлів роками, але війна підняла його на новий рівень.

Ігнорувати вже не вийде, бо люди просто не дадуть цього зробити. Можна або задовольнити, або спробувати ламати через коліно всіх, хто вимагав дослухатись до їхніх рекомендацій. У другому випадку рекомендації після цього найчастіше стають уже вимогами.

Я ділю цей запит на два етапи: до 2014 року та після. Вони різні за масштабом, але коріння спільне.

До 2014-го запит на справедливість стосувався лише малої частини людей. Небайдужих. Це були ті, на кого всім було начхати — тож їх просто не помічали. Через це ігнорування вони ставали більш радикальними. Бо, взагалі-то, це логічно. Не хочеться мовчки повіситись, аби твоєму опоненту було легше робити все тобі ж на зло.

Вони іншого виходу не бачили. Так зароджувалася основа, яка потім «вистрілить». Але спочатку вона довго тліла.

Після 2014-го ця ніша почала зростати. До неї додалися люди, які відстоюють своє навіть ціною величезних утрат — і особистих, і суспільних. Тепер це не просто маргінали. Це сила, з якою краще не жартувати.

Домовитися з ними легше, ніж воювати, бо конфлікт із таким опонентом — зовсім не те, про що зазвичай мріють люди.

Проте вони не стали фундаментальним прошарком нових еліт.

Чому так сталося? Бо в нас є вічний прошарок — баласт, який у разі будь-якої зміни еліт залишається на плаву. Він не хоче змін, бо вже прилаштувався до системи. Знає, де взяти бюджет, як зам’яти справу в суді, як усе під себе підкрутити. Сильна держава для нього є загрозою.

Тож не дивно, що перший серйозний досвід військових у політиці виявився невдалим. Замість того, аби робити спільну ініціативу, вояки пішли до чужих партій.

І кого з них ви потім запам’ятали саме як політиків? Чи, може, якісь законопроекти? Чи дискусії про бюджет? Не впевнений, що згадаєте щось дійсно корисне та цікаве. Бо баласт, скориставшись людьми в камуфляжі задля здобуття більшого впливу в парламенті, обережно запхав їх на другий план. І, якщо чесно, в цьому люди в камуфляжі теж були винні.

Я дедалі більше переконуюся: саме цей безіменний баласт — головний вигодонабувач кожної нашої «перестановки» еліт.

Зміна верхівки для нього нагадує зміну погоди: трохи перечекали, а потім усе по-старому. От халепа, не взяв парасолю? За пару годин уже сонячно. Все чудово. За роки й десятиліття це стало особливо помітно, бо схема відточилася до блиску.

Що тут важливо, я описую не американський Deep State із конспірологічних книжок. Навіщо? У мене є дещо краще.

У нашого баласту давно з’явився чіткий маркер — боягузтво. У Штатах таке не побачиш, бо там давно не було війни на своїй землі. А в нас вона так по всій державі прокотилась, що залишила відбиток на цілих поколіннях. Тому це зручний спосіб відфільтрувати, хто є хто.

Приклад? Якщо давно читаєте, могли натрапляти на мої статті про справи в НАК «Нафтогаз». Крім топ-менеджерів, мене вражали «сірі мишки» середньої ланки.

Особливо запам’ятався фіктивний філіал, який НАКу нав’язали свої ж чиновники. Мета — тікати з країни, що воює. Однак не як біженці, а «у відрядженні», із зарплатами й преміями. Оце їхня суть. Ось він, баласт у дії.

Начальство зазвичай або не в курсі таких справ, або повірило в чиїсь «залізні» аргументи. Або воно таке ж самісіньке.

Мені пощастило, що добрі люди злили інформацію. Та в більшості кабінетів усе тихо, без зайвого галасу — і так роками. Тому запит на справедливість не реалізований саме через цих людей. Для них він — як смерть, бо руйнує їхній затишний світ. Поки вони мають нинішній вплив і доступ до ресурсів, справедливості нам не бачити. І це не перебільшення.

Чому це важливо? Бо я не хочу, щоб після великої війни в нас ще й громадянська почалася.

Це не про хунту чи революційну романтику. Саботаж і зневага до тих, хто тримає країну, можуть довести до вибуху. І після війни це цілком реально.

Ті, хто ховався за спинами бійців, потім першими назвуть їх «ПТСРниками», яких слухати не треба. Ми це вже бачили в малому масштабі. Тобто після 2014-го. Проте тоді баласт занадто повірив у себе. Раніше він мав справу з малою групою й перемагав, а тепер перед ним — ціла армія суперників.

Старі трюки тут не пройдуть. Та я чомусь упевнений, що саме їх баласт і втне. Він завжди так робить.

І я зараз не про протести чи вуличні бої із застосуванням каміння. Це лише інструмент для досягнення мети. Якщо проти запиту боротимуться не тупі люди, можна взагалі на вулицю не виходити. Знайти шлях, що не суперечить нашому розвитку та поки що не є критичним для них.

Ось тільки я не вірю, що хтось піде на поступки. І я зараз не про ветеранів — вони знають, як іноді вигідно уникати прямого бою саме в конкретний момент.

Революція — не мета. Сподіваюсь, хтось у СБУ дочитав до цього рядка та передумав нести мою статтю шефу.

Коли я був молодший, силові методи зміни надто неадекватної влади здавалися чимось крутим. Але історія знає їхню ціну — від Французької революції до наших Майданів. Тож я схвалюю лише ті революції, які міняють систему, а не лише верхівку.

У нас із такими спробами двічі був провал. Мінялись обличчя, а спектакль ішов далі за старим сценарієм.

Баласт відкочується в тінь, лише коли йому страшно. Тоді ми здатні на велике, як 2022 року. Однак це ненормально — діяти правильно лише під тиском страху. Той рік став очищенням, хоч і тимчасовим. Спочатку баласт не смів заважати тим, хто працює на країну. Але це тривало недовго.

Переживши 2022 рік, ми не маємо права повернути країну в 2012-й. Той рік, коли державу й армію обкрадали безкарно, а загрози здавалися міфом.

Навіть не в році справа. Той світ давно помер. Ми перебуваємо в епіцентрі найбільшої європейської війни за майже сто років. І якщо ми вийдемо із цієї війни без досвіду — себе не збережемо навіть без жодних бойових дій. Бо таке можуть зробити лише кінчені люди. Сподіваюсь, ми не такі.

Але баласт прагне саме цього.

На таких я вже надивився. Переконаний, навіть у нинішній армії ці люди побачать лише цифри — бюджет для розпилу, мовчазні жертви, «надлишкове майно» для брудних рук. Це тривало з 1991 року, і так нас довели аж до 2014-го.

Потім було боляче. Але ж точно не баласту.

Такі хочуть принизити солдата, щоб той не ліз до їхньої годівниці. Щоб навіть не смів просити про зміни. Залишити його без останньої БМП, а в разі загрози — якомога швидше кинути під ворога, щоб самим не страждати.

Раніше це в них виходило. І, якщо ми не фаталісти-дурники, не маємо дозволяти таку поведінку знову. Час до АТО був для баласту ідеалом. Усе можна. Народ мовчить. Тож при першій можливості вони спробують повернути нас туди. Знищити все, що ми здобули кров’ю. Що тримає нас на плаву у війні.

Їм усе це не потрібно — їм потрібен 2012-й.

Я б дуже хотів, аби баласт не переходив межу між маленькими капостями та великими проблемами. Щоправда, він чомусь її завжди переходить. Поки що зроблю вигляд, ніби вірю в дива. Зосереджусь на собі. Поки що.

Тож прощавай, 2012-й! Хоч ти й був останнім стовідсотково щасливим роком у моєму житті, час розпрощатися.

Сподіваюсь, уже назавжди.