45 днів кари: базову загальновійськову підготовку перетворили на обов’язковий штампик у військовому квитку

Американці викрали креслення найновішого радянського танка. Зібрали — вийшов трактор. Спробували ще раз — тепер локомотив. Після третьої спроби викрали вже самих конструкторів. Привезли, допитують.

— Ми точно дотримувались інструкцій! — кажуть. — Але виходить що завгодно, крім танка!

— Все правильно, — відповідає головний інженер. — Он, внизу, дрібним шрифтом: «Після складання — обробити напилком».

Старий анекдот

Чомусь кожна наступна зміна в організації військової служби, призову чи мобілізації у виконанні Міноборони нагадує цей анекдот. Начебто креслення правильне, але в результаті знову то тостер, то кавомашина. Пишуть-пишуть закон, а наприкінці однаково доходить до стадії «обробки напилком». Але й той напилок, схоже, ледь не пластиковий.

Згадаємо історію з відстрочками. Закон не вимагав їхнього підтвердження після кожного указу про мобілізацію. Але Міноборони вигадало правило, якого в законі не існувало: мовляв, усі, хто має відстрочку, мають знову і знову підтверджувати, що вона досі чинна, кожні три місяці, як видавався указ президента про продовження воєнного стану та загальної мобілізації. Це створило безглузду обтяжливу процедуру, де навіть очевидні підстави ставили під сумнів.

І тільки після пів року хаосу, черг у ТЦК, зламаних процесів і глухого обурення Міноборони нарешті здогадалося: можна ж перевіряти ці підстави через реєстри. Тобто пів року люди доводили, що не втратили дітей, не перестали бути опікунами та раптом не стали здоровими, тільки тому, що хтось не додумався зазирнути в реєстри одразу. Але запитання лишається: якщо все можна перевірити через реєстр, навіщо це було?

Такі речі складно толерувати. І це вже не виглядає, як бюрократія. Це виглядає, як саботаж здорового глузду.

А от інший приклад на злобу дня — перетворення строкової служби на базову загальновійськову підготовку (БЗВП). Ідея чудова: короткий вишкіл для тих, хто ніколи не служив, без зайвого параду. Але в реальності БЗВП перетворили на ще один штампик у військовому квитку. Навіть ті, хто вже три роки в окопах, хто має бойовий досвід із початку повномасштабної агресії, посвідчення УБД ще з 2014 року, повинні пройти БЗВП, принаймні на думку окремих командирів.

Деякі бригади ТрО та Сухопутних військ скеровують усіх без винятку, навіть тих, хто вже бачив усе — Авдіївку, Бахмут, Курськ. Формально на навчання, фактично — на імітацію сенсу.

Генштаб знає про цю практику, визнає її на рівні внутрішніх комунікацій, але нічого не змінює. І не тому, що не може, а тому, що не хоче загострювати, підважувати чи ставити під сумнів логіку, закріплену штампом. А 45 днів, які військовослужбовці могли б провести з родинами після багаторічної служби без ротацій, тепер віддаються на полігони — просто щоб заповнити формальність. Це не навчання. Це кара за відсутність штампа.

І якщо вам здається, що це дрібниця, то згадайте, що ці «дрібниці» забирають у солдатів 45 днів, які краще було б виділити у вигляді відпустки. Повторюю, йдеться про військовослужбовців, які безперервно служать із початку повномасштабної агресії, маючи мінімум ротацій, які за цей час бачилися з дітьми та дружинами в кращому разі один-два рази на рік, які не мають змоги допомогти стареньким батькам, які набули хронічні захворювання через умови на фронті, але не мають права на відпустку для реабілітації, оскільки формально не є пораненими.

І, так, попри те, що ще два роки тому пропонувалося запровадити логічну і справедливу норму — додаткові дні відпустки за кожен тиждень безпосередньої участі в бойових діях, як це зроблено в арміях США чи Великої Британії, ця ідея в Україні навіть не розглядалася. Замість цього держава продовжує будувати систему, в якій участь у боях не дає жодного бонусу, а необхідність відпочинку та відновлення — питання не пріоритетне. Хоча, якщо взяти ту ж тривалість БЗВП, то 45 днів відпустки — це приблизно 1 день за тиждень виконання бойових завдань протягом року, цілком співмірний показник із тими розрахунками, які існують в арміях США чи Сполученого Королівства для підрозділів, що виконують бойові завдання.

Ще 2022 року військовослужбовці могли отримати відпустку за сімейними обставинами у разі потреби, без формального обмеження кількості разів на рік. У дусі невпинних реформ нове законодавство встановлює чітке правило: відпустка за сімейними обставинами — лише один раз на рік, незалежно від того, скільки разів життя підкине справжню потребу. Бо проблеми в сім’ї, очевидно, мають відбуватися за планом-графіком. Затверджено. Погоджено. Узгоджено. І жодного відходу вліво чи вправо.

Вищенаведене не прикрі винятки, це симптом. Симптом системи, спроєктованої чиновниками в погонах, для яких армія — це не жива структура, а набір абстрактних приписів і шикувань із спогадів про строкову службу тих часів, коли головним показником ефективності була синхронність повороту голови у строю.

Головне ж — ця система чудово почувається у вакуумі критики. Вона живиться тишею. Запитань тут не ставлять, бо «не на часі», «це шкодить армії» або просто «зараз війна». І що голосніше мовчить суспільство, то комфортніше бюрократам будувати нові лабіринти безглуздості.

І коли вже неможливо приховати безглуздість рішень, починають ховати тих, хто здатен про них публічно заявити. Тому, наприклад, адвокати дедалі частіше повідомляють про випадки, коли ТЦК перетворюються на «території без адвокатури» — зони, де конституційні гарантії випаровуються разом із правом на захист. У найкращому разі захисника не допускають до будівлі; у гіршому — викликають поліцію, наче він загрожує нацбезпеці, а не свавіллю за бюрократичним столом.

Сухопутні війська, які, до речі, керують і системою ТЦК, не лише заплющують очі на ігнорування підлеглими командирами адвокатських запитів щодо поранених, загиблих чи зниклих військових, а й намагаються легалізувати хаос. Замість того аби забезпечити реальне право на захист, вони просувають ідею «допущених» адвокатів — зручних, контрольованих, лояльних. Тих, хто не поставить незручних запитань і не зафіксує порушень. Бо коли систему неможливо виправдати, її захищають не законом, а тишею й формальностями. І ця тиша — давно не про безпеку, а про страх відповідальності.