Окупація очима підлітка. Як живуть в окупованому рашистами Бердянську

Напередодні російського вторгнення дівчина хвилювалася через дві речі: випускні іспити та захист дослідницької роботи для Малої академії наук. 24 лютого 2022 року Марія (імʼя змінене з міркувань безпеки – ред.) мала виступити перед адміністрацією школи й розповісти про своє дослідження роману Юрія Андруховича «Перверзія». Але цього зробити не встигла.

О четвертій ранку Марія та її рідні прокинулися від вибухів. У вікні – заграва. Перша думка: «Почалось». Маша знала, що з 2014 року росіяни воювали проти України, окупували Донбас і Крим. Про це їй нагадували і нові однокласники-переселенці та збори допомоги для військових. Але коли почула вибухи у своєму місті, не могла уявити, що на неї чекає далі.

26 лютого 2022 року російські військові захопили летовище в Бердянську, а за кілька днів – адміністративні будівлі міста. Мирні жителі зустріли окупантів «коктейлями Молотова». Допоки не обірвався зв’язок, Маша дізнавалась про ситуацію, переписуючись з друзями. Містяни бачили з вікон, як заходять російські БТР. Інші переповідали історії, що і зараз викликають у дівчини усмішку.

«Росіяни спитали у місцевого, де знаходиться порт. Той сказав їхати вгору. І вони поїхали шукати там порт», – переповідає Марія.

Розуміння ситуації підживлювалося правдивими історіями й новими міфами. Але побачити це наживо вона не могла: усю весну їй довелось просидіти вдома.

Весна без газу, інтернету та грошей

Спочатку зникли інтернет і зв’язок. Здавалося, що гірше бути не може. Але росіяни показали: може. На початку окупації перебили газогін з Маріуполя, і багато бердянців залишилися без опалення. Весна видалась холодною, тож Маша переймалася лише базовим: зігрітися, помитися, поїсти. Година йшла лише на те, щоб нагріти воду для душу. Відтоді Маша терпіти не може електричні плитки.

Запаси їжі збідніли, зняти готівку було неможливо. Маша вигадувала, як урізноманітнити одну і ту саму кашу. Росіяни завозили гуманітарну допомогу – крупу поганої якості, аби показати, що вони «піклуються» про місцевих.

«Хоча у нас все було добре до них і нікому не потрібна була гуманітарка», – каже Марія.

З часом українські магазини наповнювались російською продукцією, дорожче подекуди вп’ятеро. Знайомі Маші, які виїхали з окупації пізніше, розповідали, що вершкове масло коштує 1500 рублів – понад 650 гривень. Ціни у Бердянську злетіли до московських, казали вони. Але російські продукти були поганої якості. Маші здається, що в окуповані міста росіяни завозили найгірше.

Дівчина почала їсти домашні запаси варення, які вже кілька років ніхто не чіпав. Одного дня мама попросила заощаджувати.

«Мені стало моторошно. Раніше я ніколи не їла варення, а тепер мені кажуть його економити. Який же був дефіцит, що тепер треба переставати їсти варення», – згадує дівчина.

Життя в окупованому Бердянську зупинилось

У перші тижні Марія чула, що Бердянськ ось-ось звільнять. Вона у це вірила. Але почувши про це втретє, зрозуміла: треба адаптуватись.

«Коли було важко, я думала:«Окей, збираємо новий букет квітів. Уже весна!», – згадує дівчина.

Вперше Марія вийшла в місто влітку 2022 року. Тоді захворів батько і не міг їздити за продуктами. Тож дівчина пішки добиралась до ринку, її маршрут тривав дві години лише в один бік. Телефон з собою не брала – який сенс, якщо немає зв’язку? Думала, що росіяни не будуть чіплятись, якщо не скаже про свою позицію вголос. Вилазки в місто минали мирно. Але теперішній стан рідного Бердянська викликав жах.

Місто було порожнє. Купа військової техніки. Було брудно, оскільки не працювали комунальники. Час ніби зупинився.

Бердянськ все менше був схожий на себе. Від людних пляжів з аквапарком і десятками кафе залишилось ані сліду. Соняшникові поля вмирали без догляду.

«Я не знаю, як було у дев’яностих, але Бердянськ, здається, був схожий на це. Дефіцит, черги в магазини й банки. Брали талончик, йшли додому ні з чим і приходили в магазин наступного дня», – розповідає дівчина.

Багато бердянців виїжджали з міста, але їхні домівки довго не пустували: їх незаконно займали громадяни РФ. Військові ходили невеликими групами, ніколи по одному. Завжди вдягнені як на фронт – у камуфляжі і масці, з каскою, бронежилетом, автоматом напереваги. Дівчина думала: «Добре, що їм жарко у таку спеку!».

Псевдореферендум на камеру під дулом автомата

У вересні 2022 року росіяни влаштували так званий «референдум» про приєднання Запорізької області до Росії. Російські телевізійники ходили по домівках і знімали, як бердянці нібито підтверджують своє бажання бути частиною федерації, поки за камерами стояли військові з автоматами. На всі чотири дні «референдуму» родина Маші закрилась вдома. Ввечері не вмикали світло, щоб не привертати уваги.

Росіяни підмалювали результати. Знайшли бабусь, які хочуть бути в Росії, щоб вони на камеру порвали українські паспорти і взяли російські.

У період «референдуму» до оселі Марії так і не прийшли. Але це сталось незабаром.

Одного дня, коли тільки-но закінчились її уроки в українській онлайн-школі, Маша побачила озброєних людей на подвір’ї. Дівчина завжди чула, коли вулицею проїжджали машини, але не у цей раз. Сторожовий пес не заливався гавканням, як зазвичай. Маша припускає, що йому згодували транквілізатори.

«Хозяева!» – почула дівчина.

Марія схопилась за ноутбук. У екрані ще досі відкриті Classroom і Zoom, вкладки з предметів «Захист України» і «Громадянська освіта». Нечищений Telegram. Дівчина встигла видалити месенджери з телефону, поки у її кімнату не ввійшли військові.

«Їхня зброя була з мого зросту. Мені було дуже страшно», – згадує вона.

Марія не пам’ятає кожне запитання російських військових, але в пам’яті назавжди закарбувався образ одного з росіян. Чорний цивільний одяг, за балаклавою видно лише очі. Моторошні блакитні очі, додає Маша.

Росіянин перевірив ноутбук дівчини і зауважив пошуковий запит «Конституція України».

«Конституция Украины?», – перепитав той.
«Да, а что?», – сказала дівчина.
«Ясно», – відповів.

Перепитав, чому вона не на уроках у російській школі. Дівчина вигадала, що зараз хворіє, тому пропускає навчання. Маша швидко зорієнтувалась, як заговорити російському військовому зуби. На заставці ноутбука був її улюблений корейський гурт. Це привернуло увагу росіянина:

«Актеры?», – запитав він.

Марія почала розповідати про корейський поп, який став її найсильнішим захопленням у той період. З нею спілкувались м’яко, але вже на подвір’ї посипались звинувачення та погрози її мамі. Маша побачила, як росіяни від’їжджають на цивільних автівках. «Віджатих у когось з жителів», – припускає дівчина.

Після візиту окупантів Марія разом з рідними пішли до заплави річки Берди. Вони думали, що вдома росіяни поставили прослушки, тож лише на березі могли поговорити.

Стан заціпеніння змінився на постійний страх. Маша слідкувала за кожною машиною, що проїжджала повз її дім. Одного разу біля будинку пронеслась автівка з сиренами. Маша одразу припустила, що це бойовики, які називають себе «поліція». За лічені хвилини рідні сховали все, що могло не сподобатись росіянам. А Маша сиділа у кімнаті з вимкненим світлом і трусилась.

Тепер нікому не можна довіряти. Дехто зі знайомих ставав колаборантами, здобувши швидкий соціальний ліфт під новою «владою».

«Раніше вони вітали зі святами, а тепер можуть здати окупантам», – констатує Марія.

Російська школа

Ще влітку росіяни почали вимагати, щоб діти йшли до російських шкіл. Залякували: у разі непокори спочатку попередять, оштрафують, а зрештою заберуть дитину з родини. Тому в жовтні 2022 року Маша була змушена йти до російської школи, поєднуючи це з українським навчанням онлайн та підготовкою до іспитів. Дівчина каже, що у десятий і одинадцятий класи проходила не замислюючись. Лише так могла впоратись з новим ладом.

Ми росли в Україні, однаково виховувались. Але комусь батьки сказали, що Росія – це добре, і вони повірили.

Щоранку на вході до школи рюкзаки школярів перевіряв російський військовий з електрошокером на поясі. Кожного понеділка уроки починались з гімну РФ. Часом у школі проводили «культурні заходи» – як-от, показ пропагандистського документального фільму про окупацію Криму. Але найгірше для Марії було усвідомлювати, що колаборантами стали вчителі, які ще вчора навчали любити Україну.

«Вони святкували День прапора, День вишиванки, а тепер розповідають, що ми з росіянами. А поруч сидять діти, які щасливі бути під російською окупацією. Ми росли в Україні, однаково виховувались. Але комусь батьки сказали, що Росія – це добре, і вони повірили», – ділиться Марія.

Дівчина впевнена: вона була не єдиною в школі, хто не підтримував російську окупацію Бердянська. Але говорити про це було небезпечно і підліткам. Хоча деколи вона чула в коридорі українську музику. Тоді Маша тихо раділа.

Зі шкільної бібліотеки вилучили всі українські підручники. Маша припускає, що їх спалили. Але факультативно у школі викладали українську мову. Лише на факультативі «Родной язык» учні могли спілкуватися українською.

У російській школі дівчина була від самого ранку до 16:00. Вдома чекали українські заняття онлайн і домашні завдання. Поки колаборанти нагадували, що треба обирати російський виш, Маша переймалася тим, як добре скласти НМТ і вступити до університету в Києві. Вона панічно боялася, що їй не вдасться.

«Я дуже себе заганяла. У мене був рекорд – робила тести до четвертої ранку», – ділиться Марія.

Від стресу вона могла їсти лише кефір, тож схудла й не мала сил. Дійшло до того, що їй важко було підняти рукою душову лійку. Але Марія збирала себе докупи, запалюючись новими захопленнями: серіалами, книжками, музикою. Зрештою повернулася й до улюблених танців. Але тримала на плаву головна мета — виїхати на свободу.

Дорога на свободу

Гроші у родині Маші закінчувались. Щоб зібрати на недешевий автобус із Бердянська, мамі й старшій сестрі дівчини довелося працювати в російському магазині. Гроші збирали девʼять місяців.

Для виїзду Марія була змушена зробити російський паспорт. Дівчина відтягувала до останнього, але в лютому 2024 року отримала червону книжечку з двоглавим орлом, читаючи присягу під гімн РФ.

«Мені було огидно це робити. Ще одна неприємна подія, яка сталась у лютому», – каже Марія.

Літнього вечора вони виїхали з Бердянська. Шлях, яким їхали, вважається найкоротшим і найшвидшим. Сукупно – понад 1100 кілометрів, близько 15 годин у дорозі. Марія підготувалася: видалила всі фотографії, почистила месенджери, стерла проукраїнські дописи із соцмереж. Перед від’їздом водій автобуса сказав: «Сподіваюся, у вас нові телефони». Всю дорогу до російсько-українського кордону Марія їхала в заціпенінні від страху.

Наступним пунктом був Маріуполь. На в’їзді до міста Маша зустріли нові багатоповерхівки. Нашвидкуруч зведені житлові комплекси вже почали обсипатись, але стали для російської преси засобом пропаганди. Чимдалі рухався автобус, тим більше руїн бачила дівчина. Сумнозвісний Драматичний театр обнесений будівельними лісами. Був пізній вечір, неподалік працювали кафе й гуляла молодь.

Опівночі автобус під’їхав до КПП у Новоазовську. Там простояли усю ніч. Маму і сестру дівчини відвели на «бесіду» з ФСБшниками, а вона залишилася в автобусі з іншими пасажирами. Усі спали, але не Маша. Вона боялась, бо російські військові снували біля автобуса. Марія вважала, що має стерегти речі – і власну безпеку.

«Було спекотно, тому я була в шортах і футболці. Російські військові постійно дивились на мене. А один з них присвиснув. Коли вони проходили біля автобуса, я боялась, що вони щось зі мною зроблять», – ділиться Марія.

На світанку рушили до Ростова-на-Дону. Там затримались на пів дня, за який відчуття страху змінилось на злість.

«Це місто біля кордону, але там немає комендантської години, не чути прильотів. Не ходять військові по вулиці», – міркує Марія.

Вони не знають, що таке війна. У їхньому житті все мирно.

Далі маршрут пролягав уздовж кордону Росії та України. Марія встигла надивитись на російські села: у Білгородській області вони здалися штучно ідеальними, ніби пластмасовими. Дорогою траплялись доглянути соняшникові поля. Дівчині одразу згадались соняшники Бердянська, які вмирають під російською окупацією.

До прикордонної Колотилівки автобус дістався запізно, тож довелось заночувати на парковці. Маша прокинулась серед ночі від холоду. Її мама та сестра не спали. Сказали, що усю ніч чують, які літають дрони. Тоді ж дівчина помітила на парковці укриття.

«А ви знаєте, що таке війна», – подумала вона.

На пропускному пункті пасажири віддали усі речі. Маму і сестру Маші знову викликали на розмову з ФСБ.

«Як ви ставитесь до СВО?», – запитали їх.

«Ми, звісно, внє політікі», – довелося викручуватись.

Вони пояснили, що їдуть в Україну провідати бабусю. А потім повернуться в Бердянськ. Маша тим часом дивилась на російських прикордонників, які сиділи біля бетонних блоків. За їхніми спинами, зовсім близько, була свобода. Але поки не повернули телефон, вона боялася, що росіяни щось знайдуть і розвернуть їх назад.

Родина Марії пройшла фільтрацію. «Ви можете йти», – сказав російській прикордонник у бандані та цивільному одязі. Позаду – дві з половиною доби руху. Попереду – сіра зона, два кілометри розбитої дороги, всіяної бур’янами й мінами.

Свобода

Щодня цією дорогою проходять не більше сорока людей – це ті, хто вирвались на свободу. Маша і решта пасажирів вийшли на неї, коли сонце тільки сідало, тому воно сліпило просто в очі. Чіплялися степові комахи. Дівчина несла кілька сумок. Здавалося, взяли найнеобхідніше, але було важко. Обабіч дороги Маша бачила розкидані речі: сумки, колісне крісло, іграшки. Дівчина зупинилася перепочити, але сестра наказала: «Не стій, бо по нас почнуть стріляти».

Невдовзі Марія побачила людей в однострої. До неї заговорили українською вперше за останні два з половиною роки. Марія та її рідні заплакали. Українські військові дали води та перекус, а потім посадили в наступний автобус. На заході сонця група вирушила до Сум.

«Поки ми їхали в місто, я зрозуміла, що у нас села справжні. Діти грались біля дороги, хтось вів коника. Відчувається життя. Рідні поля. Погані дороги, але все одно рідні», – ділиться дівчина.

У Сумах групу прийняли в шелтері. Вперше за день вони змогли повноцінно поїсти. Українські правоохоронці перевірили телефони на наявність програм, які могли встановити росіяни, а також поспілкувались з мамою і сестрою Маші. Вночі почалась тривога – перша в житті дівчини.

Вранці виїхали евакуаційним потягом до Києва. На вокзалі родину зустріли «гучно» – саме в той день росіяни атакували «Охматдит». Маша та її рідні поселились в квартирі друзів. Невдовзі дівчина склала іспити і вступила до столичного вишу.

Марія вже встигла полюбити Київ, завести нові знайомства й побудувати плани. Але вона досі вважає, що її дім у майже 800 кілометрах від столиці. Тільки поки повертатися нікуди.

«У грудні 2024 року я часто плакала через Бердянськ. Мені так хотілось повернутись в український Бердянськ», – каже дівчина.