"Пообіцяй, що він повернеться живим": як рідні шукають зниклих безвісти бійців "Маґури"

"Букет, який він мені подарував, уже засох, але я викину його, тільки коли отримаю від нього новий", – каже одна з жінок, котра вже 8 місяців шукає свого чоловіка. Він – військовий 47 ОМБр "Магура" і зник безвісти під Покровськом.

Щосуботи у Львові відбуваються акції на підтримку полонених, зниклих безвісти та їхніх рідних. Вони для тих, хто чекає або шукає своїх близьких. Це не лише про те, аби нагадати про них, а й про те, аби знайти підтримку в інших – тих, в кого така ж проблема.

Коли твоя близька людина зникла безвісти – це випробування невідомістю. Ти не знаєш, де вона та що з нею, і взагалі – чи вона жива. Потрібно постійно шукати в собі сили, аби продовжувати пошуки, вірити в те, що невідомість скінчиться і в те, що найрідніша людина повернеться додому.

Після однієї з таких акцій у центрі Львова ми поспілкувалися з жінками, котрі шукають своїх рідних. Хтось шукає чоловіка, хтось – батька чи брата. Та біль у них один, спільний.

Що доводиться переживати рідним зниклих безвісти військових, як вони підтримують одне одного та борються за своїх близьких – розповідає 24 Канал.

Зник після першого бойового виходу: історія Олени, яка шукає чоловіка

Чоловіка Олени минулого року мобілізували до ЗСУ і він долучився до 47-ї бригади. Після навчання Назарій вирушив на Донеччину – тоді "Маґура" воювала на Покровському напрямку, який і дотепер залишається найбільш запеклим на всій лінії фронту.

Коли він пішов на перше бойове завдання, зв'язок з чоловіком пропав. Олена обдзвонювала всіх, кого лиш могла, і так дізналася, що її чоловік зник.

"Я почала дзвонити в ТЦК – мені сказали звертатися на гарячу лінію. На гарячій лінії мене відправляли в ТЦК. І аж поки я не почала скандалити, мені дали офіційне сповіщення, що він зник безвісти. Командири кажуть, що ні живим, ні мертвим його ніхто не бачив: в один момент зник зв'язок, але потім, коли на їхню позицію запустили дрон, тіл там не було. Це був обстріл КАБами. Тому надії мало, але вона є", – розповідає Олена.

Зараз Олена всіма силами намагається знайти Назарія, постійно відвідує акції на підтримку полонених і зниклих безвісти. А ще жінка каже, що за час пошуків зіштовхнулася з величезною байдужістю.

Коли безвісти зникає людина – це, по-перше, шок. Ти не знаєш, куди тобі звертатися, куди бігти. Ти йдеш у ТЦК, тебе скеровують звідти – і так по колу. Ти зустрічаєшся з сильною байдужістю. Для людей у кабінетах такі історії, як у нас, – буденність. А для нас – ні. Це великий стрес. І коли хочеш якоїсь підтримки, допомоги – її нема. Установи у нас показують, що їм байдуже: ти просто якийсь список, заявка чи номер,
– каже Ольга.

Олена відвідує кожну акцію й нагадує про "Маґуру" / Фото, надане 24 Каналу

Та все ж жінка продовжує пошуки всіма силами. І вірить в те, що її чоловік повернеться. Вдома вона тримає букет, який коханий подарував їй незадовго до виходу на позиції. Він все ще стоїть і вона каже, що викине його лише тоді, коли чоловік подарує новий.

Залишалось кілька місяців до пенсії: історія Ольги та її чоловіка Юрія

Чоловік Ольги все життя був військовим і, зокрема, брав участь в АТО та у миротворчих місіях в африканських країнах, тож хвилюватися за нього доводилося постійно. Жінка згадує, що завжди казала, що її чоловік має неабияке везіння. Він вже у перший день повномасштабного вторгнення був в одній з військових частин на Львівщині. Уранці росіяни запустили туди кілька ракет. Чоловік зазнав поранень, але залишився живим. У його нозі залишився уламок, та попри це, а також вік, він залишався служити на Заході країни.

До почесної пенсії чоловікові залишалося кілька місяців. Ольга пригадує, що навіть раділа цьому, що нарешті зможе жити спокійно, не хвилюватися за нього. Однак у березні минулого року його виписали з військової частини та прикомандирували до "Маґури". Під час першого бойового виходу він зазнав поранення – з тіла дістали 12 уламків. Чоловік був кілька тижнів у госпіталі.

Знаєте, у мене чоловік все життя військовий. Але коли він мені дзвонив, він був у відчаї. Він казав мені: "Я ще такого в житті не бачив",
– згадує Ольга.

Попри поранення і контузію, чоловіка відмовлялися відправляти на реабілітацію. Як згадує Ольга слова чоловіка, там, у лікарні, йому сказали, що "таких, як він, багато". 12 квітня 2024 року його виписали з госпіталю, і він повернувся на службу.

13 квітня ми з ним востаннє говорили. Він тоді викурив, напевно, пачки дві цигарок, поки ми з ним розмовляли. Він курив цигарку за цигаркою і казав: "Олю, ми востаннє говоримо". На що я сказала: "Юра, ти ж такий фартовий, у перший день війни був поранений, але вижив, бо прикрила машина. Ти пройшов АТО. І тепер тебе евакуювали, ти живий". А ще я тоді йому сказала такі слова: "Я тебе навіть з того світу дістану". Він щось жартував, що така, як я, і справді може, а потім сказав, що тут вже навіть я безсила, бо ми воюємо з нелюдами,
– розповідає Ольга.

Коли ж через 3 дні її чоловік після обстрілу зник – для Ольги почалося особисте пекло. Тіло чоловіка так і не знайшли, але і з дронів його не побачили, тож є надія, що він вижив. Та коли жінка вперше про це почула – то й не знала, куди податися, а реєстрація на сайті Координаційного штабу була цілим квестом.

Рідні полонених і зниклих безвісти бійців "Маґури" / Фото, надане 24 Каналу

Та чи не найважчим було чути слова про те, що росіяни не беруть у полон бійців "Маґури". Коли Ольга дізналася про зникнення свого чоловіка, то почала шукати всі можливі контакти, аби довідатися буквально хоч щось. Так вона додзвонилася до бойової медикині бригади.

Я подзвонила їй, а вона мені сказала: "Чого ви шукаєте? Ви розумієте, що вони не в бар пішли погуляти, вони – "двохсоті". Там нікого в полон не беруть, "Маґуру" розстрілюють на місці, тому можете не шукати і чекайте тіло",
– розповідає Ольга.

Зникла ціла група: історія Анни, яка шукає чоловіка

Чоловік Анни 20 років працював вчителем фізики у місцевій школі на Львівщині. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, його мобілізували до ЗСУ. Хоча, як пригадує його дружина, він і сам хотів служити. Чоловік працював авіаційним механіком, займався ремонтом техніки.

Його робота передбачала і періодичні виїзди в зону бойових дій. Проте у червні 2024 року його прикомандирували до 47-ї окремої механізованої бригади, тому він потрапив на Покровський напрямок.

Наприкінці червня чоловік пішов на перше бойове завдання і попередив Анну, що буде без зв'язку кілька днів, але зателефонує, як тільки повернеться. Та дні минали й зв'язку не було. 1 липня Анна та інші родичі чоловіка почали бити на сполох. І не даремно – уже через 4 дні вони отримали офіційне повідомлення, що він зник безвісти.

Коли Анна отримала речі чоловіка, серед них був і телефон. Так жінка отримала контакти побратимів свого коханого й писала та телефонувала їм, аби бодай дізнатися, за яких обставин її чоловік зник.

30 червня з позицією, де був її чоловік, ще був зв'язок. Командир групи загинув під час російського обстрілу, тож коханий Анни взяв командування на себе. Інші ж бійці були поранені, тому попросив для них евакуацію.

Побратими сказали, що він взяв на себе командування. З ним були троє його хлопців і кілька з інших позицій. Більшість з них були поранені, тому він допоміг їх евакуювати. Приїхала машина і їх відрядили, але коли я питала, чому його залишили, то кажуть, мовляв, "руки й ноги були, голова на місці, був при свідомості". Йому потім відправили нових хлопців. І всі вони зникли. Ми не знаємо ні тих хлопців, ні їхніх прізвищ чи позивних. На цьому наше таке розслідування завершилося,
– розповідає Анна.

Пошуки брата, коли на службі чоловік і син: історія Валерії

Валерія живе на Львівщині, її батьки – у Запоріжжі, де донедавна мешкав і її брат. Однак минулого літа йому дорогою на роботу вручили повістку. Після навчання на Дніпропетровщині на сапера він мав доєднатися до 157-ї бригади, але частину тих, хто там проходив навчання, відправили до 47-ї бригади "Маґура", яка на той час уже перемістилася на Курщину й виконувала бойові завдання.

Брат Валерії 25 вересня прибув у Сумську область. 27 вересня ще зателефонував батькові та привітав його з днем народження. У розмові з мамою казав, що у нього все добре, але найближчим часом буде іти на завдання.

Однак дні минали, а брат на зв'язок не виходив. Рідні звернулися в ТЦК, до бригади та всіх можливих знайомих і незнайомих людей. Лише 5 жовтня мама отримала повідомлення про зникнення її сина.

Валерія шукає свого брата / Фото, надане 24 Каналу

Пізніше Валерія познайомилася з побратимом брата, який розповів, що вони потрапили фактично в котел, а сам він вижив, тому що ледь не на початку наступу його евакуювали через серйозне поранення.

Він сказав мені, що брат був дуже активний. Вони з побратимами ішли в наступ, але потім були змушені відступати – і вже на третій лінії не було можливості евакуювати хлопців. Брат там був поранений. Але потім, коли дивилися з дрона, то його вже не побачили,
– каже Валерія.

Тіла кількох побратимів брата Валерії таки забрали з позицій згодом. Однак його тіла так і не було. Тому жінка сподівається, що її брат живий і зараз перебуває в полоні. У Запоріжжі, крім батьків, на нього чекає і 4-річна донечка.

У Валерії також зараз служить в армії син. Чоловік теж тривалий час воював, але зараз за станом здоров'я не служить.

Вийшов із пекла, а зараз – невідомість: історія Оксани, яка шукає батька

Батько Оксани, як і чоловік Ольги, – військовий з багаторічним стажем. Її тато воював на Сході під час АТО. Як у 2014, так і з 2022-го він був військовим водієм. Ще на Донбасі під час АТО батько Оксани був у гарячих точках, де не раз його життя було під загрозою

Та у 2024 році з полігону чоловіка, якому на той момент вже було 54 роки, перевели у піхоту. Коли він потрапив на Покровський напрямок, то певний час не ходив на позиції. Але все ж і йому йти довелось.

Він пішов вночі з 30 червня на 1 липня, а вже 7-го сказали, що не було зв'язку з ними – мо**алі накрили їхню позицію. Тоді прийшло сповіщення, що він зник безвісти. Так почалися наші пошуки,
– розповідає Оксана.

Оксана почала шукати побратимів батька та їхніх рідних. Так свого часу вона знайшла Анну, і жінки припускають, що батько Оксани міг бути серед тих, кого відправили до її чоловіка після евакуації поранених. Однак це поки що лише припущення.

Бійців "Маґури" майже не повертають з полону

За словами жінок, зараз у чаті рідних полонених і зниклих безвісти бійців "Маґури" – понад 700 людей. І лише про 5% з них є підтвердження, що вони живі й в полоні. Ще приблизно стільки ж – ймовірно, у полоні, але підтверджень недостатньо, крім слів звільнених з полону, які розповідають, що чули щось про когось.

Важливо. Наша розмова відбувалася до обміну полоненими 19 березня 2025 року. До цього часу в межах обмінів не повернули жодного бійця "Маґури", і лише 19 березня додому повернулися двоє воїнів.

Родичі зниклих безвісти та полонених бійців "Маґури" / Фото, надане 24 Каналу

На зустрічах з уповноваженим з прав людини Дмитром Лубінцем чи представниками Координаційного штабу, як кажуть рідні, часто звучить одне і те ж саме: "Росія не йде на контакт" та "ми робимо все можливе". Що родичі з'ясували за час своїх пошуків: квазіреспубліки Донеччини та Луганщини не йдуть на обміни, тобто якщо бійці з Покровського напрямку потрапили в колонії на окупованих територіях Донецької та Луганської областей, то їхній обмін фактично неможливий, поки їх не етапують до російських в'язниць.

Як жити, коли твоя близька людина в невідомості

Ольга зараз виховує 13-річного сина. Минулого літа вона вирішила відвезти його до родичів в Естонію і влаштувати йому відпочинок. А після повернення не раз чула розмови, мовляв, "у неї чоловік зник, а вона на море поїхала". Для всіх залишається за кадром, що переживає жінка і її син, у якого батько зниклий безвісти.

Син у мене не раз питав: "Мамо, а як ти думаєш, тата б'ють? А його катують? А коли він вернеться, то буде нас пам'ятати?" Кілька днів тому поховали його двоюрідного брата, йому було 29 років. То після цього син сказав мені: "Мамо, пообіцяй, що тато повернеться додому живим". На це я йому сказала: "Я тобі можу дати будь-яку обіцянку, але про те, що тато повернеться, – на жаль, не можу",
– каже Ольга.

Жінка зазначає, що їй та сину зараз неабияк допомагають та підтримують старші доньки від першого шлюбу. Перший чоловік помер і Юрій свого часу замінив дівчаткам батька. Тож зараз вони всі разом шукають батька.

А ось доньці Олени ще не має і двох років. Вона зовсім не пам'ятає свого тата й знає його тільки по фото.

Нашій донечці рік і 8 місяців. Чоловік зник 8 місяців тому. У нас вдома великі спільні фото, то коли спитати доню: "Де тато?", вона біжить і показує його на фото. У мене часто серце крається, коли я бачу, як іде ціла сім'я – чоловік, жінка і діти. І я з дитиною сама. Я так мало мала це щастя, але все ще можу мати його далі,
– каже Олена.

Обидві жінки кажуть, що доводиться триматися і бути сильними заради дітей. Однак часто люди, котрі кажуть "ти така сильна", навіть не усвідомлюють, який біль відчувають ті, чиї найближчі люди в невідомості. Коли ти навіть не знаєш – оплакувати й чекати на тіло чи молитися і шукати рідних на фото з обмінів.

От приходиш додому, а там ваші фотографії. А я стараюся бути сильною – роблю все, аби він мною пишався. Будь-який мій крок для цього. А люди цього не розуміють. Ти робиш максимум, щоб бути сильною, подарувати дитинство своїй дитині, а комусь здається, що ти маєш сісти в синій хустині й плакати, бо в тебе така біда,
– зазначає Олена.

Анна каже, що так часто перечитує листування з чоловіком, що уже знає всі повідомлення на пам'ять, і продовжує перечитувати.

А ще Ольга, Олена та Анна, які шукають своїх коханих, кажуть, що щоразу, коли повз проходить чоловік у формі, вони бачать у них своїх коханих.

Рідні бійців "Маґури" нагадують про своїх близьких / Фото, надане 24 Каналу

На жаль, горе одним – це час для "заробітку" іншим. Жінки кажуть, що неабияк активізувалися шахраї, котрі намагаються видурити гроші за нібито інформацію про те, де їхні рідні. Оксана каже, що в неї вимагали 2 000 доларів за інформацію про батька. І, на жаль, є випадки, коли рідні таки переказують гроші, сподіваючись, що хоч так вони зможуть вийти з невідомості, але даремно.

"Ми тепер самі, як поліція"

Рідні зниклих безвісти та полонених з 47-ї ОМБр "Маґура" щотижня відвідують акції у Львові. Звісно, з різних причин буває, що хтось пропускає акцію, але зазвичай ні. Для них ці акції важливі та потрібні, зокрема й тому, що ніхто краще за них не зрозуміє, що вони переживають.

Жінки між собою жартують, мовляв, уже самі стали як поліція й узагалі здебільшого це не слідчі телефонують їм повідомляти нові деталі розслідування у справі про зникнення, а вони самі розповідають, що знайшли та що чули.

Ольга каже, що після зникнення чоловіка коло спілкування зменшилося суттєво: зникли багато друзів та побратимів її чоловіка, ніхто не телефонує та не цікавиться. З цим погоджуються й інші жінки, котрі кажуть, що в них ситуація така ж.

Хоча Олена щотижня відвідує акції не сама – разом із нею їздить найкращий друг її чоловіка. Він волонтер та багато працює для допомоги військовим, а зараз каже, що йому прикро, що не встиг допомогти другові – він надіслав йому нове екіпірування, але той не встиг забрати з "Нової пошти". Посилка прийшла якраз тоді, коли він зник.

Рідні зниклих безвісти бійців "Маґури" на акціях на підтримку бійців / Фото, надані 24 Каналу

За ті кілька годин, що ми розмовляли, були і сміх, і сльози. Але, як кажуть жінки, їм стає після таких розмов легше, бо за цей час вони стали рідними одна одній та навіть опорою. Вони їдуть додому, щоб повернутися наступного тижня і зустрітися у Львові. За ці 6 днів вони знову телефонуватимуть і в офіційні структури, і знайомим чи не дуже людям в надії знайти якусь зачіпку. І потім знову приїдуть на акцію.

Зверніть увагу! Найбільші акції все ж відбуваються в Києві, але абсолютна більшість рідних не живуть у столиці. Тож раз на два тижні вони чергуються, хто приїде на акції, зокрема, біля Координаційного штабу, аби нагадати про своїх рідних. Цікаво, що на одній із зустрічей з уповноваженими в питаннях полонених та зниклих безвісти органів, представники структури сказали, що акції рідних мотивують їх працювати більше, бо вони відчувають більшу відповідальність.

Що ж може зробити кожен із нас для того, аби допомогти рідним полонених та безвісти зниклих? Говорити про них. Не забувати про них. Пам'ятати, що бійців "Маґури" не обмінювали до березня 2025 року. А ще – приходити на акції. Тим, хто у біді, як ніколи потрібно розуміти, – вони не самі.