Бомба в росії, кров, перемоги і мільйони: невідомі сторінки історії Халка

Любий Атлетіко Мінейро,

Це хлопчик на ім'я Живанільдо. Я приїхав з Кампіна-Гранді, Параіба, і ви знаєте мене як "Халка" на цих полях.

Сьогодні (25 березня) у нашого клубу річниця — "півникам" виповнилося 117 років! І ось уже кілька днів — ні, навіть тижнів — я думаю про те, який подарунок я можу зробити клубу, який завжди вірив у мене.

Це складно, адже наскільки великим має бути мій подарунок, щоб зрівнятися з усім добрим, що Атлетіко ата його люди дали мені з першого дня, коли я прийшов сюди, чотири роки тому? Чи є що-небудь на цій планеті, що я міг би купити та запакувати в подарункову упаковку для вас усіх? Щось хоча б схоже на те кохання, яке ви даруєте мені під час кожної гри? Знаєте, коли 90 хвилин майже спливли, коли моє тіло виснажене, і краєм ока я бачу вас навколо себе... якимось чином я отримую ще на 30% більше енергії.

Послухайте, я збираюся сказати дещо... від гравця, який грав на брудних та сніжних полях, якісній та поганій траві, скрізь, дякувати Богу... Я не знаю таких фанатів, як ви, ніде у світі. Ось чому я тут сьогодні, щоб сказати вам дякую. Скромний жест у порівнянні з усім, що я отримав, я знаю це, але це все, що я можу зробити.

І я хочу подякувати вам письмово і розповісти частину своєї історії, яку мало хто знає. Я насправді дуже стримана людина — це просто в моїй природі, і ви можете мені це пробачити. Але я хочу скористатися цією можливістю, щоб спробувати узагальнити словами те, що Атлетіко представляє у моєму житті. Для цього передусім нам треба з'їздити до Параіби.

Початок.

Мабуть, я був Халком із трьох чи чотирьох років, через мою одержимість піднімати важкі речі. Я не міг помітити газовий балон, кухонний стіл або шафу для каструль і без бажання просто підняти їх із підлоги.

"Я Неймовірний Халк, хаа...

Бабусі однакові, так?

Тільки для неї я був ще Живанільдо.

Це був час, коли я жив у районі Зе Пінейро у Кампіна-Гранді. Я був єдиним сином, у мене було три старші сестри і три молодші сестри. Ми багато переїжджали, але завжди залишалися у цьому районі. Я пам'ятаю багато щасливих моментів з мого дитинства, але поступово я також почав усвідомлювати труднощі, з якими зіткнулася наша сім'я. Наприклад, в одному з наших будинків навіть не було туалету, була лише яма. Семеро дітей спали на двоспальному матраці без каркаса плюс наші батьки там, де було місце на підлозі. Ми ніколи не голодували, але були дні, коли ми їли тільки борошно та цукор на обід та вечерю. Я був у захваті від солодощів — пссссс, вау. Мені була потрібна енергія, щоб ходити! Щодня кілька разів мені доводилося ходити на Центральний ринок і назад, де працювали мої батьки. Дорога займала півгодини, а повернення трохи менше, коли я брав підйом на свою користь. У дитинстві я так багато ходив на ринок, що це, мабуть, зміцнило мої ноги і мій удар, правда?

Ця рутина почалася, коли мені було сім років. Я прокидався і виходив із дому до сходу сонця. Але мій тато був на ринку задовго до цього. Він приходив о другій годині ночі, щоб усе підготувати біля прилавка, перш ніж відкрити його о п'ятій ранку. Як єдиний син, я мав поспішати туди щоранку, щоб отримати від нього монету в один реал (щось на кшталт 20 центів у євро), а потім повернутися до пекарні, щоб купити хліб і віднести його додому. Все робилося швидко, щоби не пропустити початок шкільних занять. Щопонеділка, вівторка та середи я повертався зі школи, трохи відпочивав і йшов у Parque da Criança тренуватися. Але по четвергах і п'ятницях, а також усю суботу, найзавантаженіші дні на ринку, я йшов на роботу після школи і допомагав батькам.

Вони торгували яловичиною. Оскільки вони не володіли прилавками, вони були просто найманими працівниками, і все залишалося їм.

Приймання, розвантаження, обробка, чищення та продаж м'яса.

А мені залишалися туші та кістки! Я носив їх на спині вгору і вниз до бака для сміття. Тепер, коли люди говорять про те, який я сильний, і запитують, чи багато я тренувався у своєму житті, я відповідаю: "Так, я піднімав багато коров'ячих туш на ринку".

Це була важка робота, особливо для моєї матері, місіс Сокорро. Мій батько був службовцем, мав маленьку зарплату, і він працював багато годин, з п'ятої ранку до полудня. Але моя мати орендувала кіоск, щоб працювати вдень, коли ринок був порожній. Були дні, коли вона купувала чверть корови та не могла продати все. Ми говорили: "Сьогодні м'ясо попливло", маючи на увазі залишки. Це дуже її засмучувало, бо вона не мала достатньо грошей, щоб заплатити денну ставку за кіоск. Я був дитиною, але я ніколи не забуду образ моєї матері, вкритої кров'ю та жиром, що сидить у кутку, спустошеній, бо вона не знала, що робити. Я шпигував за нею через коробки, весь у крові та жирі, як і вона, і плакав, бо я не міг нічим допомогти.

Моє друге прізвисько теж із того часу: Ніт. Насправді це спосіб принизити себе, тому що мій батько, м'ясник. А його сином був Ніт. "Ось іде Маленький Ніт", — сміялися люди на вулиці, коли я проходив повз. Але мені було все одно, бо я носив свій закривавлений і брудний одяг, наче це була ковбойська куртка.

У моїй дитячій свідомості цей бруд був доказом моєї завзятої праці. Мені навіть подобалося йти додому брудним і чути, як люди дражнять мене дорогою. "Гей, Маленький Ніт! Браво!! Ти працьовитий хлопчик!". Зрештою це те, що я залишив від ринку. Місце, де можна навчитися дисципліни, відповідальності, відданості, прихильності до того, що ми збираємося зробити.

Ось як я граю у футбол.

Крім того, на Центральному ринку був ще й м'яч. Я маю на увазі, там був мій друг Денілсон з фруктового кіоску, і ми завжди грали разом. Ми були у команді Parque da Criança, але коли могли, ми ходили туди після школи грати одні. Ми багато тренувалися і бігали піском. Ми підбадьорювали один одного і мріяли колись зіграти за другу команду Атлетіко, так ласкаво називають Treze de Campina Grande.

Денілсон також був моїм партнером у зароблянні моїх перших маленьких грошей. Коли натовп на ринку заспокоювався, близько третьої години дня, я біг до прилавка Денілсона, і його батько казав: "Принеси мені яблука, Халк!". Ми наповнювали візок 30 мішками яблук, у кожному мішку було по 20 яблук і відносили їх до прилавка. Але по дорозі ми зупинялися і брали по яблуку з кожного мішка, щоби продати на стороні. Потім ми обходили весь ринок та кричали:

"Погляньте на ці яблука! Це гарні яблука! Тільки тут свіжі яблука!!!"

Кожен із нас заробляв близько чотирьох реалів наприкінці дня. Цього вистачало на випічку, яку ми їли, побоюючись, що батько Денілсона впізнає і, що ще гірше, розповість моєму батькові. Це було б болісно. Але зрештою це було весело. І не так тяжко, як робота з м'ясом. Мені подобається згадувати ці веселощі серед труднощів нашого життя в той час. Якби футбол не вийшов, мій план із Денілсоном полягав у тому, щоб створити партнерство у кіоску на ринку. Але одного разу футбол справді покликав мене. Це сталося, коли мій батько вперше взяв мене подивитися на Трезе наживо на Амігао, стадіоні нашого міста.

Мені рідко випадала можливість дивитись футбол, хоча я завжди був з м'ячем. У ті рідкісні випадки, коли вмикався телевізор, я дивився на чорно-біле зображення і думав, що гравці — ляльки. Але того дня в Амігао я все зрозумів. Я ніколи не відчував такої радості. Гра справді існувала! Гравці існували! Все було реальним та барвистим!

Трохи пізніше я зустрів хлопця з нашого району, який став професійним гравцем і досяг успіху у футбольному клубі Сан-Паулу: Марселіньо Параіба. Я відчув впевненість, усвідомлення, величезне щастя: "Чувак, якщо він був такою самою дитиною, як я, я можу бути таким, як він!".

Я ніколи не забуду образ моєї матері, вкритої кров'ю та жиром, що сидить у кутку, спустошеній, бо вона не знала, що робити. Я шпигував за нею через коробки, весь у крові та жирі, як і вона, і плакав, бо я не міг нічим допомогти.

З того часу я пристрастився до футболу, як до тарілки пасти з сардинами, і я почав виділятися на турнірах у місті, а потім у штаті. Потім з'явився Зе ду Егіту, друг друга мого батька на ринку. Він був залучений у світ футболу, і одного разу побачив, як я граю, і сказав, що візьме мене у поїздку, щоби провести кілька переглядів для клубів. Вдома було багато сліз, бо моя мати не хотіла мене відпускати: "Хлопчику всього 12 років, як він може так залишатися осторонь?! Він не поїде!". Моєму батькові довелося переконувати її, ручаючись за репутацію Зе ду Егіту як порядної і що він заслуговує на довіру.

З Зе, який став моїм першим агентом, я мандрував у Жуан-Песоа, Віторію, Сан-Паулу і в 2001 році, у віці 15 років, я вперше приїхав до Португалії. Я залишався там протягом року, в молодіжному таборі клубу під назвою Вільяновенсе з міста Віла-Нова-ді-Гая, яке знаходиться прямо через міст від Порту.

Якось я був у таборі, і хтось зателефонував мені. Це був наш водій автобуса, Мотока:

"Халк, що ти робиш?"

"Нічого. Просто відпочиваю".

"Тоді приготуйся, я заїду за тобою і зроблю сюрприз".

Мотока відвіз мене до стадіону Estádio das Antas, де Порту збирався зіграти матч Кубку УЄФА. Я пам'ятаю це так, начебто це було вчора, бо кольори були такими яскравими, що ця картина не покидала моїх очей. Я був уражений, у мене були мурашки по шкірі. Я ніколи не був на такому великому та красивому стадіоні, як цей. Вболівальники були дуже гучними, що мені довелося кричати:

"Мотока, одного разу я тут гратиму".

"Хм?"

"Я ЗБИРАЮСЯ ГРАТИ ТУТ, МОТОКА!!"

Це було схоже на бачення. Ніщо навколо мене не мало значення, тільки моя переконаність, моя воля опинитися там колись.

Завжди вірте!

Однак до цього я багато блукав світом, я і Зе ду Егіту. Коли я повернувся до Португалії того року, він узяв мене до Сан-Паулу. Я провів шість місяців, тренуючись із молодіжною командою, і наприкінці випробувального терміну вони хотіли підписати зі мною контракт. Зе сказав: "Передусім, я пообіцяв Халку, що клуб, який підпише з ним контракт, повинен буде подарувати його батькам будинок вартістю 50 000 реалів у Кампіна-Гранді". Люди в Сан-Паулу сказали, що не можуть зробити таку інвестицію. Тому Зе ду Егіту дотримав своє слово і забрав мене назад до Параіби.

Через місяць я був у Баї, щоб пройти перегляд у Віторії. Першого дня, граючи на позиції лівого півзахисника, я забив три голи. У другій – два. І на третій — ще два. Тренер сказав мені покинути поле і одразу піти до кабінету директора. Я захекався після тренування і навіть не встиг нічого сказати. Директор сказав усе одразу:

— Ми вже домовилися про покупку будинку твоїх батьків і готові переказати гроші. Якщо ти хочеш залишитись у нас, ми подзвонимо твоєму агенту, і ти зможеш підписати контракт.

Це був контракт професійного гравця із зарплатою 500 реалів на місяць! У 16 років. Я одразу зателефонував додому:

"Мамо!! Ми станемо мільйонерами!! Мені запропонували 500 реалів на місяць! Я стану професіоналом! Ви з батьком більше ніколи не платитимете за оренду, а мої сестри будуть їсти борошно з цукром тільки на десерт, а не за потребою".

"Але 500 реалів — це великі гроші. Як ти збираєшся їх зберігати?"

"Я тобі все надішлю, не хвилюйся".

У свою першу відпустку я повернувся до Кампіна-Гранді, і мої батьки та сестри вже жили в новому маленькому будиночку. Він наш і досі. Ми називаємо його "Фермою". Ви можете збирати лимони та кешью з дерева, щоб робити прохолодні напої та поринути у "резервуар". Іноді вони говорять про продаж будинку, але я не думаю, що вони колись це зроблять. Цей будинок – великий символ. Він не дозволяє нашій сім'ї забути те, що не можна і не слід забувати.

Я пробув у Віторії лише рік чи близько того. Потім почалася моя міжнародна подорож. Я прибув до Японії, заробляючи, як я думав, хорошу зарплату — 3000 доларів на місяць, — але спочатку я ледве залишалося грошей, щоб відкладати, бо вартість життя там дуже висока. Там я застосував на практиці цінний урок від Зе ду Егіту, який одного разу зателефонував мені і сказав: "Зверни увагу, хлопець. Хто з людей, які заробляють 100 000 доларів і витрачають 120 000 доларів, і тих, хто заробляє 10 000 доларів і витрачає 1000, найбагатший?"

"А?"

"Ну, запам'ятай одну річ, тому що я скажу це лише один раз. Завжди відкладай 70% від того, що заробляєш".

Але Японія виявилася для мене чимось більшим, ніж просто грошима. Це було місце, де я став мудрим щодо деяких речей. Наприклад, першого дня мого переїзду в Кавасакі-Сіті, мій сусід прийшов постригти газон перед моїм будинком. Він навіть не заговорив зі мною. Потім мені сказали, що це звичайний жест серед японців, вітальний жест. Я був вражений. Я ніколи не бачив нічого подібного. Ми стали друзями, цей сусід та я. Ніхто з нас не говорив англійською, але ми знайшли спосіб спілкуватися. Він приходив дивитися мої ігри, брав мене з собою в поїздки і трохи вчив мене японської мови. Я запрошував його на обід і готував квасолю, його улюблену бразильську страву.

До речі, готувати квасолю я навчився лише в Японії за потребою. Коли я приїхав туди, єдине, що я вмів готувати, це рис із яєчнею. Оскільки моя зарплата не дозволяла мені їсти у ресторані щодня, мені довелося обходитися будинком. Якось перед тренуванням у мене залишилися лише трохи старого хліба, вже запліснілого, і яйце. Я відірвав цвілі частини хліба, підсмажив яйце на сковорідці, і це був мій обід. Коли настав час тренуватися, у мене запаморочилася голова, і я зрозумів, що більше так їсти не можу. Я подзвонив мамі, щойно повернувся додому. То була ще епоха MSN. Я ввімкнув веб-камеру, і вона крок за кроком навчила мене готувати квасолю. Після цього я більше ніколи не ходив на тренування голодним. І квасоля стала фірмовою стравою шеф-кухаря Халка.

Я жив у Японії з 2005 по 2008 рік, у чудовому місці з чудовими людьми. Коли я зібрав речі, щоб вирушити до Європи, заробивши набагато більше, ніж 3000 доларів, які я заробив, коли почав грати в японський футбол, я дійшов висновку, що мати гроші — це добре, але вчитися таким цінностям, як скромність, дружба та солідарність, які японці високо цінують, — ще краще.

Через сім років після того, як я сказав Мотоці, що одного разу гратиму за Порту, Атлетіко Мадрид виставив на стіл ідентичну пропозицію. Досі маючи на увазі це бачення, моє рішення зайняло менше секунди: я їду до Порту, звичайно!

Я приземлився в Португалії, де мене висміяли. Стадіон був уже не Antas, а Dragão, але атмосфера в клубі була незмінною. І я також: зовсім невідомий з ім'ям супергероя. Пам'ятаю, журналісти запитували: "Тепер коли з'явився Халк, коли ж з'явиться Людина-павук? А Бетмен теж підписав контракт?"

Мені було боляче, але що я міг вдіяти?

Ну, на першому тренуванні я щось зробив. Куарежма, Лучо Гонсалес, Бруно Алвеш, Крістіан Родрігес та всі ці хлопці були там. Я отримав м'яч у центрі поля, трохи просунувся вперед та вдарив: ТУМ! Це удар лівою ногою прямо у верхній кут. Була цілковита тиша. І ви вже знаєте кінець історії...

Коли я піду з футболу, сидітиму з батьками та дітьми, питиму вино з дружиною і дивитимусь матч Атлетіко по телевізору, і мені не вистачатиме всієї радості, яку мені подарував цей клуб.

У мене був сезон у Порту, коли я забив 42 голи та віддав 25 результативних передач, всього на дві менше, ніж Мессі. Я допоміг клубу виграти Лігу Європи, чемпіонат Португалії, Кубок та Суперкубок. Сьогодні, якщо ви підете в музей Порту, там є моя статуя — ще одна причина, через яку я так пишаюся своєю кар'єрою.

Для мене Порту був другим домом, тому, коли я вирушив у зеніт у росії, я хотів піти після першого сезону. Було багато заздрощів з боку деяких старших гравців команди та багато расизму з боку вболівальників суперників. У нашому тренувальному центрі навіть було залишено фальшиву бомбу із запискою "Халк, геть!". Я подолав ці труднощі, зрештою пробув там чотири сезони, виграв титули і дуже добре жив у росії. Поки не настав китайський футбольний бум, і я не міг відмовитись від пропозиції Шанхая. Ні я, ні президент зеніту не могли сказати "ні". Це був найкращий контракт у моєму житті.

Я не знав, чого очікувати від Китая, але я не розчарувався. Країна приголомшлива, безпечна, з дуже дружелюбними людьми, і футбол став дуже конкурентоспроможним — із добрими американськими та європейськими гравцями. Я просто не хотів, щоб це стало для мене кінцем шляху. Я не хотів відіграти п'ять сезонів, передбачених моїм контрактом, і в 34 роки закінчити кар'єру з тією порожнечею в грудях,, яку я відчував з тих пір, як покинув Віторію 15 років тому.

Мені хотілося повернутися до Бразилії, де все почалося.

Ось тоді у моєму житті з'явився Атлетіко.

Це був кінець 2020 року, і я був у Кампіна-Гранді, відпочивав і думав про наступний крок після Китая. Якби мій телефон не задзвонив від Родріго Каетано, який був спортивним директором Атлетіко, і не спитав: "Хочеш приїхати сюди?", то я вирушив би до Туреччини. Я грав би два чи три роки і провів би залишок своїх днів, почуваючи себе неповноцінним, шкодуючи про порожнечу, яку я не зміг заповнити, незважаючи на всі свої титули.

Але задзвонив телефон, і я одразу відповів "так"! Я знав, що мені доведеться нелегко. Атлетіко давав мені шанс здійснити свою мрію грати на високому рівні для свого народу.

Коли я прибув до клубу, мені дали журнал історії команди, який я прочитав повністю. Я перегорнув сторінки, і там були тільки справжні супергерої, такі як Едер Алейшо та Рейналдо.

Мені було 34 роки, але я був так само схвильований, як і у 18 років. Я мав величезне бажання потрапити до цього журналу. І я завжди вірив, що це можливо, тому що одне я засвоїв там, у Кампіна-Гранді, і особливо тут, з непохитною вірою наших фанатів, полягає в тому, що тільки ті, хто вірить із першої до останньої хвилини, перемагають у житті. І тільки гігантський клуб ніколи не перестає звільняти місце для нових кумирів. Я був в одному з найбільших клубів у світі, найбільшому в Мінас-Жерайс, і все залежало від мене.

Перший рік, 2021, був неймовірним. Ми виграли Мінейро, чемпіонат Бразилії та національний кубок. Але в Атлетіко моя радість ніколи не залежала від титулів. Я знаю, що вони важливі, звичайно, і я прокидаюсь щоранку з бажанням підняти трофей і побігти з ним до вболівальників. Але Атлетіко пропонує мені набагато більше.

Одного разу я зрозумів, що виходити на поле Мінейрана в нашій чорно-білій футболці, слухати, як фанати співають без зупинки, бачити свого батька в костюмі Халка, який стрибає як дитина на трибунах… це було чарівне почуття, бо воно переносило мене у стан щастя, яке я знав тільки будучи хлопчиком. Це було як тягти візок з яблуками з Денілсоном або повертатися додому в закривавленому одязі з високо піднятою головою після того, як цілий день тягав яловичі туші, або просто сидіти на тротуарі в своєму районі і пити сік з кеш'ю.

Якщо той хлопчик, який старанно працював на ринку в сільській місцевості Параіби, досяг цього, ви також можете втілити всі свої мрії в реальність.

Завжди вірте!

Я вірю, що мені ще доведеться пройти довгий шлях і багато чого досягти тут. І коли я піду з футболу, сидітиму з батьками та дітьми, питиму вино з дружиною і дивитимусь матч Атлетіко по телевізору, я сумуватиму за всією радістю, яку мені дав цей клуб.

За нашіими фанатами, які ніколи не перестають вірити.

З того дня, як я повірив, що потраплю до списку кумирів Атлетіко.

Мій любий Атлетіко, сьогодні твій день народження, але подарунок наш, від тих, кому пощастило йти поруч із тобою, допомагаючи писати сторінки твоєї історії. Я пропоную свою вічну подяку в цьому простому подарунку, а також, поки мої ноги можуть витримати хороше піднесення, моє бажання перемагати, боротися і завжди вірити.

Вітаю, Атлетіко Мінейро!

Aqui é Galo!!

З днем ​​народження!

Міцно обіймаю,

Халк.

Переклад та адаптація статті The Players' Tribune.