Ірина Ключковська: Українці в Росії – це велика трагічна сторінка винищення

Українським дітям за кордоном бракує психологічної підтримки, а українським школам – психологів, які б допомогли впоратися їм з травмами війни та адаптацією до нового середовища в іншій країні. Це результати дослідження, яке провів у суботніх і недільних школах Міжнародний інститут освіти, культури та зв'язків з діаспорою (МІОК) при Національному університеті «Львівська політехніка». Його директорка Ірина Ключковська розповідає, що крім цього вчителі переймаються тим, як «подружити» україномовних та російськомовних дітей біженців і вберегти їх від російського впливу.

Наразі Україна має створити стратегію збереження української ідентичності і тримати зв’язок з українцями, які вимушено виїхали за кордон через повномасштабне вторгнення, – вважає Ірина Ключковська.

Зокрема, ухвалити закон про множинне громадянство, аби вже воєнні мігранти не відмовлялися від українського паспорта при отриманні іноземного. Очолюваний Ключковською інститут понад 30 років вивчає діаспору, міграцію і зв’язків України з українцями у світі.

Чи «піднімуть голову» українці в Росії? Чому похибка прогнозів повернення може складати мільйони? – на ці та інші питання Ірина Ключковська відповідає у проєкті громадської ініціативи «Голка» – «Мости України».

«Главком» виступає інформаційним партнером проєкту.

Українським дітям за кордоном бракує психологічної допомоги

Ви презентували дослідження, де опитали представників суботніх і недільних шкіл. Які проблеми навчання українських дітей за кордоном воно виявило?

Дослідження показало сталість проблем організаційних, фінансових, відсутність стажу вчителів у суботніх та недільних школах за кордоном. Це все було і є. А тепер вибухнули дуже сильні психологічні проблеми у дітей. Це страшні випадки, коли діти розказували про сидіння в підвалах, переляк від голосних звуків.

Вони кажуть, що не можна в час війни слухати веселі пісні. Вони травмовані війною, але й це адаптація до чужого середовища. Дитина не знає мови, нічого не знає. Школам бракує психологів.

Ректорка Українського вільного університету Лариса Дідковська радила нашим учителям звертатися до психологічних служб в країнах проживання і залучати психологів.

В усіх школах проявилася проблема взаємодії україномовних і російськомовних дітей.

Також, як уберегти українські осередки від «русского міра», який мімікрує під український, придумуючи всякі освітні хаби, бозна-що під назвою «Слов'янська школа», затягуючи туди наших дітей. 

Так само – ми маємо провести верифікацію шкільних програм в новостворених школах. Тому що дуже багато випадків із попередніх хвиль про те, як вилучалися з програм питання національно-визвольних українських воїн, питання Голодомору. Це всі проблеми були, але вони і далі є. 

Зараз питань більше, ніж відповідей на них. Але коли ми випрацюємо покрокову стратегію, з усім дамо собі раду. У цьому процесі дуже добра воля і вона ніби зараз є. І Міністерство освіти звернуло увагу на цю проблематику.

А що зараз для цього вже варто зробити?

Україна може допомогти суботнім і недільним школам. У них працюють волонтери, які не отримують зарплату. Їм не зараховується педагогічний стаж. Часто ці школи, інколи просто гуртки, де перебувають люди різновікової категорії, від старих до малих, з різним рівнем володіння мовою. Це вимагає учителя-віртуоза, який би міг з такими середовищами працювати. Ми можемо їм допомогти їм інформаційними матеріалами для різних рівнів і вікових категорій, щоб учитель міг вибрати.

Вже розпочався у парламенті процес, щоб суботні й недільні школи ввести в законодавче поле. А також потрібна увага з боку держави до тих людей і мотивація. 

Був період, коли ми просили, наприклад, надіслати школі у Польщі на 75-ліття з дня заснування грамоту від Міністерства освіти. Ми отримували відповідь, що не маємо права нагороджувати школи, які розташовані за кордоном.

«Якщо раніше акцент ставили на повернення, то нарешті почало звучати питання збереження ідентичності»

Зараз у Міністерстві національної єдності почали говорити про необхідність збереження зв’язку з українцями за кордоном? Як цього досягнути?

Дуже важливо, що потроху міняється риторика. Якщо раніше акцент ставили на повернення, то нарешті почало звучати питання збереження ідентичності, зв'язків з Україною і те, що ви називаєте «мости України».

Питання повернення – дуже складне. Ми проводили різні дослідження тих, хто виїхав за кордон. Ті дослідження показують, і тепер, навіть в оцінках воєнної міграції, що можуть бути розходження в кілька мільйонів людей.

Для мене показовим є приклад з середини 90-х років, коли почався масовий виїзд трудових мігрантів. Тоді соціологи теж робили опитування: 80% мігрантів декларували тверді наміри повернутися в Україну. Через кілька років, у 2008-му, почалася економічна криза. Ми говорили, що в Україну вони не повернуться, радше будуть мігрувати всередині ЄС. Так і сталося. Лише невелика частина з них повернулася.

Так само стосувалося це і українських шкіл, які відкрили трудові мігранти. Були великі очікування, що з українськими атестатами діти повернуться і будуть поступати в українські університети. Але приїхали одиниці. Більшість поступила в університети країн Європи і світу. Бо люди адаптувалися, знайшли роботу, а діти отримали кращі можливості там вчитися і отримувати дипломи європейського зразка. 

Тому важливо тримати зв’язок і зберігати ідентичність. Українці різних хвиль імміграції закладали церкви, школи, громади, інститути. Ми мусимо подбати про те, щоб такі інституції існували. Міністерство має спиратися на них і наукові дослідження. Українські громади мають свою специфіку, треба вивчити їхні спроможності і тоді з ними працювати. 

Але дуже важлива довіра і чесна розмова. Прийти і сказати: ми вас підтримуємо, цінуємо, нагородимо, про вас будемо писати і говорити, але зараз ми не можемо вам допомогти фінансово, тому що Україна у війні, і це ви зараз нас підтримуєте гуманітарною, військовою допомогою, ви є нашими амбасадорами і носіями знань про Україну. 

Для мене Україна і українці за кордоном як дві сполучені посудини. Так воно було і є, на жаль, впродовж нашої історії.

Українці в Росії можуть підняти голову після її розвалу 

Які проблеми вирішить ухвалення закону про множинне громадянство для діаспори? Чи його відсутність вже є проблемою для воєнних мігрантів, які будуть отримувати паспорти країн перебування? 

Завжди важливо, що б все робилося вчасно. Діаспора попередніх хвиль дуже хотіла мати подвійне громадянство. Тепер я не знаю, чи їм аж так це потрібно. 

Але це потрібний дуже закон для воєнних мігрантів, щоб вони не втрачали українське громадянство. Інше питання, чи заїдуть і виїдуть чоловіки, але є жінки, діти. 

Треба це робити, але мусить бути виставлено дуже багато запобіжників у законі. Бо є Росія, де багато людей з українськими прізвищами, маємо людей вихідців звідси. Хто з них хто тепер? 

Українці Росії довгий період часу були пріоритетом нашого вивчення. Ми займалися четвертою хвилею міграції активно тоді, коли в суспільстві не було взагалі сприйняття людей, які виїхали в час незалежності. І навіть на рівні найвищого керівництва ми чули не дуже приємні речі. У пресі писали, хто покинув країну, жінки якої поведінки. А ми зустрічалися з тими людьми, бачили їх і розуміли, що це не так. 

Ми проводили успішні проєкти для українців в Росії: виступили з ініціативою прямих шефських зв’язків між українськими школами у Росії та Львові. Там були прекрасні люди, але зараз припинили з ними спілкуватися. Бо я не можу гарантувати, що ФСБ не зламало навіть тих, кому ми довіряли. Там постійні обшуки, там були вбивства активістів. Це велика трагічна сторінка винищення українців. 

У вас є надія на відновлення їхньої ідентичності?

Останнє, що ми зробили перед повномасштабною війною в грудні 2021 року – ініціювали спільну робочу групу, в якій брали участь і депутати Верховної Ради, представники СБУ, розвідки. Наш інститут представляв ключову доповідь про українців Росії – як їх не втратити? Тепер мені навіть страшно подумати, що там. 

Скажіть, чи було багато серед нас тих, хто піднімав голови за часів СРСР? На пальцях можна було перелічити. А там зараз ще гірше. 

Я хочу думати, що вони залягли на дно. І, коли може прийде той час, коли Росія буде знову маленькою, коли будуть там якісь демократичні процеси, вони піднімуть голову

Ви сказали, що перші хвилі міграції збудували громади, хвиля політичної еміграції після Другої світової, яка тікала від совєтів, розбудувала інституції. Що можуть зробити для України і збудувати біженці? Чи ми вже тепер їм маємо допомагати?

Це має бути взаємний процес. Що вони можуть робити? Та вони роблять багато.

Три роки здавалося, що це багато, але люди мусять якось устаткувати своє життя. 

Коли є купа побутових проблем, коли ти маєш статус тимчасового захисту, давайте чесно скажемо: ти можеш впливати на уряди? Ні. Але ти можеш бути амбасадором, на рівні суспільства працювати і говорити про Україну з іноземцями. Крім того, ти завжди маєш можливість прийти або створити свою громаду, українські доми.

Новоприбулі почали групуватися, реєструвати свої громади, де кожен займає свою нішу. Вони займаються культурними проєктами, або соціальними, або йдуть в школи, або підтримують демонстрації.

Прийде час, коли вони там освояться, і тоді дуже важливо, що вони не відсторонилися від України. Тоді важливий цей зв'язок. Італійська славістка і україністка Джованна Броджі говорила про наших жінок, які прибирали і доглядали літніх в італійських родинах, що вони були носіями знань про Україну. А тепер погляньте, лише тепер оці громади Португалії, Іспанії, Греції зміцніли, набрали сили і вже увійшли і в політичні партії, і деякі представники в органи місцевої влади. У Португалії вони фактично пролобіювали питання визнання Голодомору геноцидом. Тобто, це все потребує часу. Тепер, може, цей процес піде швидше, бо світ взагалі швидше крутиться.