Миротворці ООН на фронті, солдати ЄС на кордоні: що не так із новим мирним планом для України

У світі триває обговорення можливих сценаріїв мирного врегулювання війни в Україні. Видиму частину дипломатичного айсбергу ми бачимо на переговорах у Саудівській Аравії та в офіційних заявах лідерів України, США та Росії.

Водночас існує значний пласт непублічних зусиль, відгомін яких проявляється через інсайди в ЗМІ. Одним із таких днями поділилася провідна італійська газета La Repubblica, яка поінформувала, що одним із варіантів є відправлення до України миротворців під егідою ООН.

24 Канал розповідає про цей формат та пояснює, які ризики він несе та які має плюси.

Що передбачає "новий" план з миротворцями в Україні

22 березня 2025 року журналісти видання La Repubblica у матеріалі під назвою "Як виглядатиме план майбутнього миру в Україні: блакитні шоломи на фронті та солдати ЄС на кордоні" розповіли про новий мирний план, який передбачає появу військ союзників України на територіях, які вона контролює. А також введення миротворчої місії під егідою в ООН, яка б мала розділити Сили оборони та російських окупантів.

Скриншот матеріалу La Repubblica

Цю новину більд-редактор поважного видання проілюстрував фотографією дуже здивованого президента України, зловивши емоцію, яка, можливо, перед цим востаннє була на обличчі Володимира Зеленського ще, коли він озвучував ведмедя Паддінгтона. У того вигаданого персонажа дійсно було чимало приводів для здивування. Нині не менше їх і в українців, які почули деталі плану про миротворців.

Що нібито передбачає план з миротворцями

У разі досягнення Києвом та Москвою домовленостей про припинення вогню, до України можуть бути направлені відразу дві окремих місії – миротворці ООН та миротворці від "Коаліції охочих", тобто союзників України, які будуть згодні взяти участь у місії.
До складу контингенту "Коаліції охочих" увійдуть військові з Великої Британії, Франції, Німеччини, Канади та Італії.
Військовослужбовці "Коаліції охочих" контролюватимуть кордони між Україною та Європейським Союзом.
Миротворчий контингент ООН складатиметься з військовослужбовців з "нейтральних країн", як-от Індія, Бразилія, Індонезія та Саудівська Аравія.
Миротворчий контингент ООН буде розміщений на російсько-українському кордоні (під цим вочевидь розуміється чинна лінія фронту – 24 Канал).
План передбачає матеріально-технічну допомогу від США в обмін на підписання Києвом та Вашингтоном угоди щодо корисних копалин (так звана "Мінеральна угода" – 24 канал).

Зазначимо, що La Repubblica не уточнює авторство плану, проте вочевидь це хтось із Європи. Логічно припустити, що італійському виданню значно простіше отримати інформацію від італійських дипломатів.

Також нам відома позиція Франції та Великої Британії, яка передбачає відправлення військ "Коаліції охочих" не на кордон України з Польщею чи Угорщиною, а вглиб України, хоч і не на лінію зіткнення (передбачається, що ці війська союзників розмістяться в тилових містах і на стратегічних об'єктах).

Отже, можна припустити, що маємо справу з пропозицією Італії (іншим "підозрюваним" був Китай, але Пекін це офіційно заперечив). Схоже, саме Рим намагається проштовхнути таку ідею на численних зустрічах, які збирали Макрон, Стармер та інші європейські лідери.

Також план з місією ООН може бути продуктом компромісу учасників "Коаліції охочих" та поступками Макрона і Стармера тій самій Італії чи Іспанії. Про такий варіант писало видання The Telegraph. Метою могло б бути ширше залучення країн та спроба виштовхати їх із "зони комфорту".

Цей план очевидно вже враховує позицію Росії та йде окупантам на зустріч, адже потенційна поява військ "Коаліції охочих" була заявлена Росією як її "червона лінія". Нині ж миротворці ООН на лінії зіткнення виглядають як спроба компромісу з Путіним, точніше – варіант, щоб його задобрити. Також цей варіант фактично суперечить позиції Великої Британії, яка полягає в тому, що Путін не може мати право вето в питанні потенційного розгортання іноземних військ в Україні.

Це план, що лежить на столі, приступімо до нього, чому ми чекаємо? Чого ми точно не можемо зробити, так це дати Путіну право вето на архітектуру безпеки, яка регулюватиме цей світ,
– міністр закордонних справ Сполученого Королівства Девід Леммі під час виступу на пресконференції в Лондоні 20 березня чітко вказує Росії на її місце.

Пропозиція Лондона, нагадаємо, полягає у відправленні до України до 10 тисяч вояків і "закриття неба" силами авіації європейських членів НАТО, про яке українці мріють вже три роки. Утім, попри заяви про "план на столі", повірити, що він незабаром може стати реальним, досі важко.

Що відбувається з позицією Італії та як реагує Зеленський

Варто зазначити, що Італія нині публічно поводиться, немов кішка, яка гуляє сама по собі. Прем'єрка Мелоні, починаючи з січня 2025 року та із вступом на посаду президента США Дональда Трампа, старанно руйнує європейську одностайність у важливих питаннях. Зокрема, в тарифній війні з США, збільшенням допомоги Україні та плану Макрона – Стармера щодо миротворців. Ніби згадавши, що прийшла до влади як представниця політичної сили, яка є синонімом популізму, пані Мелоні почала продукувати відверто "космічні" пропозиції.

Однією з останніх стала химерна та абсолютно нежиттєздатна "ідея" надати Україні гарантії безпеки у вигляді "5 статті Вашингтонського договору" (прихід на допомогу членів НАТО у випадку агресії), але без вступу до НАТО.

При цьому італійські можновладці категорично заперечили прибуття своїх військових до України. Це імітація бурхливої діяльності не має нікого обдурити, бо насправді це саботаж зусиль ЄС. І виграє від цього лише Росія.

Україна всі ці "ігри" добре розуміє та вбачає в цьому небезпеку. Про це прямо заявив президент Зеленський, відповідаючи на питання ЗМІ під час спільної пресконференції з чеським президентом Петром Павелом у Києві 21 березня:

При всій повазі ООН нас не захистить від окупації або бажання Путіна прийти знову. Ми не бачимо ООН як альтернативу контингенту або гарантіям безпеки. Ми підтримуємо розумні, логічні стосунки з Організацією Об'єднаних Націй... Але ООН не може бути альтернативою гарантіям безпеки.

При цьому український президент додав, що допомогу від ООН майбутньому контингенту Україна готова обговорювати, але наразі не більше.

Що відомо про "миротворців" ООН

Щоб зрозуміти сумніви Зеленського щодо потенційної місії ООН, потрібно з'ясувати, а що це взагалі таке.

Почати варто з того, що ніяких "миротворців під егідою ООН" не існує. Тут ми маємо класичний приклад "складнощів перекладу", адже нині ми використовуємо російську кальку, яка не відповідає дійсності. Бо "блакитні шоломи" – ніякі не Peacemakers, а Peacekeepers, тобто "ті, що підтримують мир".

Детально про це 24 Канал писав ще у 2021 році, коли Росія ще не починала повномасштабного вторгнення, але контролювала українські території – Крим та частину Донецької та Луганської областей.

"Миротворча місія", про яку пишуть ЗМІ, – це насправді операція з підтримки миру (Peacekeeping). Тобто військові ООН виступають гарантом забезпечення мирної угоди чи перемир'я та розміщуються між сторонами, які ворогують, щоб унеможливити нові бойові зіткнення. Це і є "підтримання миру".

При цьому в історії ООН є приклади, коли її війська вели активні бойові дії (так звані Peace-enforcement) – найбільш відомими є війна в Кореї (1950 – 1953) та Операція "Буря в пустелі" (1991) проти Іраку, який здійснив агресію проти Кувейту.

Але це радше виняток із правил, бо у випадку з Кореєю мандат ООН вдалося отримати через тактику бойкоту (тобто самоусунення) СРСР в Раді Безпеки, а Саддам Хусейн став жертвою розпаду СРСР і того факту, що вже "всіх дістав". Нормою для операцій під егідою ООН є саме Peacekeeping – таких місій за час існування ООН було 71.

Миротворчі операції ООН у світі / Інфографіка "Слово і Діло"

Чому для організації місії потрібні всі голоси РБ ООН і хто фінансуватиме

Для організації місії з підтримки миру та її виправлення до "гарячої точки" необхідна ухвала вже згаданої вище Ради Безпеки (РБ) ООН. Після розпаду СРСР Росія незаконно отримала місце одного з 5 постійних членів РБ, а відповідно – право вето на ухвалення головних рішень.

Місія легко може забуксувати вже на стадії обговорення, бо з точки зору міжнародного права, бойові дії відбуваються на території України (залишимо за дужками декілька сотень квадратних кілометрів на території Росії), тому саме Україна має відігравати головну роль у формуванні мандату.

Проте Росія "вписала" окуповані території собі до Конституції й зробить все можливе, щоб легалізувати незаконну анексію на рівні ООН. Україна на це не може погодитись, а відповідно, ухвалення необхідних рішень буде просто заблоковане.

Нині офіційна Москва діє за принципом "понти дорожчі за гроші" і не визнає "ситуацію на землі", а вимагає від України (і, схоже, перемовників) повного контролю над Кримом і 4 областями України в їхніх адмінкордонах, хоча жодну з них повністю не контролює.
Крім того, Росія утримує невеличкі клаптики Миколаївської (Кінбурнська коса), Харківської та (час від часу) Сумської областей України. Натомість ЗСУ мають свої опорники на Курщині та Бєлгородщині (історичні території України, що нині перебувають в складі Росії та є частинами її міжнародно визнаної території).
Крім того, принципова позиція України полягає в тому, що за жодних обставин Київ офіційно не визнає окупацію та анексію своїх територій росіянами, а лише може формально погодитись на тимчасове статус-кво умовно до смерті Путіна.

Так само незрозуміле питання фінансування місії. Вона має відбуватися коштом бюджету ООН, який наповнюють країни-члени. Мовиться про сотні мільйонів доларів, якщо не мільярди. У 2024 році він складав близько 3,27 мільярда доларів. При цьому третину "з’їдала" миротворча (і не надто ефективна) місія в Центральноафриканській Республіці. Там контингент "блакитних шоломів" складає 18 486 осіб. У разі відправлення до України, де фронт складає понад 1300 кілометрів, а за словами Путіна – взагалі 2000, кількість вояків має бути або відповідна, або більша.

Але навіть якщо припустити, що ці принципові перешкоди будуть зняті, майбутнє потенційної місії в України все одно прямо залежатиме від волі Кремля. Важливим моментом є те, що статут ООН чітко не визначає діяльність місій, а пропонує для кожної окремий мандат, затверджений Радбезом.

Тобто "музику замовлятимуть" у Москві та визначатимуть, чим буде займатися місія. Або корисним розмінуванням, роззброєнням бойовиків, охороною об'єктів інфраструктури, патрулюванням і супроводженням конвоїв із гуманітарними вантажами, або ж просто контролем за дотриманням режиму припинення вогню.

З огляду на це варто нагадати досвід Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ на Донбасі, яка діяла до повномасштабного вторгнення (завершила роботу восени 2021 року через – увага! – коронавірусні обмеження). СММ стала справжнім символом непрофесіоналізму, корупції та заангажованості.

Нагадаємо, що "незалежні спостерігачі" швидко знайшли спільну мову зі сепаратистами та їхніми кураторами, тому вже за кілька місяців набули "сліпоти", ігноруючи російські обстріли, а згодом взагалі фактично влилися в ряди місцевої "еліти", не вилізаючи з донецьких ресторанів.

Наскільки успішними є місії підтримки миру ООН і чи підійде така Україні

Не надто. Причин тут декілька. "Блакитні шоломи" не надто добре озброєні й особливо не бажають вступати в бій з регулярними підрозділами армії, що має реальний бойовий досвід. Для багатьох країн нині це просто бізнес – ООН платить за участь в місіях непогані гроші, які для умовної Руанди чи Бангладеш можуть вважатися навіть "шаленими" і критично важливими для наповнення бюджету. Утім, це не означає, що такі місії ефективні.

Є чимало прикладів провалів таких місій і там разюча географія. Це Кіпр, Гаїті, Ліберія, Судан, колишня Югославія, зокрема Косово та Боснія й Герцеговина.

Також є зовсім "свіжі" – наприклад вторгнення ізраїльської армії до Лівану в жовтні 2024 року. Тоді танки ЦАХАЛ просто проїхали повз пункти дислокації "миротворців" на так званій "блакитній лінії" в районі річки Літані, а ізраїльські вояки потім буквально копняками розігнали вояків UNIFIL.
Жоден із понад 10 000 "блакитних шоломів" (з кількох десятків країн) не став перешкодою. Як не був він перешкодою всі останні роки й для терористів "Хезболли", які геть не зважали на "миротворців" і жили своє краще життя.
Так само, до речі, ніякої ролі не зіграли миротворці UNDOF на Голанських висотах, коли ЦАХАЛ у грудні 2024 року вирішив "трошки захопити собі" території Сирії. А ці хлопці та дівчата в кількості 1256 осіб, між іншим, "з'їдають" щорічно 65,5 мільйона доларів з бюджету ООН.

Мабуть, найвідомішим прикладом провалу "блакитних шоломів" є події різанини в боснійській Сребрениці в липні 1995 року. Тоді сербські сепаратисти під командуванням Ратко Младіча "не помітили" нідерландських вояків і відігнали їх від міста, яке стало прихистком для тисяч біженців-мусульман.

А далі бойовики пройшли "зону безпеки" та влаштували погром і різанину, жертвами якої стали понад 8000 людей. Поки відбувалися етнічні чистки в Сребрениці командир нідерландських миротворців підполковник Том Карреманс пив сливовицю з їхнім організатором – Ратко Младичем.

Зустріч сербського генерала Ратко Младича і голландського полковника Тома Карреманса в Сребениці в липні 1995 року / Фото FT

Пізніше голландці виправдовувались, що їх було лише декілька сотень, вони зазнали втрат (було вбито одного вояка) і взагалі нічого не могли зробити, бо їх обстрілювали. Але ж ми маємо приклад 79 українських миротворців з 240-го окремого спецбатальйону, які в той самий час були в сусідньому зі Сребреницею містечку Жепа.

Попри те, що на озброєнні в українців були лише 9 БТРів і легка вогнепальна зброя, вони не злякалися навали бойовиків, що мали артилерію та важке озброєння, і на 2 тижні їх затримали. Це врятувало біженцям життя і повторення Сребрениці не відбулося.

З огляду на історію місій український випадок у Жепі є швидше винятком із правил, натомість загальним трендом, схоже, є безпорадна поведінка, як у Сребрениці в 1995-му чи на півдні Лівану у 2024 році. Як поводитимуться "блакитні шоломи", якщо опиняться в Україні, і чи завадять вони росіянам в їхніх спробах влаштувати різанину та нові етнічні чистки українців за прикладом Бучі, Лиману, Ізюму чи Маріуполя, – питання риторичне.

Також не існує відповіді на питання про те, чи зможуть "блакитні шоломи" бути ефективною перешкодою для безпілотників, які стали справжніми королями війни в Україні. "Відмоніторити" їхні дії для контингентів з умовної Бразилії, Руанди, Бангладеш чи Казахстану буде надскладним завданням. Тому вся зона їхньої відповідальності ризикує швидко перетворитися на "прохідний двір".

З огляду на це єдиними гарантіями того, що місія буде успішною, є добра воля учасників конфлікту або їхній страх перед країнами, які виступають гарантами. І якщо особливих сумнівів у бажанні України зупинити війну ми не бачимо, то від Росії, на жаль, – ні. Також ми не бачимо бажання надати гарантії безпеки з боку США, про що вони говорять прямо і відверто, а Китай взагалі петляє і дує на воду за перших ознак "збільшення температури".

Наразі з гарантій у нас лише слова Трампа про те, що Путін його поважає і навіть боїться, тому ніколи не нападе і не стрілятиме. От тільки він не поважає і не боїться. Після розмови з Трампом 18 березня 2025 року, коли нібито було оголошено про 30-денне перемир'я із забороною обстрілів об’єктів енергетичної інфраструктури, Росія щонайменше 7 разів її порушувала.

Що зробили у відповідь США? Заявили, що нічого не було. Це може спонукати надіслати радісні та переможні емодзі в секретному чаті в Signal Волца, повністю влаштовувати Трампа і Віткоффа, але геть не влаштовує Україну, бо це все фікція.

Ідея з миротворцями може нині працювати на Кіпрі, де на лінії розмежування стоять вояки з Аргентини, Великої Британії та Словаччини, а сторонами конфлікту є члени НАТО Туреччина та Греція, які усвідомлюють всі ризики, хоч і дозволяють собі інколи демарші.

Також вона "працює" на кордоні ядерних держав Індії та Пакистану. Але точно не в Україні, бо з двох сторін ядерну зброю має лише одна. Тому на даному етапі ця дуже "сира" ідея виглядає як відверта авантюра – без гарантій і з агресивною Росією, яка не хоче миру і не бажає зупинятись. Можливо, до неї варто буде повернутися, коли європейські союзники по НАТО нам нарешті "закриють небо", голос Індії стане гучнішим, а США та Китай згадають, що є світовими державами, та почнуть поводитися відповідально, але точно не раніше.