Чи й справді «Росія гнобила Україну 350 років»?

Нерідко у дуже патріотичних дописах можна зустріти фрази на кшталт: «Росія гнобила Україну 350 років», «Москва завжди пригнічувала українців», «Російська окупація України тривала кілька століть» тощо.

На перший погляд, ці твердження видаються правдивими. Проте під оглядом історичної науки вони аж ніяк не відповідають фактам, а під оглядом політичної науки часом бувають просто-таки небезпечними. Тож почнімо з самого початку.

Найперше, на що слід дати відповідь, це на питання про те, а звідки, власне, вести відлік існування Росії. Відразу слід відкинути твердження на кшталт заяв одного патріотичного автора, що Росія, мовляв, «розташована на голодних болотах в одвічній мерзлоті, на березі Північного Льодовитого океану.

Щоб елементарно вижити, щоб було що жерти – вона періодично, протягом своєї нікчемної тисячорічної історії, лізе завойовувати родючі українські чорноземи біля теплого моря». Пробі, яка «тисячорічна історія»? І які «береги Північного океану»?

Тими берегами володів «Господін Великий Новгород», а не московіти, а після знищення останніми Новгородської республіки там жили і живуть нині їхні нащадки помори – особливий етнос, який чудово «вписався» у непрості природні умови.

Реальними ж наразі є два варіанти. Перший полягає в ототожненні Московського царства (не князівства, а саме царства) з Росією, тобто відлік має вестися з середини XVI століття, з правління Івана Грозного (або ж Лютого). Для цього є серйозні підстави – саме у ті часи сформувалася агресивна та деспотична євразійська держава, яка оголосила Москву Третім Римом, а своїх правителів – спадкоємцями цезарів.

Саме у ті часи Церква у цій державі перетворилася на служницю деспотичної влади і «компетентних органів» (які у ті часи звалися опричниками). Потім, щоправда, був провал і розвал, повстання козаків і селян, «смутні часи», «семибоярщина», кілька Лжедмитріїв тощо, але на середину XVIІ століття Московське царство вповні відновилося й рушило – з перемінним успіхом – на Європу.

Другий, не менш обґрунтований варіант відповіді, – Росія як така існує з 1721 року, з моменту офіційного перетворення Московського царства на Російську імперію, ліквідації патріархату РПЦ, що перетворювало її на державну інституцію пропагандистсько-поліцейського ґатунку, і проголошення царя імператором, «отцом отечества».

Мені особисто ближчий другий варіант, хоча б тому, що до 1720-х років грошова одиниця держави звалася «московський рубль», а не «русский» чи «российский», і це багато що означає, але прийнятним є і перший, з поправкою на те, що на початку XVII століття Московія була типовою Failed State, ні на що нездатною.

За першим варіантом найдовше у складі Московії, потім Російської імперії перебувала Слобідська Україна – якраз трохи понад 350 років. Що цікаво: у ті краї, до того незаселені, козаки з родинами переселялися у пошуках свободи. тікаючи від репресій з боку влади Речі Посполитої та польської магнатерії.

Згодом, у 1650-ті роки, тут були створені самоврядні козацькі полки, чия територія поширювалися за межі нинішньої Української держави, на Курську, Білгородську та Воронізьку області. Козацька самоврядність не була наслідком доброти Московщини, вона диктувалася військово-політичними потребами.

Після утворення імперії самоврядування Петербург постійно обмежував й остаточно скасував 1765 року, тоді ж козаки втратили свій соціальний статус, стали прирівняними до державних селян, а на території їхніх полків була створена Слобідсько-Українська губернія, у свою чергу, ліквідована у 1835 році.

А от Гетьманщина (та її частина, що належала до Лівобережної України) перебувала у складі Московщини/Росії/СССР неповних 320 років (якщо відняти часи, коли ця частина України входила до складу різних модифікацій незалежної Української держави і була окупована Німеччиною).

При цьому понад століття Гетьманщина перебувала у складі Московії та Росії на правах самоврядної автономії з власним військом, політичним устроєм і фінансовою системою. Територія Запорозької Січі жила під Москвою й Петербургом понад 300 років, з них близько ста – автономно.

І Лівобережжя, і Запоріжжя не раз воювали з Московщиною й Росією (у т.ч. «білою» та «червоною»; не забуваймо про Революційну повстанську армію України Нестора Махна). Правобережна Україна (до Збруча) – сумарно під Росією/СССР близько 190 років. Причорномор’я – від Дністра до Дону – також близько 190 років.

Волинь – сумарно менше, ніж 170 років, Південна Бессарабія – трохи понад 150 років, Галичина – неповні півстоліття, якщо брати до уваги перебування в СССР плюс три роки у складі Російської імперії (1914-17), за винятком частини Тернопільщини, яка побула ще два десятиліття у складі Російської імперії наприкінці XVIII століття, поки та не віддала її імперії Габсбургів. Буковина – трохи більше, ніж 47 років, плюс рік під час Першої світової війни; Закарпаття – 46 років.

Ну, і де тут «кілька століть», де «понад 350 років»? Вивести таку цифру аж ніяк не можливо, як не крути; більша частина української території і українського етносу перебували під владою Московії/Росії/СССР та в умовах безпосереднього гноблення відчутно менші проміжки часу, і це слід враховувати, бо йдеться про висліди колоніальних часів і специфіку ментальності населення.

І, до речі, не можна всі гріхи валити на Москву. Остання була столицею до початку XVIIІ століття, а потім – аж до 1918 року – столицею Росії (з перервою на кілька років) став Санкт-Петербург, затим Петроград.

Сказане зовсім не означає, що в Московщині/Росії/СССР українці мали всі блага. Зовсім ні. Колоніальний визиск мав різну інтенсивність, іноді меншу, проте частіше більшу, проте ніколи не щезав. Унезалежнення теж не знімало тиску та визиску, наразі неоколоніального.

Оксана Грабович у статтях «Колоніялізм і його спадщина в Україні» (1994) та «Колоніяльна спадщина в сьогоднішній Україні» (2013) писала про викривлення психології українців, які стали наслідками перебування у колоніальному стані: «Безініціативність, нерішучість, страх приймати індивідуальні рішення, ірраціональний страх та розмаїті фобії, недовірливість, пасивність і байдужість до всього, колективна депресія, зневіра у майбутньому». Але і вона не втрималася від посилання на «300-річну тривалість» цього стану.

Принципово невірною є у цьому контексті настанова на те, що Україна весь час була окупована Росією.

• По-перше, окупація не може тривати сотні років, це доволі короткочасний період, який переростає у щось інше.
• По-друге, жителі окупованих територій не можуть мати таких само прав та обов’язків, як і жителі держави-окупанта, аж до можливості очолювати вищі органи влади та силові структури (армію, держбезпеку тощо). А лояльні до метрополії вихідці з України, у тому числі й етнічні українці, такі права мали і досить широко ними користувались.
• По-третє, режим окупації не передбачає автономних структур на окупованій території (т.зв. «Локотська республіка» за Другої світової війни – єдиний такого ґатунку виняток на території СССР, який виник усупереч директивам Гітлера з ініціативи генерала Гудеріана). До населення окупованої території ставлення особливе. А от у колоніальній імперії діють інші правила.

Наразі у науковому дискурсі залишається дискусійним питання, чи взагалі там існує колаборація; як на мене, у колоніях працюють інші категорії та поняття і все набагато складніше. На загал, колонія – річ значно вигідніша для метрополії, ніж окупована країна. Тим більше, якщо йдеться про відсутність расових і, по можливості, релігійних відмінностей.

Саме тому «прагматичний цинік» Лаврентій Берія невдовзі після смерті Сталіна ініціював трансформацію окупаційного режиму у країнах Балтії та у Західній Україні на колоніальний, при цьому безжально знищивши УГКЦ і заблокувавши контакти литовських католиків із Ватиканом.

Окупація ґрунтується на жорсткому протистоянні з завойованою країною й основною масою її населення, натомість колонізація дає змогу розшарувати це населення, виокремити групи, готові на інтеграцію в загальноімперське суспільство ціною більшої чи меншої відмови від своєї етнонаціональної приналежності.

Проте і расова різниця могла не грати вирішальну роль. Так, у Франції ще у другій половині XVIII століття був ухвалений «Кодекс Кольбера» або «Чорний кодекс», який регулював статус чорношкірих рабів у колоніях і процедуру їхнього звільнення, після чого вони набували громадянські права.

Одним із наслідків цього стала поява у Нью-Орлеані, проданому США на початку ХІХ століття, вагомого прошарку – уявіть собі – чорношкірих рабовласників. А в ХХ столітті чимало вихідців із французьких колоній навчалися у найкращих вишах Франції, щоб згодом очолити місцеві адміністрації та нові незалежні держави.

Яскравий приклад цього – Леопольд Седар Сенгор, випускник Сорбонни, офіцер французької армії під час Другої світової війни, віцепрезидент Національних зборів Франції по війні, перший президент Сенегалу та член Французької академії. І більшість лідерів режиму «червоних кхмерів», який організував геноцид камбоджійців, теж навчалася у Франції, де стала переконаними марксистами у «східному варіанті»…

Нарешті, обов’язково слід брати до уваги різні варіанти колоніальної залежності. «Енциклопедія сучасної України» дає такі градації класичного колоніалізму: збройний – підкорення силою, шляхом колоніальних воєн; договірний – примусове нав’язування нерівноправних угод про визнання васальної залежності, встановлення протекторату.

Особливою формою є переселенський колоніалізм – переселення окремих верств населення метрополій до колоній. Ці форми у різні часи та різною мірою стосувалися України.

Проте не лише з боку Московії/Росії/СССР, а й із боку першої та другої Речі Посполитої. Ева Томпсон, дослідниця зі США польського походження, писала: «Польща була й у певному сенсі залишалася країною-колонізатором (мова про Україну, Литву та Білорусь), яка сама була колонізована». Такий от абсурд, при цьому звільнення від московського колоніалізму тягнуло за собою заохочення польського, і навпаки.

Про колоніальний статус України в Московії, як на мене, можна вести мову з часів після Руїни; але це до 1708 року був статус протекторату, після смерті Петра І відновлений і скасований лише Єкатериною ІІ у відповідь на спробу створення гетьманом Розумовським постійно діючого парламенту за європейським зразком.

Остання третина XVIII століття ознаменована й запровадженням на землях Гетьманщини кріпацтва за російським зразком. Одночасно більшість запорозьких козаків і значна частина реєстрових Лівобережжя з розформованих полків була виведена на Кубань. З цього часу і до 1917 року статус підросійської України як колонії – з посиленнями та послабленнями гноблення, але з його постійною наявністю – безперечний.

Українська революція та Визвольні змагання змінили ситуацію. Москва прагнула окупувати Україну, створити на її частині відверто колоніальну Донецько-Криворізьку республіку, але не випадково Володимир Затонський, більшовицький діяч, писав Леніну: «Тричі ми завойовували Україну і тричі український народ давав нам копняка під зад».

Більшовики змушені були визнати формальну незалежність України, розпочати політику українізації та надати бунтівній колонії права на рівні десь так поміж протекторатом і домініоном – зі своєю системою нагород, з українізованими територіальними військами, власною Академією наук (Харків став одним зі світових центрів ядерної фізики, авіабудування та психології) і навіть – до 1925 року – аж із трьома комуністичними партіями.

Саме тоді відбулася добудова модерної української нації (читайте у спогадах генерала Петра Григоренка, як він і його односельці усвідомили себе українцями). Відтак Радянська Україна стала небезпечна для Москви (Сталін не випадково писав Кагановичу, що Україна, мовляв, «наша найслабша ланка») – і накотилися хвилі Голодомору та Великого Терору. Та Розстріляне Відродження виявилося недостріляним – і 1960-ті роки стали часом «шелестівського автономізму».

Тоді УРСР повернула собі статус протекторату (коли, за визначенням тлумачника, «одна держава визначає і здійснює зовнішні відносини іншої держави, бере на себе захист її території і фактично ставить під свій контроль її внутрішні справи»). Ставить під контроль – але далеко не все вирішує.

Колоніальний статус на повну силу був відновлений у 1972 році та виявив себе не тільки у гуманітарній сфері, а і в економіці й екології, апофеозом чого став Чорнобиль – але це особлива тема, як і форми та методи російського неоколоніалізму.

Та за всіх обставин «350 років» – це фікція, яка аж ніяк не пояснює українську ситуацію. З іншого боку, он Харків близько 330 років був у складі Московії-Росії-СССР, але закономірно став символом спротиву російській агресії…