Пам’яті Героя України, лейтенанта ЗСУ Миколи Білоуса

Один із наймолодших Героїв України у пам’яті рідних та близьких назавжди залишився юнаком з сяючими очима й великими планами на майбутнє

Микола народився 28 червня 2002 року в Миколаєві. Ріс веселим, дотепним хлопчиком. Захоплювався історією та правом. Займався боксом, був кандидатом у майстри спорту.

Брав участь у різноманітних змаганнях, здобував призові місця. Був одним із найкращих учнів школи. Микола дуже допомагав батькам із вихованням свого молодшого братика Гліба, адже ті були постійно зайняті на службі.

Після закінчення дев'ятого класу Микола вступив до юридичного ліцею й успішно його закінчив. Та коли настав час обирати майбутню професію, вирішив стати військовим.

Його вибір був передбачуваним: мама Антоніна і вітчим Сергій, якого Коля називав «батею», служили у 79-й десантно-штурмовій бригаді, тож хлопець практично виріс на території частини.

Микола успішно склав вступні тести на факультет внутрішньої розвідки Військової академії в Одесі. Батьки його вибір підтримали, хоча, розуміючи усі складнощі військової служби, хотіли для сина легшої долі.

Навчання йому подобалося, у колективі хлопець був лідером, його поважали. Він багато тренувався, вчився володіти різними видами зброї, стрибати з парашутом. Під час спортивних змагань серед військовослужбовців завжди посідав перші місця. Після академії мріяв потрапити у спецпідрозділ «Альфа».

«Оскільки я служила в ДШВ, то маю 22 стрибки з парашутом. Йому теж дуже це подобалося. Коли Коля стрибнув вперше, радості не було меж. Як тільки приземлився, відразу мені зателефонував, бо знав, що я хвилююся. Всього він встиг здійснити 18 стрибків, і все казав, що хоче перевершити мене у цьому. Мріяв, щоб ми з ним стрибнули разом. Але почалося повномасштабне вторгнення…», - згадує у розмові з кореспондентом Укрінформу мама Антоніна.

Вона дуже болісно переживає втрату сина і досі не може повірити в його загибель.

Коли почалася велика війна, Микола у складі групи курсантів перебував на гірській підготовці в Карпатах. Дорога до Одеси була довгою і важкою, добиралися попутками, адже транспортне сполучення вже було перерване, ворог рвався до Києва…

«Їм запропонували перевдягтися в цивільне, щоб менше привертати увагу, але Коля відмовився. Сказав, що гордий носити військову форму. Його приклад наслідували й інші хлопці», - каже жінка.

Пані Антоніна пригадує, що вже у перші дні війни хакери зламали її телефон, і вона божеволіла від невідомості, адже не мала зв’язку ні з сином, ні з чоловіком. А коли з’явився зв'язок, то син сказав: «Мамо, потерпи трохи, скоро все налагодиться».

Спочатку курсантів академії залишили на обороні Одеси - вони брали участь у знешкодженні ворожих ДРГ, які намагалися прорватися до міста.

«У червні 2022 року син приїхав додому в коротку відпустку. Миколаїв тоді нещадно обстрілювали. Але він, як завжди, привіз мені великий букет квітів. Я його питаю, де ти їх взяв, адже майже нічого не працює. А він: «Мам, я ж розвідник…», - пригадує жінка.

Через війну курс, де навчався Микола Білоус, випустили на рік раніше, у лютому 2023 року. Хлопець потрапив у 82-ту окрему десантно-штурмову бригаду, де на той час служив і його вітчим Сергій. Колю призначили командиром розвідувального взводу 1-го десантно-штурмового батальйону. Перспективного офіцера відправили на навчання до Німеччини. Після повернення хлопець у складі своєї бригади захищав країну на одному з найгарячіших напрямків – Запорізькому.

«Наприкінці липня його відпустили на три дні додому, і я помітила, як він змінився: юнак із сяючими очима став дорослим мужнім чоловіком, навіть відростив бороду. Був таким же ніжним, ввічливим, але в очах - біль», - каже пані Антоніна.

І додає, що у них була домовленість із чоловіком і сином, що, попри зайнятість, ті мають хоча б плюсиком дати про себе знати. Тож не було дня, щоб Коля не відповів на повідомлення. «Для мене це було життєво важливо, я не розуміла, як можна жити, не знаючи, що з твоєю дитиною… Коли одного разу він не вийшов на зв'язок, мене охопив розпач. А коли відгукнувся, то відправив голосове повідомлення: «Мамуль, я ж тобі казав, що я трішки на війні», - продовжує розповідь мама Героя.

І додає, що син був не з тих, хто намагався відсидітися у штабі. Попри те, що у нього була можливість обрати безпечніше місце служби, Коля відмовився категорично. Сказав, що пройде увесь шлях бойового офіцера. Коли поранило командира роти, саме йому доручили тимчасово виконувати його обов’язки.

«Якось ввечері він зателефонував мені і розповів, як рятував пораненого побратима з позивним «Харків». «Мам, я його тягнув на собі 6 км, але він житиме!» - з гордістю казав син. Навіть жартував, що по дорозі встигав докоряти товаришу за його надмірну вагу. Я не знаю, як він його витяг, адже той важив близько 120 кг, а Коля менше 80… Після загибелі сина «Харків» приїздив до нас і підтвердив, що завдячує Колі життям. Бо ніхто, крім нього, не наважився прийти на допомогу в тій ситуації», - згадує жінка.

29 листопада 2023 року стало трагічним для родини. Антоніна на той час вже служила в поліції. Вона каже, що то був четвер, у п’ятницю Колю мали офіційно призначити командиром роти, а у понеділок він повинен був приїхати додому у відпустку.

За словами жінки, ще зранку їй стало зле, паморочилося у голові.

«Не пам’ятаю, як доїхала до роботи, але мене відправили додому, сильно впав тиск. Я заснула, а коли прокинулася і подивилася телефон, мене наче вдарило струмом – моє ранкове повідомлення Коля так і не прочитав… Написала чоловікові – той відповів, що вони працюють. Я трохи заспокоїлася, але вже близько 19-ї вечора задзвонив телефон. Мене охопила невимовна тривога, не могла знайти потрібну кнопку. Це був чоловік, який кричав у слухавку, що Колі більше немає… Я йому не повірила…».

Згодом родина дізналася, що був наказ іти на штурм ворожої позиції біля села Вербове Пологівського району Запорізької області. Бійці казали, що не мають достатньо сил, щоб виконати це завдання, тому дехто відмовився. Але тільки не Микола. Попри постійний артилерійський і мінометний обстріл зведений підрозділ під його командуванням знищив ворожу групу і повернув раніше втрачені позиції. Лейтенант Білоус також організував оборону та відбив спробу контратаки. Навіть будучи важко пораненим, продовжив керувати підрозділом.

«Його побратим «Лютий» розповідав, що тривав важкий бій, йшов дощ, вони промокли наскрізь і забралися у лисячу нору, щоб трохи обсохнути і перевести подих. Син підтримував його і казав: «Не бійся, сьогодні ми не помремо, бо я мамі обіцяв народити внуків». … Під час останнього бою Коля піднявся на повний зріст і почав вести вогонь по ворогу з кулемета. Неподалік вибухнула мінометна міна, він отримав важке поранення, але ще був живий. Та оскільки тривав шалений обстріл, до нього не можна було дістатися відразу. Квадроцикл, який за ним відправили, застряг у багнюці, довелося витягувати БТРом… Зрештою, його евакуювали, але коли перекладали в автомобіль – серце зупинилося… Я його досі чекаю… якщо не віритиму, що він живий, збожеволію…» - не стримує сліз мама.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, лейтенант Микола Білоус нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня та нагрудним знаком «Хрест хоробрих». А 23 серпня 2024 року йому присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

Поховали захисника в селі Коларово неподалік від Миколаєва, поряд із дідусем, якого він дуже любив.