Жанр, що спокушає думкою: як есе вчиняє бешкет і дезорієнтує читача

Яка практична мета у художньої прози? Глобально? Допомагати людям спілкуватися на теми, які їх хвилюють у повсякденні, знаходити порозуміння зі співрозмовником, себто вона уніфікує життєвий досвід. Що має на меті документальна проза? Зґрубша? Подати кожен індивідуальний досвід, кожну індивідуально пережиту подію як особливу, відчуту автономним біологічним тілом, і у такий спосіб показати інакшість навколо нас. Є тексти, котрі відразу не зіставиш ні з художнім письмом, ні з документальною прозою, з якими неясно, чи ідеться про типізацію або ж про радикальну екзотизацію досвідів, тексти, які, отже, дуже плутають читача, але вони і мають на меті саме таку провокацію. Це есе. Читати їх правильно складно, бо есе треба спеціально учитися читати саме як есе.

Будь-яке есе ґрунтується на парадоксі: на початку заявляються дві тези, які протирічать одна одній, але до кінця тексту одна з тез має стати обґрунтуванням для другої тези. Протилежності мають об’єднатися.

Без парадоксів не обійшлася й сама історія жанру, варто сказати, що таки іронічно.

Есе зазвучало в літературі в XVІ столітті, батьком жанру призначили Мішеля де Монтеня, його есеїстика — зразок стилю і понині (три томи монтенівських «Проб» є українською в блискучому перекладі Анатоля Перепаді). Письменник-мораліст, дуже освічений, дуже релігійний (але церква його твори заборонила), десятиліттями писав короткі тексти, в яких вихоплював шматок живого життя і осмислював те, що зараз побачив. Зрештою, він писав книжку про самого себе і того не приховував. Що я бачу просто зараз? Що я знаю про побачене? Що воно значить саме для мене? — це і є структура та завдання класичного монтенівського есе. У кожному запитанні повторюється Я, і то не випадково, есе — завжди про Я, яке вивчає світ. В есе ми бачимо світ очима автора, рухаємося за його думкою, він — люблячий авторитет, котрому ми підкорюємося чи опираємося, така вже природа жанру.

Скажімо, «Чистої насолоди, щоб до неї чогось не домішувалося, немає» — одне з найвідоміших есе Монтеня, і його зміст добре відбивається уже в назві, яскравій і провокативній. Блаженство виснажує людину, сповнений радощами і щастям чоловік шукає страждань. Тут буде посилання на Платона і Тацита, автор перечитає вірші Катула, вимарить собі якогось абсолютно щасливого чоловіка, згадає про знайомого талалая, а потім розкаже про свої страждання і закриє все анекдотом про Синоміда. Він описує свій досвід, звіряє його з описаними до нього й уявними і робить висновок: треба страждати, щоби насолоджуватися. Ну дуже інтимний текст, чесно: людина всіма своїми інтелектуальними силами намагається не бути щасливою.

Європоцентричність зіграла з есе злий жарт, бо насправді есе старші за Монтеня десь так на п’ятнадцять століть, а їхня «еталонна» палітра ширша й інтимніша за ту, якою користувався Монтень. Перша книжка есе з’явилася в Японії, і написала її жінка (два фактори, щоби та книжка зникла з великого канону, як і не було) — придворна дама Сей Шьонаґон та її «Записки в узголів’ї» (ця книжка також є українською, в перекладі Наталії Бортнік). То дуже буквальна назва, так кажуть: авторка саме поблизу подушки, на краю узголів’я тримала свої нотатки. Японською цей жанр називається дзуйхіцу. У цьому жанрі фіксують поточний момент чи актуальну думку, не надто турбуючись про естетичну вишуканість і образність. Окрема скарбничка «Записок» — переліки. Серед переліків «Записок» є кількадесят суто списків-класифікаторів — гори, водоспади, мости, ліси, ставки, трави й таке інше. Всі назви явно щось значать для авторки, але що саме, нам уже невідомо. Вона упорядковує реальність навколо, але ми уже не знаємо, за яким принципом. «Речі, які роблять мене щасливою», «речі, які змушують мене сумувати», «те, що змушує серце калатати», «ті речі, які дорогі як пам'ять», абощо. До речі, «річ» і «людина» в японській звучать однаково.

З есе суцільні проблеми. Два дні народження жанру — найменша з них. Найбільша полягає в тому, що напевно таки не жанр, метажанр може бути, але не жанр у строгому значенні поняття. Є теорії в літературознавстві, які твердять, що родів літератури має бути більш як три. Є епос, де дія передує психологічному аналізу. Є лірика, де все визначає рух емоції. Є драма, де зміст підпорядковується активній взаємодії між героями. Ясно, що в чистому вигляді нині родів годі шукати, здебільшого маємо справу з перехідними і гібридними формами. Але есе не підпадає під ознаки жодного з родів, воно не те щоб убирає в себе елементи лірики, епосу і драми, есе — щось абсолютно інакше. В есе зміст і сенс визначають рух думки, а ця думка може бути подією, емоцією чи взаємодією. Тому й говорять, що есе — окремий рід літератури. Щось типу царства грибів у природі — воно схоже на рослину, але не рослина, та чомусь хтось обов’язково назве рослиною.

Людина, яка говорить до нас із есе, говорить завжди від Я, заявляє свою претензію на істину, але говорить вона в цей момент про неверифікований досвід. Доцільно оформлений життєвий досвід. Є уявлення про досвід, як про щось, що нарощується і має мету. Кожен етап нашого життя чогось нас навчає. Все, що з нами стається, стаються для чогось. Ми не живемо ні з того, ні з сього, а щодня робимо корисні висновки. (Це хибне, либонь, уявлення, але саме воно реалізується в есе.) Есе має на меті в чомусь переконати читача, провести його через лабіринт до правильної відповіді про сенс буття. (А ми ж знаємо, що в лабіринті є лише один безальтернативний вихід, так?) Досвід, який стає есе, — доцільний. Досвід, який стає есе, — культурно зумовлений. Комусь страждати з Монтенем, комусь складати перелік щасливих миттєвостей із Шьонаґон.

Давайте на прикладі? «Планета Полин» Оксани Забужко — еталонний зразок сучасної української есеїстики. Романів такої потужності про Чорнобиль у нас просто нема. Есе написане нібито про кіно. Авторка аналізує три способи розказати про кінець цивілізаційного світу: за версіями Довженка, фон Трієра і Тарковського, вона аналізує їхнє кіно як свідчення про світи, що вмирають. А починається есе з приватного досвіду. Жінка 26.04.86 виходить із тролейбусу на Шулявці і бачить сяйливе небо і сніг, що нагадував, радше, попіл, але якось дуже швидко танув просто у повітрі. Вона розповість про знелюднений Київ 1986-го і про те, як тієї весни зміцніли її стосунки з коханим, який згодом стане її чоловіком. І раптом буде випадкова сценка: порожніми вулицями якась молодиця котить візок із немовлям, нечасті перехожі нажахані її недбалістю… І це есе не про Трієра. Воно про те немовля. Воно про те, що катастрофа штибу Чорнобиля невидима, як та радіація, вона не залишає видимих культурі слідів, бо «базується» на втратах, які не можна засвідчити, а значить, не можна оплакати. От що сталося з тим київським немовлям 1986 року народження? Воно вижило? Живе? А скільки таких не народилося 1986-го, бо матері змушені були зробити аборт? І раптом стає зрозумілим, чому нема великого роману: він мусив би засвідчити невидиме і невтілене.

Людина, яка пише есе, свідомо робить зі свого досвіду, усвідомлюючи його обмеження, універсалію. От як в есе Забужко мимовільне спостереження юної жінки одного весняного дня перетворилося на спогад уцілілої в катастрофі, що став знаком, на якому базується спосіб говорити про те, що залишається непроговореним, про травму. Це складно звучить, бо то до біса складні процеси. А есе при цьому не виглядають надто складними текстами: це на позір простий, майже в розмовному стилі зроблений опис вражень, пов’язаних із конкретним біографічним випадком. У цьому теж їхня парадоксальність: проста форма і дуже серйозна місія.

В Україні є дві премії, які за протоколом відзначають суто есеїстику (не публіцистику, не документалістику, а саме есе). Так зветься одна з номінацій Книги року BBC, на подібні книжки орієнтована Премія імені Юрія Шевельова. В коротких списках обох премій час від часу опиняються книжки, котрі есеїстикою не є в принципі.

Так, свого часу премію ВВС з есеїстики отримала збірка художніх оповідань «Церебро» Андрія Бондаря. Хоча сцена з собакою, котрий вириває серце головного героя, чи сцена, де його арештовує двійка герильяс і веде на розстріл у джунглі, мали б наштовхнути на думку, що перед нами — художня проза. Комічний випадок, без шкідливих наслідків: автор, який пише есеїстику, вперше написав збірку новел і нарешті отримав премію як есеїст.

А от другий кейс, в якому заплуталися з жанром переможця, а точніше, проігнорували специфіку саме есе, важливіший і більш значущий. Премію Шевельова отримала книжка «Бахмут» Мирослава Лаюка. Ця книжка представлена як художній репортаж: репортер приїздить на три дні в Бахмут, який тоді був на лінії фронту, спостерігати, як військові святкують Різдво, їхня команда допомагає з евакуацією пораненої місцевої жінки, котра до того допомагала їм пересуватися Бахмутом. Така собі історія про Еврідіку і всяких Данте, що шастають пеклом. Лаюк і міркує, наскільки реальну війну легше трактувати кліше і топосами з літератури, аніж сприймати як подію в позахудожній реальності.

Репортаж — це звіт про достовірні події, свідком і учасником яких був автор, що занурює читача в той досвід, який сам пережив (через звуки, запахи, через особливий сторітелінг). Есе може не бути достовірним, есе презентує досвід, котрий верифікується через інші досвіди, фактчекінг в есе не проводять. У репортажі безкінечно важить точність фактів. В есе ми віримо автору, в репортажі — факту і задокументованому свідченню… Розумієте, в чому проблема, коли премією за есе відзначається художній репортаж про фронт?

Розмивання жанрових (чи родових) меж есе матиме наслідком розмивання кордонів між «досвідом» і «правдою». А не все істинне ми переживаємо безпосередньо, так само, як не все нами пережите є істинним.

Есе фрагментарне. Есе свідомо викликає сильну емоційну реакцію. Есе апелює до життєвого досвіду і переконань біографічного автора. Есе афористичні і парадоксальні, мусять неодмінно такими бути, вони скандалізують і дивують. Есе принципово суб’єктивні. Есе доцільні, але недоказові. І при цьому вони не є художньою прозою, і від опонентів не відмахнешся запросто шматою з надписом «художня умовність і вигадка». Есе передбачає граничну відповідальність автора за сказане… Виходячи з таких родових ознак, я, наприклад, не знаю метажанру, котрий більше придавався би до того, щоби маніпулювати суспільною думкою. Есе стають шалено популярними в часи соціальних зламів. У нашій актуальній історії було три потужні сплески есеїстики: на початку 1990-х, після 2014-го і після 2022-го. Природно ж, правда?

Окей. І що з цим усім робити читачу? Не зачаровуватися, не вірити на слово. Есе по природі своїй потребує читача-скептика, котрий щомиті чинить спротив авторській думці (навіть якщо поділяє її). Читати есе — це огризатися чисто з принципу.