Як бізнес може розвивати університети: американський і азійський досвід для України

Перша сотня українських багатіїв зі списку Forbes може системно виділяти кошти на розбудову університетів і наукових кампусів. Алев Україні це практикують одиниці. Тоді як 15–20% із перших 500 бізнесменів зі списку американського Forbes регулярно роблять внески на сотні мільйонів або навіть один-два мільярди доларів (як фонд Білла та Мелінди Гейтс чи дружина засновника Amazon Джеффа Безоса) на будівництво кампусів, інноваційних лабораторій, бібліотек, аудиторій, бізнес-шкіл в американських університетах.

У мою рідну Могилянку благодійні внески на такі суми (1–3 млн дол. і більше) не заходили вже дуже давно, ще відтоді, як американська та канадійська спільнота української діаспори системно допомагали розбудовувати інноваційну Києво-Могилянську академію.

Чого не вистачає нашим підприємцям, аби вкладати кошти в розвиток освіти, освітньої інфраструктури, та чого ми можемо повчитися в американців, в’єтнамців і сінгапурців?

Наведу свої роздуми після відвідання найкращих університетів світу та спілкування з топменеджментом Каліфорнійського університету в Берклі (UC Berkeley), Stanford University, Carlson Business School (UMN, Minnesota), очільниками багатьох бізнес-шкіл у Європі, США та Сінгапурі, а також із азійськими підприємцями, які будують університети у В’єтнамі.

Скільки вкладають у Berkeley та Stanford

За кілька тижнів моєї ділової поїздки до США вдалося не тільки познайомитися з підприємцями, відвідати індустріальні парки, а ще й подивитись ізсередини, як працюють університети світового рівня — Стенфордський та Каліфорнійський у Берклі. В останньому я пройшов навчання в межах акселератора для фуд-бізнесів від Berkeley Haas Business School, однієї з найкращих бізнес-шкіл світу.

Почнімо з Каліфорнійського університету в Берклі (він є державним), кампусами якого я блукав три години. Буквально кожну будівлю на території кампусу — лабораторію, бібліотеку, навіть аудиторію — ремонтували чи будували коштом якоїсь приватної компанії чи родини. 95% будівель підписано прізвищами родин або компаній, які дали гроші на їх створення.

Для розуміння, побудувати інноваційну лабораторію для проведення наукових досліджень чи цілий корпус університету — це приблизно від 5–7 до 50 млн дол. Сума пожертв залежить від того, що саме хочуть побудувати меценати — інноваційну лабораторію, культурний простір, стадіон (так!), басейн чи цілий корпус або бібліотеку. Є в Берклі й невеликі меценатські внески від благодійників, наприклад, на будівництво аудиторії. Це в середньому від 0,5 до 2 млн дол.

7,5 млрд дол. — endowment-фонд університету Берклі, який накопичився за понад 100 років його існування. Це фонд, який формується саме завдяки пожертвам меценатів і не витрачається, а накопичується. А на відсотки від управління ним існує й розвивається університет і його наукові програми.

А ось приклад одного з найпрестижніших приватних вишів світу — Стенфордського університету, який теж розбудовується на гроші благодійників. І відразу сумна історія заснування — залізничний магнат Ліленд Стенфорд і його дружина Джейн вирішили заснувати університет на згадку про свого сина, який помер. Родина вклала більшість статків у цей навчальний заклад біля міста Пало Альто. І, по суті, цей університет став справжнім магнітом для інноваційних підприємств на століття вперед. За 10 хвилин їзди від Стенфордського університету розташована Кремнієва долина з купою інноваційних бізнесів, головним офісом Google, Meta тощо. Тобто в цьому випадку вже бізнес концентрувався навколо престижного інноваційного університету, розуміючи, що може залучати талановиту молодь і технології з наукового центру Стенфорда.

37,5 млрд дол. — endowment-фонд Стенфорда, який формується коштом приватних меценатів (бізнесу, заможних родин, інвестиційних фондів). А річний операційний бюджет університету — 4,5 млрд дол.! Це фантастична сума, яка щорічно витрачається на оновлення обладнання, зарплати та соціальні програми для професорів і викладачів, стипендії молодим талантам з усіх країн світу та R&D й інновації. Факт, який вражає: 87 нобелівських лауреатів навчалися в Стенфордському університеті.

Мені розповідали, що серед меценатів Berkeley University та Stanford University є навіть таке змагання — хто задонатить більше грошей і побудує кращий корпус, лабораторію чи бібліотеку. Чи можемо ми взагалі уявити, щоб українські підприємці чи заможні родини змагалися, хто краще щось побудує в якомусь із університетів, тобто просто віддасть свої гроші на освітні проєкти?!

Це моя мрія.

Чому американці віддають мільйони університетам: є лише три причини

По-перше, саме законодавча система допомагає залучати мільйони від бізнесу американським університетам і навчальним центрам. У США є податкові стимули займатися благодійністю в освітніх та гуманітарних проєктах. Витрати компаній на благодійні та донорські проєкти враховуються (до певної межі — 10% від суми прибутку до оподаткування) в загальних витратах бізнесу, тобто значно зменшують податок на прибуток для великого та середнього бізнесу.

Отже, компанія щороку виділяє близько 8–10% від свого чистого прибутку на «добрі справи». І ці кошти не оподатковуються й водночас адресно витрачаються на корисні проєкти, в які вірять власники підприємств. Це стосується й фінансування університетів.

В Україні традиційно благодійні пожертви не додаються до валових витрат, тобто обкладаються ще податком на прибуток — 18%. У кращих випадках застосовувалася норма 4% від прибутку, і то не завжди податкова визнавала ці витрати. Але певні кроки для поліпшення ситуації у сфері благодійництва зроблено: парламент підтримав законопроєкт №12328-д щодо стимулювання благодійної допомоги. Після набрання чинності законом бізнес зможе донатити й робити благодійні внески без оподаткування до 8% від суми оподатковуваного прибутку (зараз тільки 4% прибутку, що йде на благодійність, не оподатковуються). Але це тільки на період воєнного стану, який, сподіваюся, закінчиться 2025 року. Що далі? Знову суперечки з податковою й відсутність фіскальних стимулів робити меценатські проєкти.

По-друге, в американських університетах є система корпоративного управління: це коли, крім ректора, є не номінальні (!) наглядова та опікунська ради, а ще й Advisory Board і щоквартальні звіти. Наприклад у Стенфордському університеті в наглядовій раді є нащадки родини засновників, а до опікунської запрошені представники бізнесу, який віддає частину прибутків на розбудову університету. Тобто є прозора система керування з чіткими правилами та політиками використання благодійних грошей від підприємств і заможних родин. Отже, керівництво університету працює з уже наявними меценатами й залучає нових. Для цього працюють цілі відділи фандрейзингу з бонусною системою заробітних плат і менеджерами з розвитку бізнесу.

В українських реаліях менеджмент університетів найчастіше просто не спроможний працювати з представниками бізнесу, готовими вкладати кошти. Кілька разів був присутній на зустрічах у деяких відомих українських університетах, де власник бізнесу був готовий виділити 1–2 млн дол. на модернізацію корпусів і створення інноваційних просторів. Одразу починаються нескінченні дискусії на пів року: як заводити ці кошти на рахунок університету, куди можемо витрачати, як формувати кошторис, хто буде менеджером цього великого проєкту тощо. Так, з одного боку, університети державні й чіткої законодавчої процедури для використання грошей від меценатів немає. Але проблема не тільки в цьому. Здебільшого в наших вишах дуже неефективний топменеджмент, не здатний ухвалювати ефективні рішення й організовувати проєктну роботу для співпраці з представниками бізнесу, показуючи продуктивність, транспарентність і регулярне звітування. На мою думку, є лише кілька університетів в Україні, здатних це робити, і більшість із них є приватними.

І ще не менш важливий момент: тільки в Америці я бачив ось таку потужну мотивацію у підприємців — вкладати гроші в розвиток своїх університетів. У них на ментальному рівні є потреба зробити щось корисне для розвитку своєї країни, повернути частину своїх статків суспільству, в якому вони, їхні нащадки живуть і навчаються. Це принцип GIVE BACK TO SOCIETY. Тут варто зауважити, що сприяє формуванню такої культури саме довіра до влади та віра в державу загалом. Американці вірять у свою країну та її довгостроковий розвиток. У тих-таки університетах коштом бізнесменів побудовано цілі корпуси, в яких навчаються майбутні американські політики. Наприклад, Інститут Гувера у Стенфордському університеті виховує майбутніх політиків і чиновників. У цього інституту є власний «невеличкий» endowment-фонд — 850 млн дол. Тобто приватні благодійники вкладають власні кошти в розвиток політичної освіти та формування політичної еліти. По суті, ці меценати платять за виховання політиків для своєї країни.

Вважаю, що наразі американський сценарій співпраці бізнесу та університетів у нас неможливий. В Україні підприємці не планують своїх інвестицій на 20–30 років наперед — максимум на п’ять. Адже рівень невизначеності є досить великим — незрозуміло, що буде з бізнесом за п’ять років, чи існуватиме компанія взагалі. І головне — немає віри в свою країну та її стратегію, це відчувається. От коли наш бізнес почне планувати свою діяльність хоча б на 15–20 років наперед, а університети впровадять систему корпоративного управління, почнуть винаймати ефективних топменеджерів (ректорів і проректорів, керівників напрямів тощо), тоді буде більше освітніх проєктів, які фінансуватимуться підприємцями.

Навіщо в’єтнамський бізнес будує приватний університет?

В’єтнам. 30 років війни аж до 1986-го, суцільна бідність і відсутність інфраструктури! Але цій країні вдалося не просто відновити економіку, а й збільшити ВВП в 12 разів із 2004 до 2024 року — сьогодні це майже 4800 дол. на душу населення. Історично бідна й нерозвинена країна, яка здійснила економічний прорив і потрапила до клубу так званих азійських тигрів — так називають держави, які здійснили економічний прорив і зростають щорічно зі швидкістю 6–7% упродовж останніх 10–15 років. Причому в них було набагато менше ресурсів, ніж в України. Але я зараз не про економіку, а про те, як і скільки бізнес вкладає в освіту.

Отже, велика в’єтнамська IT-компанія FPT Software, успішний аутсорсер із клієнтами в США та Європі. До речі, оборот і прибутковість у неї менші, ніж у деяких великих IT-компаній України, проте компанія може собі дозволити витрачати десятки мільйонів доларів на будівництво мережі університетів по всій країні — наразі це шість кампусів у В’єтнамі із загальною кількістю студентів 14 тисяч (це майже половина КПІ!). Тоді як максимальний внесок українських компаній в освіту профільних університетів — це сотні тисяч доларів на ремонт певних аудиторій чи купівлю обладнання (лептопів, смарт-дошок, промислових зразків для ПТЗ тощо). У найкращому разі це — декілька мільйонів доларів за останні 10 років в УКУ або KSE (обидва є приватними університетами з багатьма іноземними донорами).

Навіщо це в’єтнамському IT-бізнесу? Звісно, серед 14 тисяч студентів, які навчаються в їхньому університеті, частина піде працювати в цю компанію. Але треба зазначити, що в університеті є не тільки IT-спеціальності, а й гуманітарні та загальні технічні.

З іншого боку, університет є приватним, тобто за навчання студенти платять. Причому цю оплату зробили трохи нижчою за ринкову (субсидія від FPT Software). Під час розмови керівники IT-компанії зізналися мені, що наразі університет як окремий бізнес-юніт не приносить прибутку. Відразу зауважу як людина, котра знається на роботі освітніх установ і фінансах вишів, що у бізнес-модель університету завжди закладають від 15 до 25% (іноді більше) певних грантових або донорських коштів на його утримання. Майже ніде у світі виші самі себе не окупають.

Є у в’єтнамських підприємців іще й глобальна мотивація розвивати освіту для своєї країни: для них важливо, щоб рівень освіченості в’єтнамців зростав. Тобто їм не однаково, що буде з їхньою країною та людьми в перспективі 10–20 років. В’єтнамці, хоч як це дивно, планують успіх країни наперед.

Сінгапурська бізнес-школа з української деревини

Маленький Сінгапур із населенням у 5 мільйонів людей. Тут університети здебільшого є державними, як і у В’єтнамі. Але уряд Сінгапуру щорічно виділяє чималі кошти на розвиток освітньої інфраструктури, інвестиції в університетську освіту становлять 1–2 млрд дол. на рік. Мотивація проста — залучати до країни найкращих викладачів, наукову спільноту та зробити Сінгапур міжнародним освітнім хабом для талановитих іноземних студентів.

2022 року в Сінгапурі за 110 млн дол. побудували новий екологічний корпус бізнес-школи при Nanyang Technological University. До речі, частково й з української деревини. Коли я почав розпитувати в головного архітектора, хто ж є постачальником деревини, він із задоволенням відповідав, що це австрійська компанія. А вона, зі свого боку, купує сировину в Україні.

Такі величезні інвестиції робить цей найкращий технічний університет Сінгапуру разом із урядом, аби залучати через освітню інфраструктуру провідних науковців і талановитих іноземців до своєї країни, стати науковим магнітом, що, своєю чергою, призведе до збільшення прямих іноземних інвестицій.

Азійський сценарій в Україні

У нашій країні теж є приклади, коли підприємці вкладають у бізнес-освіту власні статки. Так, співвласник мультимаркетів «Аврора» Лев Жиденко анонсував, що розпочинає проєкт відбудови одного з кампусів Києво-Могилянської бізнес-школи, яку він сам свого часу закінчив.

Чи підійде Україні американський шлях залучення коштів до університетів і закладів освіти від бізнесу, або азійський — від бізнесу та уряду? Цілком. Можемо працювати за обома сценаріями. Тим більше, що початкові приклади є. Просто відсоток підприємців, які справді хочуть розвиватися в країні й навчати тут своїх дітей, наразі критично малий. А от гроші на власний університет, принаймні у топових IT-компаній України, точно є.