Путін йде слідами Петра Першого: як Росія викрутилася із програшної війни ціною України

Цей епiзод цiкаво i корисно пригадати саме зараз, коли увесь світ прикипів до переговорів між делегаціями США та РФ. Важко прогнозувати — чим та коли усе це закінчиться, але станом на зараз виглядає, що Кремль прагне витиснути максимум із цієї можливості. I можна зробити певні прогнози, опираючись на здобутий досвід.

Москва пробивається до моря

Широко відомою є історія про Полтавську битву. Радянська історична думка подавала її як блискучу перемогу російської зброї. Існує навіть пропагандистська приказка на цю тему: "Розбити як шведа під Полтавою". Проте для української державності вона мала катастрофічні наслідки. Все могло б статися по-іншому, якби козакам вдалося взяти реванш два роки по тому — і це майже вдалося, проте завадила мінлива доля та нечесна рука урядника однієї із наймогутніших держав тогочасного світу.

Важливо Тортури, страти, розруха, війна. Навіщо Путін копіює Петра Першого

Росія — тоді ще Московське царство (імперія зародилася якраз внаслідок описуваних подій) — під орудою молодого та енергійного царя Петра намагалася пробитися до моря. Цією ідеєю юний цар запалився після свого "стажування" у Нідерландах. Досягти цієї амбітної цілі у Кремлі мали намір коштом своїх сусідів – Османської імперії та Шведського королівства. У Швеції монарх (король Карл XII) був ще більш юним, ніж у Москві. Такий сплав молодості, пасіонарності та войовничості просто був приреченим на війну, пік якої припав саме на битву під Полтавою.

У цій битвi війська останнього гетьмана, що намагався відродити повноцінний суверенітет Української козацької держави (Гетьманщини), підтримали шведів. А після розгрому Іван Мазепа із залишками вірних йому козаків був змушений емігрувати до Османської імперії — яка, своєю чергою, теж прагнула зупинити просування московитів до моря. В даному випадку мова йшла про Азовське море, куди Московське царство вело експансію, за допомогою українських козаків наприкінці XVII століття.

Старий гетьман Мазепа не витримав гіркоти поразки й помер через кілька місяців після полтавської катастрофи. Натомість його наступник Пилип Орлик не опустив рук. Він розгорнув масштабну дипломатичну роботу, яка увінчалася успіхом – восени 1710 року було сформовано антимосковську коаліцію із практично усіх її європейських сусідів – Швеція, Османська імперія, Кримське ханство, запорожці, вірні Орлику українські козаки та Військо Донське, а також прихильні шведам поляки (країна тоді була розділена на прошведський та промосковський табори).

Москву вирішила підтримати православна Молдова — ось і вплив "м’якої сили". 20 листопада 1710 року Османська імперія оголосила Московському царству війну.

Усі проти Москви

За планом козаки на чолі з Пилипом Орликом й татари на чолі з сином Кримського хана Девлета II Гiрея (Ґерая) разом з допоміжними частинами шведських та польських військ мали відбити козацькі землі у маріонетки Москви гетьмана Івана Скоропадського. Гетьман Пилип Орлик ніс на українські землі конституцію (один із перших у світі актів такого типу) й стежив, щоб татари не займалися безчинствами на визволених землях – таким чином було враховано помилки попередників.

Проте така ідилія протривала до першої перешкоди у вигляді непоступливої Білоцерківської фортеці, облога якої взимку 1711 року стала непідйомним завданням для такого строкатого війська.

Відтак весною розпочався контрнаступ московського війська, яке очолив сам цар Петро I. Турки дозволили московитам з’єднатися із молдавськими силами на річці Прут (річка відділяла Молдову від земель Гетьманщини) і тоді вийшли на генеральну битву разом з усіма своїми союзниками. Війська коаліції виявилися у 4-5 разів більшими за московсько-молдавські сили, а також вони мали удвічі більше гармат (єдине важке озброєння на той час). Тож цар Петро зі своїм військом потрапив в оточення.

Кремлівський хабар. Чого зажадав цар Петро

Здавалося, ідеальний час для усіх — якщо не повністю знищити Московію, то принаймні загнати її у кордони початку XVII століття. Проте тут на авансцену вийшла московська майстерність гри у підкилимні ігри. Агентам царя Петра вдалося підкупити Великого візира Османської імперії (глава уряду та командувач турецькими військами у цій кампанії) Мехмеда пашу і врешті домогтися від нього цілком прийнятних умов мирного договору.

Тож цар Петро I разом зі своїм військом у повному складі, при усій зброї та обозі зміг вийти із повного оточення без надії та успіх у битві, пообіцявши турецькому уряднику:

• Знести кілька фортець на річках, що впадають у Чорне та Азовське море (було виконано значно пізніше й частково)
• Відійти із захоплених територій у кінці XVII століття (вихід до берегів Азовського моря не мав надто важливого стратегічного значення, адже вихід з нього (Керченська протока все одно контролювалася турками)
• Не вмішуватися у внутрішні справи Речі Посполитої (нівельовано подальшими успіхами Москви у баталіях Північної війни)
• Відійти із козацьких територій.

Розпливчасті умови миру

На останньому пункті зосередимося детальніше, адже він має безпосереднє відношення до України. Тодішні козацькі державні утворення не мали повноцінного суверенітету та міжнародного визнання. Фактично існували кілька полків на правобережжі Дніпра (західний берег), які фактично контролювали території, що входили до Речі Посполитої та спірні території. Також існували кілька полків, які контролювали території, що відносилися до Московського царства (Слобідська Україна), а також найбільш структуровані формації Гетьманщини та Війська Запорізького.

Тож Пилип Орлик, хан Девлет Гiрей (Ґерай) та шведський король Карл XII останній пункт розуміли саме як території Гетьманщини та Запоріжжя. В такому разі це б означало повний перегляд результатів Полтавської битви саме на користь україно-шведської сторони. Хоча в такому стані, в якому опинилася московська армія, звичайно, можна було вимагати значно більшого.

Татари, шведи та козаки виступили категорично проти того, щоб дати можливість відійти московитам зі зброєю та обозом. Адже це суперечило здоровому глузду. Вони навіть були готові самостійно вступити у бій з царськими військами. Проте Великий візир заявив, що у такому разі турецькі війська таки забезпечать виконання договору (іншими словами — допоможуть московським військам). Тож, зціпивши зуби, козаки й татари дивилися як московські солдати виходять з оточення, яке мало б стати для них вірною смертю, а разом з ними зникали за горизонтом й надії на перемогу.

Очікувано, опинившись у безпеці, цар Петро одразу відмовився від виконання взятих на себе зобов’язань. У частині, що стосувалася України у Москві заявили, що мова йшла про правобережні козацькі землі та запорожців, які фізично (після відступу з-під Полтави) знаходилися на території Кримського ханства. А про жодну Лівобережну Гетьманщину чи території, які до Полтавської битви контролювали запорожці, мови йти не може.

Ця угода, укладена за вкрай незрозумілим конспірологічним сценарієм, закінчилася трагічно для всіх її учасників — окрім, звичайно, Москви, яка через десять років проголосила себе Російською імперією і лише розпочала свою історію домінування у Європі та згодом й в усьому світі.

Замість епілогу: уроки для сьогодення

Великого візира за таку угоду стратили одразу як він повернувся до Стамбула.

Українська козацька держава де-факто припинила своє існування як політичний суб’єкт. Остаточно була ліквідована вже де-юре через 70 років — у 1781-му.

Кримське ханство лише на два роки пережило Гетьманщину – було анексоване Росією у 1783 році. Цьому передували численні поразки у російсько-турецьких війнах, які послідували у наступні десятиліття.

Важливо 5 спроб здобути українську державу: Чому не вийшло в Iвана Гонти, Пилипа Орлика та Павла Скоропадського

Окрім ліквідації Кримського ханства результатом цих воєн стало витіснення Османської імперії із Північного Причорномор’я до кінця століття (а воно разом з Азовським було її внутрішніми морями). Османська імперія перетворилася із європейського (й, відповідно, світового) гегемона на "хвору людину Європи" — наступні два століття вона постійно програвала Російській імперії у численних війнах аж до Першої світової, яка зрештою зруйнувала цю державу (але це вже зовсім інша історія).

Зараз ми маємо змогу оцінити ці події з точки зору історичної ретроспективи. Ми бачимо, як недовершена справа врешті ламає життя усім її учасникам. Турецький візир навіть не встиг скористатися здобутими із російських рук багатствами, натомість його безмежна захланність коштувала його власній державі та її союзникам по цій війні занадто дорого.

Загнаного в кут хижака неодмінно слід добивати — інакше, вийшовши звідти, він ніколи не простить свого відчаю ворогам. Зараз ситуація в Російської Федерації не настільки катастрофічна, як була триста років тому. Тим паче з таким дипломатичним досвідом Кремль намагатиметься видавити максимум. Проте для усіх учасників сьогоднішніх подій ця історична ремарка є прекрасним посібником: що буває з тими хто власноруч відкриває дверцята клітки із гієною.

Важливо Петро I та Володимир. Чим небезпечні фантазії Путіна про сучасного царя