"Я ходила до католицької школи, тому знаю, що існувала специфічна ієрархія. Але жінки не були покірними" – розмова зі знімальною групою драми "Конклав"

"Конклав" є наступним фільмом Едварда Бергера після воєнної драми "На Західному фронті без змін", відзначеної чотирма "Оскарами". "Конклав", номінований у восьми категоріях, отримав статуетку за "Найкращий адаптований сценарій". Світова прем'єра фільму, який є екранізацією однойменного роману Роберта Гарріса, відбулась 30 серпня 2024 року на кінофестивалі у Тельюрайді.
Дія картини розгортається протягом 72 годин у Ватикані. Кардинали з усього світу збираються на конклав через смерть Папи Римського від серцевого нападу. Процесом керує декан Колегії кардиналів Томас Лоуренс (Рейф Файнс). Окрім нього, найімовірніші претенденти на Святий престол - ліберал Альдо Белліні (Стенлі Туччі), реакціонер-расист Гоффредо Тедеско (Серджо Кастеллітто), ймовірний корупціонер Джозеф Тремблей (Джон Літгоу) та соціальний консерватор Джошуа Адеємі (Лусіан Мсаматі).
Довкола цих кандидатур спалахує низка скандалів. Майже в кожного знаходять скелети в шафі. Історія завершується у вельми несподіваний спосіб. Едвард Бергер створив захопливе поєднання політичної драми й детективного трилера.
В рамках промо-кампанії "Конклаву" відбулася прес-конференція знімальної групи фільму. Пропонуємо вам найцікавіші фрагменти розмови.- Едварде, що вас зацікавило в цій церковній історії? На що ви спиралися?
Едвард Бергер: Ми знаємо про конклав дуже мало, це найтаємничіші вибори одного з найважливіших духовних лідерів у світі. Тож опинитися за зачиненими дверима було дуже цікаво. Ми залучили релігійних радників. Чудовий вчитель релігії, богослов, розповідав про ці вибори, скеровував нас. Роберт Гарріс і Пітер Строган провели для своїх книг і сценарію чимало досліджень. Тож ми мали силу-силенну матеріалу.- А як щодо вас, Ізабелло?
Ізабелла Росселліні: Я виросла в Римі і була, можливо, трохи більше знайома, ніж дехто, з виглядом Сікстинської капели, ритуалом, владою і повагою до таємниці. Я ходила до монастирської школи, тож знала, що монахині не розмовляють, вони дуже суворі, знають, як надати собі ваги.
Рейф Файнс: Досить багато відомо про систему голосування у Ватикані. Але ніхто не знає, що відбувається в резиденції Каса Санта-Марта, де зупиняються кардинали. Так що все це спекуляції, припущення. Я ходив до католицької початкової школи у Британії та католицької школи для хлопчиків в Ірландії, знав про чоловічу ієрархічну структуру католицької церкви, тож відчував, що в деяких аспектах маю щось на кшталт точки опори.
Едвард Бергер: Пам'ятаю, коли ми вперше пішли до побудованої декораторами Сікстинської капели. Всі сіли на свої місця, і це було чудове відчуття благоговіння.- Стенлі, у вас зараз найважче завдання, тому що ви після всіх. То що це було для вас?
Стенлі Туччі: Я вихований католиком, але в цій вірі мені бракувало логіки. Тож для мене це наче повторення вже сказаного. Є певна кількість досліджень, але зрештою ви повинні покладатися на сценарій. Як сказав Джон: все гарно підігнано під нас, тож нам лишалося тільки грати свої ролі. І ще одна річ: під всією міфологією та величчю - і це показує фільм - вони просто люди. Що трохи лякає.
Джон Літгоу: Там були чудові сцени в кафетерії, який нічим не відрізнявся від шкільної їдальні. Всі об'єдналися у групи і перешіптувалися, переходячи від столика до столика.- Навіть мікроавтобуси і ксерокс відіграють значущу роль. Наскільки важливим для вас був такий рівень деталізації?
Едвард Бергер: Це одна з найцікавіших речей для мене: герой Рейфа не справляється з ксероксом, а Ізабелла йому допомагає. Папа опинився в пластиковому мішку для трупів, як і всі ми колись опинимося. А кардиналам заборонено користуватися телефонами, вони хочуть палити. Ми дивимось на цих людей і думаємо: "О, вони, мабуть, святі". Ні, вони чоловіки. І ми хотіли спустити їх на землю, показати їх такими, як усі ми, з усіма слабкостями. Вони грішитимуть, плакатимуть, робитимуть помилки. Для цього й контраст між архаїкою Сікстинської капели і мобільним телефоном.- У вас величезна спільнота кардиналів. Змалювати кожного з них конкретно - великий виклик. І все ж ви це зробили. Скільки роботи пішло на те, щоб досягти правильного балансу?
Едвард Бергер: Візуально мені подобається не йти в одному напрямку. Якщо ви погуглите "Каса Санта-Марта", то побачите, що вона виглядає досить стримано. Тож ми її трохи причепурили. Те аме стосується і акторського складу.
Ви берете енергію один від одного, тому що ви різні. І доповнюєте один одного. Кожен має свою манеру говорити, привносить свої особливості, і це все в ідеалі складається в пазл, який мають побачити глядачі.- Рейфе, а що ви думаєте про цей досвід спільної роботи?
Рейф Файнс: Це одна з тих речей, яку неможливо спланувати - енергія між акторами. Я відчув, як казав Джон, що ми згуртувалися, це дуже гарне відчуття між нами просто в кімнаті. Коли ми читали сценарій, то зібралися на "Чінечітті", і я пам'ятаю це чудове, органічне відчуття колективу. І воно збереглося протягом усього процесу зйомок. Едвард є чудовим провідником такого духу.
Стенлі Туччі: Коли у вас є режисер, який цінує акторів і довіряє їм, то у вас є свобода для гри, і кожен дубль може бути різним. Але те, що робить Едварда особливим - так, він багато дозволяє, але також має неймовірну впевненість, ясність бачення, що помітно і у фільмі. Це не просто, типу, "а тепер давайте знімемо цього хлопця крупним планом". Це виглядає так, ніби все дуже продумано, і в межах цих кадрів дозволено таку широту, і саме тому фільм працює так добре. Не кожен режисер такий.- Ізабелло, ваша героїня, сестра Агнес, протягом більшої частини фільму зберігає спокійну рішучість. Як ви працювали над цією персонажкою?
Ізабелла Росселліні: Я ходила до католицької школи, тому знаю, що існувала специфічна ієрархія. Але жінки не були покірними. Мовчазні, але не покірні. Це для мене дуже зрозуміло. Пам'ятаю один з перших днів: широкий кадр, і в ньому йшли монахині і кардинали. Ми були як олія і оцет, ніколи не змішувалися. Йшли швидко, тому що нам потрібно було прибрати і приготувати, а кардинали розмовляли один з одним. Ці точки рухалися по-різному, і ви одразу розуміли роль кожної. Це схоже на хореографію. Я розуміла, що повинна бути тінню. Але тіні завжди присутні.- Едварде, чим для вас є сестра Агнес?
Едвард Бергер: Ізабелла - це, по суті, єдина жіноча присутність у фільмі протягом тривалого часу. Вона там для того, щоб організувати, переконатися, що кардинали мають усе для голосування. Але під час нашої першої зум-зустрічі я сказав: "Ця роль переважно мовчазна. Але не сприймайте її як маленьку, це центральна роль. Вона наче берегиня всіх цих хлопців, і вона за всім спостерігає. І я збираюся це зняти". Тож було багато великих планів. Персонаж Рейфа любить стояти в другому ряду. А персонаж Ізабелли відсунутий на двадцять сьомий ряд. Вона дійсно спостерігає ззаду. Але я зосередився на тому, що, поки всі ці чоловіки будують плани, треба дивитися, як вона спостерігає за ними. І в неї є сцена, яка наче гальванізує всіх у ключовий момент. Я цього не усвідомлював, ніколи не знаєш, доки не покажеш фільм глядачам. Ізабелла робить одну річ у фільмі, і всі починають аплодувати, тому що вона озвучує думки глядачів. І всі кажуть: "О, нарешті".
- Рейфе, у вашого героя теж нестандартне становище: перед ним кімната, повна людей, які так чи інакше змагаються за цю роботу, а Лоуренс – ні. Яким ви його побачили?
Рейф Файнс: Досить рано стає зрозуміло, що він не хоче бути менеджером або деканом, що він розглядав можливість покинути Ватикан, і, можливо, продовжити чернече життя. Його поставили на цю посаду, проте він не з тих, хто насолоджується відповідальністю. Але він є людиною чесною і йде вперед з обов'язком, який на нього покладено. Він слухач, він не хоче скандалів. Він прагне все вирішити спокійно, однак ці речі приходять до нього. Але я думаю, що він хороша людина. В церковних історіях завжди є ті, хто переступає через себе. Я думаю, що у всіх церквах є люди, які, незалежно від того, що ми думаємо про їхню віру, насправді йдуть духовним шляхом. Я зустрічав деяких кардиналів, і я вважаю, що вони є людьми глибокої духовності. І, звичайно, є ті, хто падає. Як казав Стенлі, вони люди. І я думаю, що Лоуренс має певну мудрість, кажучи, що ми грішні. Ніхто з нас не святий.- Я хотів би запитати інших кандидатів на Папський престол: як ви бачите кожного з них, адже вони всі такі різні?
Джон Літгоу: Я думаю, що кожен з нас мав конфлікт між вірою та амбіціями. Люди хочуть цього, знаючи, що це гріх - хотіти цього занадто сильно. Насправді, фільм, власне, і розповідає про це. Рейф був нашим центром тяжіння. Він неймовірний партнер. Він грає персонажа, який слухає, і в цьому його велика сила.
Лусіан Мсаматі: Це гра чоловіків, які відчувають запах власної міфології. Думаю, що не можна бути так близько до трону і не відчути його смак. І, безумовно, мій персонаж бачить себе там, він починає вірити, що його сходження - це формальність. Було весело погратися з тим фактом, що він людина, він серед тих, хто його добре знає. Є старий єврейський вислів: "Якщо хочеш пізнати людину, дай їй владу".- Як ви знайшли Карлоса Дьєца? Це надзвичайна робота для дебютанта.
Едвард Бергер: Карлос - актор з Мексики, який зараз живе у Ванкувері. Ми шукали виконавця ролі Бенітеса по всьому світу. Я хотів когось, хто доповнював би чудовий акторський склад, але водночас був би справді новим, свіжим, щоб глядачі бачили, як він приходить, і думали: "О, хто це?". Ви відкриваєте для себе когось, хочете познайомитися з ним ближче. Він також дуже відходить на задній план, щоб потім раптом змінити хід подій.
Лусіан Мсаматі: Це ДНК фільму, ДНК дивовижних артистів. Я не думаю, що ми могли б зробити фільм, не запросивши Карлоса. Це завжди подарунок - відкрити для себе диво того, що ти робиш, очима іншого. Коли сидиш у цій освяченій, піднесеній, прекрасній бульбашці, так захопливо наново відкрити для себе магію, таємницю, радість. Він був чудовим товаришем у грі.
Едвард Бергер: Багато чого починається з виконавця головної ролі. І його дуже часто недооцінюють. Ця людина створює на знімальному майданчику енергійний, щедрий дух. Я б сказав, що ви могли б знімати Рейфа, навіть коли він не в кадрі, і це було б так само чудово. Тому що коли Карлос грає з Рейфом, і камера спрямована на Карлоса, то Ральф усе одно віддає камері все. Це надихає, і тоді кожен хоче віддати це також. Це, в деякому роді, дух, в який вступив Карлос. Дух щедрості і допомоги один одному.