Олександр Хоменко з проєкту МУР: «Не треба давати навіть шансу російському контексту»

Напередодні виходу на великі екрани кіноверсії мюзиклу «МУР. Ти [Романтика] в кіно» ми поговорили з Олександром про новий фільм, українську культуру, важливість захисту власної культурної спадщини та особистий баланс життя.

— Чому вас так зацікавило саме Розстріляне відродження?

Після того як вийшла «Ти [Романтика]», багато хто почав говорити, що Розстріляне відродження повернулося, і це стало певним заголовком. Для нас самих, своєю чергою, це була певна сублімація болю навколо — у тому сенсі, що ворог один і той самий. А багато хто з українців до 24 лютого 2022 року, зокрема й я сам, не розуміли, що ця боротьба циклічна, що треба максимально відмежовуватися від Росії та російського світу. Тому історія «Ти [Романтики]», історія того, як Росія сто років тому знищувала представників нашої інтелігенції, мала б надихати на думку, що навіть коли все це закінчиться і буде, якщо буде, мир, про який усі мріють і говорять, не треба повертатися, не треба давати навіть шансу російському контексту. Тому що це завжди закінчується однаково для України, української творчості та української інтелігенції.

— Чому з’явився формат фільму? Чия це була ідея?

Це була моя ідея. Це формат special. Кіноспешл, який часто знімають на Заході, а у нас чомусь ні. Це не просто запис вистави на три камери й штативи.

Чому його назвали special? Це щось особливе. Адже це особливий підхід до зйомки: виставу знімають багато разів, є моменти, коли оператора пускають на сцену, обирають, як саме це представити й зняти, щоб це візуально вражало і працювало. Додаються певні звукові ефекти, які на сцені, наприклад, сприймалися б дивно, а в кіноверсії працюють. Тож це не просто запис вистави, а підготовка й створення особливого кіно.

Для чого це зроблено? На Заході вже давно знімають вистави, бродвейські мюзикли, концерти, стендапи, різні постановки. Ми ж у всьому світі надихаємося західною культурою: виставами театру «Глобус», постановками Бродвея, офф-Бродвея, спешлами різних американських і британських коміків, європейськими показами, моновиставами. Усі ці твори залишаються в історії завдяки якісним записам, які цікаво дивитися, які дозволяють закохатися в них і зрозуміти їх навіть на відстані. У нас так не прийнято, а українське мистецтво під час війни — це дуже круто й цікаво. Було б дуже шкода, якби ця традиція не стала для нас звичною. Тому ми робимо перший крок.

А далі все залежить від глядача: чи ходитиме він у кіно, чи інші театри зрозуміють, що це круто, вигідно та потрібно — знімати вистави й залишати їх в історії.

— Альбоми, вистави, премія, тепер фільм — як вас на все вистачає? Як знаходите work-life balance?

Як знайти work-life balance? Ніяк! У нас немає work-life балансу. Це інтерв'ю ми записуємо з вами на студії, де я провів останні три ночі й буду спати сьогодні. Так само, як і Віктор Ткаченко, який у сусідній кімнаті пише музику для нової вистави й теж спить на червоному дивані біля мікрофона й комплекту гітар, необхідних для запису. Нам просто пощастило, що ми всі дружимо, ми одна компанія, у нас майже немає людей, з якими ми не бачимося через роботу, бо в нашій роботі — ті люди, з якими ти й так хотів би бачитися.

Наприклад, моя партнерка Софія, моя наречена, працює художницею-постановницею. Вона була художницею-постановницею і в кіно, і в кліпах, і у виставі. І через те, що вона в цій сфері, чудово розуміє, що таке творчість і як важливо працювати, коли є натхнення. Тому в нас немає work-life балансу.

Є дуже влучна фраза про творчу сферу: «Я не хотів працювати з 9 до 7, тому я тепер працюю 24/7». Це про нас.

— Чи були якісь неочікувані реакції глядачів і слухачів на ваші твори? Що запам’яталося, здивувало?

Запам'яталося дещо неочікуване. Є такий журнал «Український тиждень». Вони подивилися виставу «Ти [Романтика]» і написали про неї статтю під назвою «Репетиція поразки». У статті не було негативного ставлення до вистави, що щось не працює. Вони оцінили творчий внесок, але їх дуже хвилювали меседжі. Мовляв, таке враження, що автори вистави нас готують до того, що ми маємо змиритися з поразкою.

Це було дуже цікаво й щиро. Багато хто з нашої фан-бази подивився цю статтю й вирішив, що журнал нічого не розуміє. Але ми насправді писали виставу в дуже депресивному стані, думаючи, що війна закінчиться набагато гірше. І тому журнал, виходить, зрозумів, у якому стані й через що писалася «Ти [Романтика]».

— Які плани після теми Розстріляного відродження? Чи будете продовжувати популяризувати українську культурну спадщину?

Я не можу вам сказати, це секрет. Але можу запевнити, що наступна вистава, наступний наш мюзикл буде присвячений українській історії. Чекайте — він вийде зовсім скоро, у 2025 році.