Догана Платона та Ердогана

«Важкі часи породжують сильних людей. Сильні люди створюють хороші часи. Хороші часи плодять слабких людей. А слабкі люди знову приносять нам важкі часи». Як ви могли знати за цією цитатою, далеко не я першим описав цю логіку.

Ще Платон розклав по поличках, як це працює. Звісно, конспекти його ідей ми масово не читали. Тому тепер не прогнозуємо, а лише безсило спостерігаємо за сюжетом, що розгортається навколо. За колесом історії, якому начхати на наші плани. Зараз ми саме в тій фазі, де слабкість плодить проблеми мало не в геометричній прогресії. Завадити цьому надто пізно.

Зловтішатися тепер? Пакувати валізи? А куди їх пакувати, якщо на будь-якому континенті чекає одне й те ж? Відповідь не потішить. Якщо ми втратили контроль над сюжетом, його треба лише догравати до кінця. Ми могли бути режисерами, але обрали роль масовки. У неї навіть реплік не передбачено.

Історія — двигун, який не зупиняється. Його шестерням потрібне пальне: сюжет, драма, рух. Якби всі навколо були профі й гуру, машинка б заглохла від нудьги. Бо хтось точно мусить облажатися, щоб запустити ланцюжок факапів. І видихнути. Бо їх потім хтось героїчний виправить. А той, хто запускав, нехай сподівається хоча б дожити до того моменту.

Будівельному майданчику майбутнього завжди потрібні чиїсь помилки. Інакше звідки братись героям? Ми не в кіно, де все красиво зав’язано та кров дозується костюмером. Ми в реальності, де помилки — це частина сценарію, а жанр зазначено як Snuff. Ми — покоління комфорту, яке весь цей сценарій псує. Так псує, як і треба.

Колись я вважав інакше. Років п’ять тому із цим сперечався б до останнього міцного слівця чи першого патрона. Однак війна зняла полуду з моїх очей. Там, де ще трошки залишалось, плями із зіниць витерли інші держави своїми діями підвищеної потужності. Що ж, треба визнавати свої помилки. Ми не варті оптимізму.

Наше покоління — це ті, хто лажає. Питання не в тому, чи визнаємо ми це. Головне, чи встигнемо хоча б частину із заподіяного виправити. Якщо не впораємось — залишимо своїм дітям та онукам весь цей бардак.

Впораємось чи ні, історію визначить наступна пара років. Я б хотів, щоб ми відмучилися швидше — якщо вже не заради себе, то хоча б заради них. Тих, хто прийде згодом. Тих, хто нас проклинатиме, бо їхні життя будуть перетворені на відпрацювання чужих помилок. Діти не відповідають за гріхи батьків, але цілком можуть виплачувати їхні банківські борги, чи не так?

Я змирився. Відкинув будь-яку гордість, яка раніше була. Жити в епоху слабкості й бачити, як усе котиться в прірву — це далеко не той спадок, яким колись хотілося б пишатися.

Та не переймайтесь, усе це було описано задовго до нинішніх подій. Наші помилки — це ж прямий відголос Платона та його «Федона». Чесно, я б додав його до шкільної програми. Діти мають розуміти, чому навколо все таке ненадійне. Розумний дядя казав, а ми його не послухали і навіть читати не наважились. Бо там не було прикольних картинок.

Платон казав: душа є причиною існування тіла. В жодному разі не навпаки. Хіба ми дослухались до цієї простої істини? Як на мене, ні. Бігли за комфортом, ситістю, зручністю. В гонитві за тимчасовим раптово відірвалися від того, що нас тримає. І навіть цього не помітили.

Може здатись, що далі я почну пропагувати релігію. Та ні. Її біда в тому, що вона не спрацювала. Тому зараз я кажу не про релігію як інструмент, а про сенс. Зазвичай він — той боєприпас, який заряджають у релігійну гармату. Яка релігія, такий і калібр.

Сенс дуже важливий. Упевнений: його ми не зможемо сформулювати гуртом, навіть якщо зберемося вдесятьох у якійсь кімнаті під відеофіксацію. Зараз душа для багатьох — це про приватність. Про «не лізьте до мене», а не про вчинки, які насправді й демонструють, ким ти є.

Ми загубили мету, заради якої живемо. Зростання відсотків ВВП та боротьба з інфляцією точно не підходять на роль аж настільки загальних орієнтирів. Я виріс у світі, де нас учили «жити для себе». Що ж, війна засвідчила: це дорога в нікуди. Без сенсу ти просто тіло, яке їсть, спить і тужиться в кущах. А коли мине трохи часу — ввічливо чекає, поки його закопають.

Релігія так само не підходила на роль постійного орієнтира. Але тимчасове треба заміняти постійним. Цього зроблено не було. Тож, коли людство відкинуло релігію, воно навіть не придумало нічого натомість. Ідеологічні рамки розсипалися, і ми залишилися з розфокусованим поглядом — наче й шукаємо, за що вхопитися, але не знаємо правильний напрям.

Окремі філософи вже дійшли до такого пост-пост-пост-модерну, де замість релігії вже цілі ідеології зображені рудиментом. Наче хвіст у людини. Та не думаю, що це про слабкість ідеологій. Просто ми, нинішні люди — інші істоти. Зовсім не ті, для кого їх колись писали. Ми розучилися вірити в щось більше за себе. І я не дуже впевнений, що це ознака прогресу.

Релігії з’являлись у темні часи, аби дати людям промінчик надії під контролем певної касти. Ідеології пішли підкорювати континенти, коли населення було на дещо вищому рівні розвитку (так, не всі, але в середньому). Тепер позаду і те, і інше.

Ідеологія була останнім шансом повернути нас до душі. До цінностей, які хоч щось значили. На жаль, цей фокус не вдався. Ми вибрали комфорт замість сенсу, і тепер пожинаємо плоди.

Прагматизм буває різний. Один правитель прагматично лізе за межі можливостей. Цинічно, але ефективно несе агресію на експорт. Якщо треба, топить усіх у крові. Особливо коли його народ не на тому рівні розвитку, аби якось перешкодити.

Інший прагматизм проявляється в хитрощах, якими досягається мета без жодної агресії. Або по мінімуму. Тут я всіляко натякаю на Ердогана, який на тлі решти світу виглядає дійсно хитрим лисом. Принаймні, він уміє врахувати ризики. Мораль лишу моралістам, але нам би свого Ердогана рочків на 20 раніше.

І ще одна категорія — вже зовсім дивний прагматизм. Той, що орієнтований лише на збереження вже наявних активів. У цій категорії прийнято робити дурні помилки, які підкосять існуючий порядок у довгостроковій перспективі, якщо можна натомість отримати короткостроковий успіх. Щось, що ти покажеш своєму народу. Можемо влаштувати спіритичний сеанс та детально розпитати про це Чемберлена. Він дуже розбирався.

Насправді прагматизм дуже сильно залежить від ваших цілей. Тупа, але наявна агресія? Баланс на грані агресії заради хитрої і навіть вишуканої винагороди? Чи намагання балансувати на грані агресії заради тупого неіснуючого миру?

Прагматизм був логічним підсумком для людства після двох світових воєн. Тоді ми отримали поштовх. Було пролито цистерни крові, щоб переможці могли збудувати щось краще. У новобудові народились ми. І абсолютно все просрали. Мені соромно перед тими поколіннями, які гинули за майбутнє. Так, б’ємось і ми тепер. Однак виходить так, що колись люди билися за сенс, а зараз чіпляються за знижки в супермаркеті.

Ми забули, що таке душа. Забули, заради чого живемо. Заради кого — я навіть не питаю. Егоїзм тепер модно називати прагматизмом, хоч це й різні речі. Ми повністю заслужили свій урок, інші держави ще заслужать свій. Ті, що зараз дуже «прагматично» сподіваються уникнути війни, сховатися за чужими спинами.

Хто б як не крутився, відповідати за десятки років бездіяльності випало саме нам. Хто тужить, нехай поплаче. Коли витре очі та відчує хоча б мінімальне полегшення, також зробить свій внесок у нашу спільну історію.

Ми — покоління вже скоєних помилок. Та ще не пізно згадати, що душа — це не про комфорт, а про вчинки. Інакше ми так і залишимося слабкими людьми, які створюють важкі часи. Часи легшими стануть іще дуже нескоро. Але ми можемо взятись за своє життя та зробити його хоча б на якусь частинку немарним.

Інші країни в такій самій калюжі, яка зовсім недобре пахне. Хтось деградував настільки, що біжить воювати за чужу землю, бо так сказали нагорі. Хтось — настільки, що боїться воювати за своє, коли ворог уже не вважає це твоїм. У всіх будуть свої пояснення та відмовки, дорожні карти для вже задуманих капостей. І потім це назвуть прагматизмом.

Хотілося б, щоб хоч хтось після нас став сильним системним гравцем. Тоді він збудує щось краще за нашу тимчасово-вічну конструкцію. Було би приємно дожити до того часу. Може, тоді щось дійсно зміниться.