Хто з американських президентів підігрував Кремлю найбільше?

ХХІ століття надало тим, хто спостерігає за політичним життям Сполучених Штатів, воістину унікальну можливість – помилуватися цілою чередою (чи отарою?) президентів, які радісно кидалися в обійми агресивного російського авторитаризму та допомагали йому перерости у повноцінний тоталітаризм.

Почалося це з Буша-молодшого, який, за його власним висловом, заглянув в очі Путіну та зміг побачити його душу. Слід розуміти, глибоко людяну та посутньо християнську. Тільки наприкінці своєї другої каденції Буш-молодший щось утямив, відтак завадив головному «кремлівському чекістові» загарбати збройною силою Грузію.

Проте Путін свого домігся мирним шляхом, скориставшись нікчемністю тодішніх лідерів провідних держав Євросоюзу та політикою Барака Обами, про якого Богдан Гаврилишин понад десять років тому говорив, що той «спричинив більше зла для своєї країни, ніж всі його попередники, беручи їх разом, і більше зла для світу, ніж усі його попередники».

Тут варто згадати, що Обама одразу ж «перезавантажив» відносини з Росією після агресивної війни останньої з Грузією та дуже лагідно, якщо не сказати більше, поставився до окупації рашистами Криму та значної частини Донбасу.

Втім, Гаврилишин не дожив до першої каденції Трампа, який демонстративно нехтував повідомленнями розвідки США, у всьому довіряючи «другу Владіміру»… Його наступник Байден справді надавав фінансову та військово-технічну допомогу Україні, без чого протистояти масштабній російській агресії було би дуже важко, але допомагав так, щоб росіяни в жодному разі не зазнали поразки на фронті та не змушені були відступити до своїх кордонів. Мовляв, інакше РФ може застосувати ядерну зброю. Може? Та Путіна молодші за нього виконавці наказів тримали б за руки й за ноги, бо тільки у європейській частині Росія має 32 працюючи ядерних реактори та ще з десяток законсервованих.

І от знову Трамп, який збирається захищати Гренландію від китайців, які від неї за тисячі й тисячі кілометрів, і тому не виключає воєнну операцію з анексії цієї самоврядної території, якщо якісь там місцеві інуїти заважатимуть.

Але президенти США не завжди були такими. Варто згадати одного з тих, завдяки кому сучасний світ не такий паскудний, яким міг би стати в разі, якби обамотрампобайдени займали Білий дім у середині ХХ століття.

Ідеться про Гаррі Трумена.

Не переповідатиму сюжетів, пов’язаних із політичною кар’єрою та повсякденним життям Трумена, зауважу лише, що він, перетворившись із віцепрезидента на президента США у квітні 1945 року після смерті Франкліна Рузвельта, спочатку постійно програвав досвідченішому та незрівнянно цинічнішому Йосифу Сталіну. Та й у Демократичній партії, яка була при владі у Штатах, вистачало лівих лібералів із соціал-демократами; чимало не лише членів, а й лідерів цієї партії з захопленням дивляться на Москву, сліпо вірячи сталінській пропаганді. Дійшло до того, що Білий дім у жовтні 1945-го уклав із Кремлем угоду про довгостроковий кредит на суму 244 млн доларів (помножте на 20 чи на 25, щоби перейти до сучасного масштабу цін, – не помилитеся). США зобов’язалися постачати різноманітне обладнання для совєтської економіки та продовольство, і при цьому самі ж (кредит!) оплачували ці поставки. А тут іще додалася ситуація у Великій Британії, де втомлені шестирічною війною громадяни на виборах віддали перевагу лейбористам Клемента Еттлі, який обіцяв «побудувати соціалізм, кращий за сталінський». Іншими словами, на кілька років США залишилися єдиним лідером великої держави, здатним протистояти замаскованому, як завжди, словами про «народну демократію» та «братерство вільних народів» курсу «червоної Москви» на глобальну експансію (Еттлі наприкінці 1940-х таки отямився, проте встиг продати Кремлю реактивні двигуни Rolls-Royce Derwent V і Nene, другий із яких був установлений на уставленому МіГ-15, а також на МіГ-17, Іл-28 і Ту-14, а перший – на Ла-15, Як-23 і крилатій ракеті «Комета»). Китай був роздертий на шматки громадянською війною, в якій Мао Цзедун за совєтської допомоги одержував гору, Франція ще не оклигала після німецької окупації, там комуністи та ліві соціалісти входили до уряду…

Але Вашингтон тоді, за всіх своїх огріхів, був не той, що сьогодні. Восени 1946-го США призупинили чинність угоди з СССР, проте з Америки встигло надійти чимало різних товарів, що разом із вивезенням усього можливого з окупованих країн дало змогу якось утримати на плаву совєтську соціально-економічну сферу. Розроблявся «План Маршалла» для підтримки всіх демократичних держав, що були поруйновані війною; його запровадили в дію з 1948 року. Але ще до цього з’явився і почав працювати «План Трумена», призначений спеціально для країн, які стали або можуть стати жертвами совєтської агресії. Його необхідність й основі риси розкрив президент США Трумен у програмній промові перед Конгресом 12 березня 1947 року, назвавши такими жертвами Грецію та Туреччину. Промова ця складалася з двох частин: концептуальної, яка одержала назву «Доктрини Трумена» й торкалася проблем підтримки Сполученими Штатами демократії і протидії тоталітаризму повсюдно у світі, та конкретно-прагматичної, присвяченої екстреній підтримці Греції й Туреччині, щоб вони не були загарбані Сталіним. Це і був «План Трумена» для цих двох держав.

У концептуальній частині президент Трумен окреслив принципи зовнішньої політики США: «На даний момент майже кожна нація у світі має вибрати між альтернативними способами життя. Вибір занадто часто далеко не вільний. Один спосіб життя заснований на волі більшості і відрізняється вільними демократичними установами, вільними виборами, гарантіями свободи особистості, свободи слова та релігії і свободи від політичного утиску. Другий спосіб життя заснований на бажанні меншини, насильно накладеному на більшість. Він відрізняється терором й утиском, керованою пресою і придушенням особистих свобод. Я вважаю, що Сполучені Штати повинні підтримувати вільні народи, які чинять опір агресії озброєної меншини або зовнішньому тиску. Я вважаю, що ми повинні допомогти у звільненні народів, щоб вони самі могли вирішувати свою власну долю. Я вважаю, що наша допомога повинна бути передусім економічною та фінансовою, яка приведе до економічної стабільності і таким чином вплине на політичні процеси… Ми не можемо дозволити зміни в рівновазі сил, в порушення Статуту Організації Об’єднаних Націй такими методами, як примус або агресія».

Актуально звучить, чи не так?

І яке щастя, що Штатами не керував хтось на взірець Обами чи Трампа. Персонаж такого ґатунку одразу б висловив свій захват «великою російською культурою», заявив, що він «довіряє своєму другові Сталіну» та звинуватив тих, хто опирався наступу тоталітаризму, у «розпалюванні нової світової війни» й у всіх інших можливих гріхах.

Що ж стосується конкретно Греції й Туреччини, то нагадаю: Кремль й особисто Сталін у ті роки ініціювали спробу захоплення влади в Греції комуністичними збройними формуваннями, що базувалися в Албанії, Югославії та Болгарії і мали щедру допомогу від Москви. Розгорнулася справжня «гібридна війна», в якій СССР забезпечував своїх грецьких сателітів, крім боєприпасів, грошей і командних кадрів, ще й потужною пропагандистською підтримкою по всьому світу.

Чітко й образно президент США охарактеризував грецьку ситуацію.

«Греція – небагата країна, – підкреслив він. – З 1940 року ця працьовита і миролюбна країна пережила інтервенцію, чотирирічну ворожу окупацію та гостру внутрішню боротьбу. Коли визвольні сили увійшли до Греції, вони виявили, що німці при відступі зруйнували практично всі залізничні й автомобільні дороги, портові споруди, засоби зв’язку і торговий флот. Було спалено понад тисячу сіл. 85% дітей хворі на туберкульоз. Худоба, птиця і водна живність майже повністю зникли. Інфляція ліквідувала практично всі заощадження… Сьогодні Греція не має коштів для фінансування імпорту тих товарів, які необхідні для простого виживання. Країна відчайдушно потребує фінансової та економічної допомоги, щоб відновити закупівлю їжі, одягу, палива і насіння, які вкрай необхідні для прожитку і життєвих потреб її людей і можуть надійти лише з-за кордону… За цих обставин народ Греції не може добитися успіху у вирішенні своїх проблем реконструкції економіки… Сьогодні самому існуванню грецької держави загрожує терористична діяльність декількох тисяч озброєних осіб, керованих комуністами, які кидають виклик владі уряду в ряді місцевостей… Грецька армія слабка і погано оснащена. Якщо їй належить відновити владу уряду на всій грецькій території, вона потребує спорядження й озброєння. Греції потрібна допомога, щоб стати самодостатньою і поважною демократичною країною. Сполучені Штати зобов’язані надати Греції цю допомогу».

При цьому Трумен аж ніяк не ідеалізував грецьку владу, якому мала бути спрямована допомога: «Грецький уряд працював в атмосфері хаосу й екстремізму. Він робив помилки. Надання допомоги цій країні не означає, що Сполучені Штати потуратимуть усьому, що грецький уряд зробив або зробить. Ми засуджували в минулому і засуджуємо тепер будь-які екстремістські заходи стосовно інакомислячих і закликаємо до більшої терпимості… Уряд Греції не ідеальний. Однак він представляє 85% членів грецького парламенту, які були обрані на виборах торік. Іноземні спостерігачі, включаючи 692 американських, зійшлися на думці, що ці вибори були справедливим виразом волевиявлення народу Греції».

І що цікаво: Трумен не вимагав негайного переобрання грецької влади в умовах війни, хоча Москва твердила: ця влада не відбиває інтереси народу. Натомість він наголосив, що «зникнення Греції як вільної держави спричинить глибокий вплив на ті країни Європи, народи яких долають величезні складнощі, щоб захистити свою свободу та незалежність, намагаючись одночасно відновити спричинені війною руйнації. Буде незмірною трагедією, якщо ці країни, що вели з незначними шансами на успіх тривалу боротьбу, втратять перемогу, заради досягнення якої вони зазнали таких великих жертв. Крах вільних інститутів і втрата незалежності виявилися б згубними не тільки для них, а й для всього світу. Розчарування і, можливо, повна катастрофа швидко б стали долею сусідніх народів, які прагнуть зберегти свою свободу і незалежність».

Що ж стосується Туреччини, то вона, за словами Трумена, потребувала негайної допомоги задля «проведення модернізації країни, необхідної для збереження національної територіальної цілісності». Бо ж якраз у ті роки Сталін ставив на меті здійснити давню мрію російських імператорів – захопити Константинополь і протоки Босфор та Дарданелли. Він намагався домовитися про це з Гітлером і Муссоліні, а потім – із Черчиллем і Рузвельтом. Але йому відмовили, і він вирішив діяти самотужки, тож над Туреччиною нависла реальна загроза совєтського вторгнення. А власними силами відбити напад добре оснащеної Червоної армії Туреччина не могла, тож вона звернулася по допомогу до США – як до своєї останньої надії.

«Якщо ми виявимося не в змозі допомогти Греції і Туреччини в цей фатальний час, то це матиме далекосяжні наслідки як для Заходу, так само, як і для Сходу», – рішуче наголосив Трумен, і допомога була надана. При цьому фінансова її частина (400 млн доларів, які знов-таки слід помножити на 20 чи 25) мала вигляд не кредитів (як це зробив би Трамп), а грантів, не призначених для повернення. Ці країни отримали й допомогу у вигляді товарів, устаткування, зброї та медикаментів. А ще на прохання Трумена Конгрес санкціонував відправку інструкторів і фахівців – як цивільних, так і військових та виділив кошти, необхідні для навчання добірного грецького та турецького персоналу. В підсумку вчасно надана значна допомога зупинила агресивні дії Кремля, хоча й не зробила адресантів цієї допомоги взірцями політичної демократії та подолання корупції.

А наступного року запрацював «План Маршалла»…

Чи мали рацію президент Гаррі Трумен і Конгрес, який підтримав його, надаючи екстрену допомогу Греції та Туреччині? Видається, що мали. Якби це не було зроблене, Кремль, найшвидше, встановив би контроль не лише над цими двома державами, а й над низкою інших на Близькому Сході та у Південній Європі. Проте іноді США мали розумних і рішучих президентів.