Чому «смаколики» для Трампа перетворилися на угоду, яку неможливо перетравити

Відносини між Україною та США набувають рис трилера з елементами хоррору. А стандартна для попередніх періодів інституційна співпраця перетворилася на «конкурс капітанів». Сюжет і тему цієї битви неможливо зрозуміти без повернення до першого терміну Дональда Трампа. Саме тоді відбулися події, які зараз безпосередньо впливають на поведінку та відносини головних героїв і події навколо угоди про мінерали.

Бо у відриві від головної сюжетної лінії стосунків Трампа та Зеленського діалог між Україною та США щодо положень угоди дедалі більше нагадує старий анекдот про Чапаєва і Петьку, які керують літаком. Чапаєв питає: «Петька, а що з приладами?». Відповідь: «Тридцять!». Чапаєв здивовано: «А що тридцять?!». Петька: «А що прилади?». Всі наче спілкуються англійською, але абсолютно по-різному розуміють одні і ті ж слова.

Те, що починалося як банальна пропозиція «смаколика» для Трампа ще до виборів — під час візиту президента Зеленського у Trump Tower у вересні 2024 року, перетворилося на угоду, яку неможливо перетравити.

Розрахунок був примітивно зрозумілий — у дусі дарів данайців. Трампу привезли презентацію про «казкові перспективи» розробки рідкісноземельних металів в Україні з розрахунком домогтися в такий спосіб його прихильності.

Фактично тим самим (тільки з іншим результатом) зараз займаються росіяни — радник Путіна з інвестицій Кіріл Дмітрієв активно затягує американських бізнесменів з оточення президента Трампа у проєкти з розробки родовищ критичних матеріалів і сировини, пропонуючи їм «смачні» суперумови майже за безцінь.

У нашому випадку подібну роль для оточення Трампа тоді грав Давид Арахамія, але все пішло не так, як представлялося учасникам зустрічі у Trump Tower. Бо між цією зустріччю та інавгурацією Трампа Україна встигла без конкурсу продати за 4 млрд грн одного з найбільших видобувників титанової руди в Європі — «Об’єднану гірничо-хімічну компанію» (ОГХК) азербайджанському Neqsol Holding через українську «дочку» ТОВ «Цемін Україна».

В активах компанії — два гірничо-збагачувальні комбінати: — Іршанський у Житомирській області та Вільногірський у Дніпропетровській. А крім того, вона володіє спеціальними дозволами на користування надрами Межирічного родовища (три ділянки), Малишевського родовища (три ділянки) та Селищанської ділянки.

Важливість цього активу легко зрозуміти з того, що ОГХК входить до десятки найбільших видобувників титанових і цирконієвих руд у світі. 2020-го, за даними компанії, ОГХК виробила майже 350 тис. тонн концентратів титанових руд і циркону. Це 4% від усього світового виробництва. Понад 60% продукції 2020 року експортували до країн Азії: 39% — до Китаю, 12 — до Японії, 9% — до Туреччини.

Отже, продаж «з-під носа» цього привабливого активу не міг залишитися непоміченим американцями. І це не сприяло покращенню їхнього ставлення до команди президента Зеленського.

А це ставлення ще з часів першої каденції Трампа було сплюндроване історіями з компанією Burisma — Хантером Байденом, quid pro quo — першою спробою імпічменту 2020 року, а також історією з комп'ютером Хантера Байдена, про який Трамп згадав навіть під час сумнозвісної сварки в Овальному кабінеті. І це тільки частина негараздів, якими супроводжувалися стосунки двох лідерів. А Трамп мстивий і, як ми почули, злопам’ятний.

З цим сумним анамнезом стосунків ми зустріли нову «золоту еру» Трампа та його славетної команди. Еру, в якій пропозиція України як «дари волхвів» перетворилася в уяві Трампа на можливість забрати Палестину. Звичка.

Відповідно, розрахунок був тільки на «фартовість». І вона мала шанс спрацювати. Бо Трамп потребував символічного жесту з боку України та перемоги в очах свого електорату. Але на Банковій не збагнули, що це — воно, і що треба швидко «хапатися» за Скотта Бессента та його «чудовий» рамковий проєкт угоди про надра. А проєкт, принаймні порівняно з його останньою версією, був чудовий. Але… Але у президента був інший запит. Запит на гарантії безпеки.

І Бессента спровадили, залишивши у нього відчуття зневаги. Відмовилися від доопрацьованого сторонами тексту, що був підготовлений до підписання у Мюнхені, посварилися з Джей Ді Венсом, «накидали на вентилятор» Трампу… А далі всі бачили кадри незабутньої зустрічі в Овальному кабінеті.

Для багатьох ця поведінка виглядає «прям круто». І так сприймають не тільки українці, а й пересічні британці та німці, яким подобається, як американцям «крутять дулі». От тільки їхні рідні та знайомі не воюють на нулі і не перебувають під постійним ризиком нічних атак. Проте, незважаючи на негативне сприйняття європейськими суспільствами політики нової адміністрації США, їхні політичні еліти принаймні до так званого Дня визволення утримувалися від публічної конфронтації з Трампом і не виказували відвертої зневаги. І саме уникнення публічного конфлікту створювало до певного часу поле для маневру.

Нам також не завадило б мати поле для маневру у відносинах із США. Зокрема, в переговорах щодо проєкту угоди про мінерали, яку неможливо збалансувати без нормального діалогу на найвищому політичному рівні та спілкування двох людей, що обіймають посади президентів.

Без узгодження між лідерами засадничих питань цей проєкт угоди так і залишиться глухим кутом для президента України, бо він написаний саме з цією логікою. Логікою відсутності можливості позитивного сценарію. Логікою сильнішого, якому можна все.

Навіть з побіжного аналізу опублікованого в ЗМІ проєкту документа зрозуміло, що він написаний мовою американського корпоративного права. Технічно він аж ніяк не схожий на міжурядову угоду. Американські юристи просто виконали технічне завдання, яке їм поставила адміністрація Трампа. Отже, текст проєкту «мінеральної» угоди — це інтерпретація бажань президента Трампа юристами DFC і відомої в США приватної юридичної компанії. І вони не можуть змінити поставлене перед ними завдання.

І тому в ній зараз ідеться виключно про вже надані Україні міфічні суми підтримки, навіть без визначення її конкретного обсягу, а також про не менш міфічний royalty interest — право на частку доходів від майбутніх проєктів, зокрема, з видобутку українських природних ресурсів.

Загалом цей проєкт шокує закладеною в нього логікою «поглинання» та тригерить нас своєю колоніальністю. Саме тому коментатори тексту угоди в більшості випадків фокусуються на принизливих положеннях щодо повної залежності від США у прийнятті рішень, втрати суттєвої частини суверенітету, необмеженої відповідальності та кардинальної нерівності прав.

Усі ці коментарі, безумовно, мають сенс, але при цьому українська переговорна група майже не має шансу вплинути на логіку угоди. А шанси на збалансування тексту зникають із кожним наступним варіантом угоди, які стають дедалі гіршими для нас. Не допоможе покращити ситуацію і залучення дороговартісних американських або британських юристів. Тому що вони також не будуть здатні змінити суттєві умови запропонованої угоди, які визначає особисто президент Трамп.

Злив проєкту угоди західним ЗМІ також погіршив ситуацію, яку додатково підважив публічний обмін «компліментами». І криза відносин, яку ми із жахом спостерігали під час трансляції зустрічі в Овальному кабінеті, зараз переросла у кризу переговорного процесу. Сторони із союзників перетворилися на супротивників із повною відсутністю довіри та взаєморозуміння.

У новітній історії України траплялися кризи у відносинах із США. Так, на початку 2000-х за президентства Леоніда Кучми ми опинилися у вирі «кольчужного скандалу». Корифеї міжнародної політики із жахом пригадають ті часи. Цей скандал вартував Кучмі втрати політичного капіталу та перетворив його на той час на нерукоподатного у західному світі. Скільки в ньому було правди та брехні, не мало значення для Вашингтона, бо їхня машина публічного знищення була запущена президентом США. І це було визначальним.

Схоже, що зараз усе відбувається за такою ж логікою. І шантаж введення американцями санкцій до оточення українського президента та його менеджерів є частиною запущеної програми політичного знищення. От тільки наслідки запровадження санкцій до оточення президента або підписання колоніальної угоди для України будуть кардинально іншими, ніж скандал із «кольчугами». Бо Кучма не ототожнював себе з Україною, а Зеленський створив сприйняття «Я — це Україна».

Саме це ототожнення дало Трампу можливість завести наших можновладців на перехрестя з двома фатальними опціями для них і для нас, бо ми в одному човні.

Варто згадати героїв законотворчості під лідерством, зокрема, панів Арахамії та Гетманцева, які в поті чола намагаються врятуватися від хвилі санкцій, що наближається, і героїчно взялися змінювати законодавство для того, щоб створити «суб’єктам господарювання зі Сполучених Штатів» максимально зручні умови. Арахамія і Гетманцев є ініціаторами проєкту постанови Верховної Ради «Про розроблення законодавчої бази для створення преференційних умов діяльності бізнесу країн-партнерів України в рамках Післявоєнного Альянсу», якою пропонується створити рай для американського бізнесу: податкові та митні пільги, спрощені процедури землевідведення, пріоритетний доступ до розробки корисних копалин, прискорені процедури отримання дозволів і ліцензій (включно з можливістю забрати у діючих власників «сплячі» ліцензії), спецумови концесійного використання державного майна, створення можливості управляти стратегічними державними активами, особливі умови для приватизації державних активів і навіть механізм компенсації для інвесторів у разі воєнних і політичних ризиків.

Ці герої, ймовірно, вже мають запевнення MAGA у можливості повернутися до «нормальних стосунків» у наступній політичній реальності в Україні та готують партію «смаколиків» для бізнес-партнерів у США.

І поки ми з обуренням і розгубленістю спостерігаємо за твітами та інтерв'ю Трампа, російський спецпосланник продовжує плести мережу спільних проєктів, розпалюючи інтерес американських акул бізнесу до дармових російських активів, купуючи їхню прихильність і демонструючи повну лояльність.

Росіяни роблять ставку на жадібність американців та їхній згасаючий інтерес до ролі світового поліціянта. Вони сподіваються, що Трампу набридне роль миротворця, і він у цьому звинуватить Україну. Для них це — ідеальний сценарій. І питання в тому, як цьому завадити і чи існує варіант виходу з персонального конфлікту з Трампом. Бо нам дуже потрібні США як союзник на нашому боці.

А вихід із конфлікту дасть нам можливість говорити з США, використовуючи мову MAGA, та спілкуватися у стилі: у нас є «чудовий» шельф з «неймовірними» покладами газу, де американські компанії матимуть широкі можливості реалізувати вашу геніальну стратегію drill, baby, drill. У нас є «чудові» підприємства, що виробляють унікальну титанову губку, яка так потрібна американському авіа- та ракетобудуванню. Але для сталої роботи цього заводу необхідно деокупувати нашу «чудову» Запорізьку АЕС і прилеглу територію.

Так, нам також доведеться купувати прихильність і оплачувати рахунки, але це дасть нам шанс зберегти людей і свободу. І це означатиме перемогу.