"Я Тік-Току свічку ставлю в церкві". VOLKANOV про яйця як нагороду, роботу з Данилком і рідний Бердянськ

Дмитро Волканов – молодий, але вже дуже популярний артист, виконавець та композитор. Розпочавши свій творчий шлях з участі в "Х-факторі", де він потрапив в команду Андрія Данилка та дійшов до суперфіналу, після шоу Дмитро став бек-вокалістом в колективі Вєрки Сердючки і пропрацював там 4 роки. А кілька років тому розпочав сольну кар’єру як Volkanov.

Про те, як він вирішив співати, що думає про сучасний український шоу-бізнес – в ексклюзивному інтерв’ю на "Телеграфі".

– Багато артистів кажуть, що концертний тур – це морально важко. Що це саме для тебе?

– Просто одне задоволення. Я думаю, що концертний тур для мене особисто – це виключно задоволення, при тому, що так, іноді це дійсно буває важко. Але зараз ми живемо в такий час, коли самі знаємо, що таке важко, коли хлопці беруть до рук зброю і йдуть захищати нашу країну. Тому якщо ми будемо казати, що нам важко, то гріш нам ціна.

– В тебе фактично кожен день — нове місто, новий концерт. Де ти черпаєш цю мотивацію людини-запальнички?

– Коли почалася повномасштабна війна і коли я почав активну сольну діяльність, то для себе зробив висновок:

По-перше, що я хочу бути артистом, який буде об'єднувати покоління, до якого і мама, і дитина прийдуть на один концерт. А, по-друге, дав собі як мотивацію просто підіймати людям настрій зараз, в цей важкий час. Коли ти виходиш на сцену, перші пісні, бачиш сумні доволі обличчя людей в залі… А на останній пісні вони всі стрибають, просто вистрибують зі штанів, пардон. І ти стаєш настільки щасливий від цього — що ти можеш в цей важкий час зробити цих людей трошечки щасливішими.

– Знову ж таки, на сцені ти людина-запальничка. А який в житті? Такий самий, чи це образ, який ти несеш на сцену?

– Я взагалі чомусь впевнений, що якби я не був такою людиною в житті, то і на сцені це не дуже б виходило. Тому що все має бути дуже органічно. Всі мої друзі та близькі мені люди, яких я до себе близько підпускаю в житті, знають, що я трошки такий, знаєте, "з прівєтом", як і всі артисти, в принципі. Але я якось несу цей позитив по життю, це в мене від мами. Мама в мене така, знаєте, постійно мене вчила, що як би не було хріново, треба завжди посміхатися біді на зло. Тому я, звичайно, як і кожна людина, можу впадати у відчай, у мене можуть бути погані дні, може не бути настрою.

Зараз у мене з'явилася проблема, я став дуже ностальгувати. З'явилася ностальгія, по-перше, за моїм Бердянськом, який знаходиться в окупації, я дуже часто про це думаю. По-друге, от нібито мені 24 роки, а я вже так сумую за шкільними часами, за дитинством, ніби мені вже, знаєте, 50. Тому я дуже різний, але мені здається, це людей і притягує.

– На зустріч випускників Діма Волканов прийде як співак, тобто зірку замовляти не потрібно?

– Дай Боже, щоб ця зустріч просто відбулася. Я пам'ятаю наш випускний в Бердянську, де ми казали: "Та ми кожен рік будемо зустрічатися, та ми будемо гуляти, гудіти, ми будемо з вами на телефоні!". За шість років ми з однокласниками не побачилися жодного разу. Дійсно, війна внесла свої корективи. Але думаю, що якби я побачився з однокласниками, я б абсолютно забув про свою творчу діяльність і просто б отримав задоволення від спілкування.

– Твій концертний тур триває вже досить довго. Що саме запам'яталося найбільше, чи були якісь казуси?

– Взагалі для мене це перший тур на серйозному рівні. Тому що до цього я, як артист початківець, виступав в основному на місцевій апаратурі, яка була в будинку культури, місцеве світло, місцевий звук. Тобто це було трошки схоже на художню самодіяльність. А зараз цей тур, який у нас триває вже майже півтора місяці, такий серйозний, обласними центрами нашої країни, і він, як можете побачити, повний "фарш" такий. У нас повний бенд музикантів, повний прокат світла, звуку і так далі. Працює дуже велика команда людей, дуже відповідальний тур.

Але без казусів, звичайно, ми не можемо жити, це такий жанр у нас. От, наприклад, в Лохвиці одна жінка заставила мене випити пів пляшки коньяку. При тому, що я зараз на спорті… Ну, я це зробив, чого не зробиш заради…

– Прямо на сцені?

– Ну, так, ми з нею собі наливали, вона була така, дуже запальна жіночка. Взагалі до нас ходять люди, які по вайбу нам дуже пасують, як і ми їм. Тому на кожному концерті бувають якісь неординарні випадки. І мені дуже подобається, що я маю таку, знаєте, свободу в імпровізації в цих моментах. Люди можуть пожартувати, щось крикнути із залу. Це завжди живий діалог. В нас програма, звичайно, одна і та сама, але кожен концерт не схожий на попередній, тому що в кожному місті різні люди, різні колорити. Тому ситуацій достатньо, це треба хвилин сорок виділити, щоб порозказувати всяке.

– Як ти вважаєш, відмова людей від російськомовного контенту, виконавців допомогла тобі засвітитися і вийти на велику сцену?

– Думаю, що повномасштабна війна взагалі переродила український шоу-бізнес. Навіть якщо ми не будемо торкатися російського музичного ринку, от просто подивіться на наших мастодонтів, які були весь цей час. Потап і Настя, потім Діма Монатік був "Number One", Олег Винник… І так далі, можна перелічувати дуже багато.

І не було взагалі доступу до молоді. Тобто, якщо ми повернемося в довоєнні часи, саме до повномасштабної війни, то були одні й ті самі співаки, люди ходили на концерти й навіть не підозрювали, що в нашій країні може бути настільки багато талантів. Звичайно, те, що війна відкрила на все це очі, відкрила дорогу іншим, це все класно. Але було б ще ліпше, якби це все не було так трагічно.

– Давай про вплив соціальних мереж. Багато хто дізнався про тебе через TikTok.

– Я TikTok свічку ставлю в церкві, щоб ви знали.

Наскільки це вплинуло на твою творчість?

– Насправді, все це для мене дуже дивно, тому що я, все ж таки, дитина вже 21 століття. Я на всьому цьому зростав і бачив цих блогерів в Instagram, в яких там по 100, по 200 тисяч підписників. І думав, Боже, це що ж треба в цьому житті робити, щоб на тебе підписалися 100 тисяч людей? Я собі щось погане візуалізував. Проте це все виявилося набагато простіше і не так страшно, як мені здавалося.

Але, звичайно, подивіться на кожну людину, яка сидить в залі. Без соціальних мереж зараз дуже важко. Наприклад, я у своєму житті знаю дві людини, які абсолютно не користуються соціальними мережами. Одна з них це моя бабуся, яка не вміє навіть включати телефон, і їй, в принципі, легше живеться через це. А ми, люди нового покоління, звичайно, не можемо без цього. Я дуже дякую соціальним мережам у своєму житті й у своєму творчому шляху, тому що я дійсно отримав таку велику… Я не можу сказати, популярність, чи там ще щось… Просто увага людей – це найголовніше. І найважче її здобути. Без соціальних мереж це було б набагато важче.

Але. Якщо ми повернемося в часи, коли телебачення було номер один, то, дивіться, раніше було достатньо просто один раз показатися на телебаченні й ти вже зірка для свого оточення. А зараз, хоч скачи, хоч танцюй, хоч співай. По-перше, телебачення менше дивляться. По-друге, соціальні мережі як дали приріст, так і зростили дуже велику конкуренцію. Тому що зараз кожен з нас може взяти телефон, зняти TikTok і стати популярним. Тому тут, знаєте, 50 на 50.

– Трошки про телебачення і вокальні шоу. Ти був і на "Караоке" і на "Х-Факторі".

– На "Караоке" я взагалі випадково, до речі, прийшов. Це було присвячено Дню міста Бердянськ, Кондратюк приїхав з "Караоке", а ми просто гуляли по Приморці (Приморська площа в Бердянську). Ну, і дивимось, купа людей і всі щось обговорюють. Що таке? Мій друг такий: та "Караоке на Майдані" приїхали". "О, ну пішли, сходимо". Бачте, з моєю удачею якось так вийшло.

– Ці шоу щось дали тобі у вокальній кар'єрі, чи все ж таки це просто забавка?

– "Караоке на Майдані" нічого не дало. На "Караоке" мені дали десяток яєць, я пам'ятаю, моїх хороших. Так, прекрасні яйця були, дуже свіжі, до речі. Це таке, знаєте, я ще був зовсім дитина, я не розумів. Просто по приколу, типу, "о, покажуть по тєліку".

З "Х-Фактор" це вже було більш свідомо. Я сам прийняв рішення подати заявку, і в жодному разі навіть не очікував не те що дійти до суперфіналу, я просто не очікував навіть побачити членів журі. І цього мені вже було достатньо, що я побачив Данилка живого, Вінника, Каменських. Мені вже було так приємно! Тому я не можу сказати, що я свідомо робив якісь ставки на телешоу, щоб в майбутньому бути артистом. Ні.

– У твоїй кар'єрі було багато різних етапів, ті самі "Ікс Фактор" і "Караоке", бек-вокал, але сольну кар'єру ти розпочав після початку повномасштабної війни. Чого саме тоді?

– Війна вивела із зони комфорту, тому що мені було дуже зручно, мені було 18 років, а коли я прийшов в колектив Вєрки Сердючки, я себе прекрасно почував, отримував непогані гроші, як для мого віку, отримував класний досвід. І певно, якби не почалася повномасштабна війна, якби це не звучало, але я б, можливо, і не почав (співати сольно – Ред.). Я б собі далі виступав з зайчиками Сердючки, заробляв би гроші, ми б каталися за кордон. І, в принципі, мені цього було достатньо. Війна відкрила очі на те, що ти можеш більше.

І коли на той момент (після вторгнення РФ – Ред.) призупинилися роботи у колективі Сердючки, я почав шукати себе, мені треба було з чогось починати. Я дуже залежав від тієї роботи й, по суті, якби я її просто втратив, я б розгубився. Мене не брали офіціантом на роботу у Львові після того, як я пішов з колективу Сердючки. Мені було дуже важко. І потім цей же TikTok, за який я ставлю свічку в церкві, розумієте, він якось так мене змотивував, тому що я написав пісню "Намалюю", вона розлетілася, і я собі подумав: "А може, ти можеш все-таки?".

– Не можу не зачепити тему рідного для тебе Бердянська. Де тебе застав перший день війни і чи залишилися в тебе там родичі?

– В перший день вторгнення я був у Києві. І дуже парадоксально, уявіть собі, я 23 лютого виступав на Лізі Сміху, а 24-го почалася повномасштабна війна. Але в той день, в той вечір, 23 лютого, вже нікому на Лізі Сміху щось смішно не було. Всі вже говорили, що щось буде, щось буде, але ніхто до кінця не вірив і не знав. Всі здогадувалися, але ніхто не міг повірити, що таке може бути у 21-му столітті.

Це була 6 ранку, мені подзвонила моя бабуся, я прокинувся, вона каже: "Діма, що у вас там таке, бахкає?". Я кажу: "Ба, ти що? Нормально все? Валерʼянку може?". Вона каже: "Та яку валерʼянку? Увімкни телевізор, війна почалася". Я включаю ТСН, там все це вже транслюється. Я шокований, відразу телефоную Данилку. Друга людина була (якій Дмитро зателефонував – Ред.), він бере слухавку, каже: "Діма, що таке? Чого так рано?". Я кажу: "Міхалич, почалася війна". Він як людина з гумором, з великим розумом, мені каже: "Так, дивися, якщо за 3 години не закінчиться, то будемо щось думати, лягай спати".

Ну і ми щось похіхікали, тому що ми на той момент навіть не розуміли масштабу трагедії. Ми думали, як певно і багато українців, що зараз тиждень побахкають щось там та й затихне. Хто ж знав, що це буде 3 роки. А родичі в мене залишилися в Бердянську, звичайно. І зараз, я не хочу просто залазити, є одна новина в мене, але я буду готовий це озвучити трошки згодом. Дай Боже, все вийде стосовно родичів у Бердянську.

(P/S Буквально за декілька днів Дмитро повідомив, що до Києва приїхала його рідна бабуся, якій вдалося вибратися з окупованого Бердянська. Жінка подолала важку дорогу, але нині перебуває у столиці України)

А так лишилися, дуже важко їм там. Але, тим не менш, вони не втрачають свою позицію і вони дуже-дуже чекають повернення України.

– В якому місті або в якій країні ти хотів би дати великий сольний концерт?

– У Бердянську, на березі Азовського моря, на великій сцені на Приморській площі. І мені здається, що жоден Палац Спорту мені не дасть тих емоцій, які будуть… Це дуже важко, я на тій сцені виріс, це моє місто. Розумієте, коли ти дивишся зараз фотографії того Бердянська, у тебе дисонанс в голові: "Чого, я туди не можу поїхати? Як це може бути?".

– А з ким з українських артистів ти хотів би записати дует або щось цікаве?

– Ні з ким. Поясню. Я вважаю, що дует – дуже взаємна штука. Це як відносини між чоловіком і жінкою, мені так здається. Це має бути якась іскра. Не просто, що я собі зараз сиджу на дивані і думаю, от би заспівати дуетом з Мераєй Кері, наприклад. Тобто це має бути якась творча зустріч, якесь натхнення. У нас є ймовірні можливості, що у 2025 році вийдуть два дуети, з двома Наталіями, з Наталією Бучинською і з Наталією Могилевською. Не буду поки що все розповідати.

– Твою творчість можна поділити на два великих пласти. Один – це такі романтичні пісні, другий – це "Діма-запальничка".

– Класно, що ви це підмітили, тому що насправді так і є. Ще однією моєю творчою метою є зробити з Діми Волканова людину, яка має дві сторони, яка може бути дуже веселою, запальною, піднімаючою настрій, і в той самий час може бути дуже душевною, може розуміти людей, у яких душевні травми, рани. Ті самі пісні про маму, про доню, "Намалюю", "Пиши мені", звичайно, вони теж пов'язані з моїми особистими історіями.

І це круто, і це теж притягує людей. Я хочу, щоб на нашому концерті люди могли відчувати весь спектр емоцій: і поплакати, і посміятися, і випити, і натанцюватися, ще й піти додому, напитися і лягти спати. От така моя мета.