Тарифна війна Трампа — шанс для України: які можливості дає новий світовий порядок

Тарифи США і багатополярний світ

США запроваджують митні збори щодо практично всіх держав світу. Водночас під найбільший удар потрапляють держави, що розвиваються, і… давні політичні партнери Вашингтона: ЄС, Японія, П. Корея і навіть Тайвань. Але в списку немає, наприклад, Російської Федерації (хоча базові 10%, ймовірно, введуть). Нелогічно? Аж ніяк. Суть не в питаннях світової торгівлі, а в логіці багатополярного світу і формуванні власної зони впливу. Давайте розбиратися разом.

Базова ситуація або повторення написаного

Для початку тезисно повторю рамки, в яких сьогодні діє американська зовнішня політика:

1. Ключовим суперником на геополітичному полі США сприймають КНР. І тільки КНР. Водночас обидві держави станом на сьогодні взаємозалежні — вони є ключовими торговельними партнерами, і є сфери, де американська економіка не обійдеться без китайських постачань, є напрямки, де китайським виробникам буде неможливо розвиватися без імпорту зі США.
2. Йде трансформація світової економіки. Де, з одного боку, різко зростає значущість володіння знаннями, технологіями, а з іншого, є необхідність у створенні нової виробничої бази (на новому технологічному рівні). У межах цього процесу держави світу розпадаються на 3 групи: ядро (володіють технологіями та виробничою базою), напівпериферія (культура виробництва на чужих технологіях), периферія — все інше. Причому для периферії варіантів розвитку не залишається — навіть варіант продажу "дешевої робочої сили" перестає бути механізмом економічного ривка.
3. Перелічені вище процеси ведуть до трансформації світової політичної системи. Точніше її деконструкції. І тут є кілька варіантів поведінки. Для геополітичних лідерів (або претендентів на лідерство) вибір складається з двох опцій. Або намагатися акумулювати ресурси, оптимізувати витрати, не звертаючи уваги на обмеження старої системи. А, найчастіше, цілеспрямовано руйнуючи їх. Або, навпаки, максимально довго використовувати можливості старої системи для свого посилення, не створюючи водночас зайвих точок напруженості у відносинах з іншими державами. Китай поки що обирає другу модель поведінки. А от США давно обрали першу (згадайте вихід з Афганістану, зміну механізмів науково-технічного співробітництва навіть із найближчими союзниками, стимулювання створення регіональних коаліцій замість своєї присутності). Просто за Трампа вибір став очевидним і публічним.

Водночас обидва претенденти на світове лідерство (чи то пак майбутні полюси світу) активно формують (або намагаються сформувати) свою зону впливу, не вступаючи поки що в пряму конфронтацію один з одним. Принаймні військову. Знову нелогічна теза? Аж ніяк — давайте з погляду перелічених трьох вступних оцінимо тарифні війни Трампа.

Логіка тарифних війн

Перше, що впадає в око під час оцінки тарифів — дві категорії країн, щодо яких мита не такі великі. Це економічно слабкі держави (периферія, якій у Вашингтоні відводять роль сировинної бази), а також країни Південної Америки. Останнє важливо, оскільки США намагаються на новому витку відродити доктрину "Америка для американців", або доктрину Монро. Тобто посилення своїх позицій "в обох Америках", поєднане з певного роду політичним ізоляціонізмом щодо решти світу. У цю логіку, до речі, вкладається попередній тиск на Мексику і Канаду (які не згадані в новому списку). Перша — потенційний регіональний лідер, який може створити конкуренцію США в розширенні впливу на Латинську Америку. Друга — загроза політиці ізоляціонізму і конкурент у перегонах за технологіями. Трампу потрібні "слухняні" Америки.

Друге — досить високі тарифи щодо держав, які прийнято вважати партнерами США. Насамперед це країни ЄС. І тут логічно — для Сполучених Штатів украй невигідне перетворення Європейського Союзу на ще один геополітичний полюс. Складальний цех, технологічно зав'язаний на США — заради Бога. Конкурент у політиці та технологіях — категорично ні. Європі відводиться роль "напівпериферії". Нові мита покликані стимулювати перенесення низки європейських виробництв (насамперед технологічних) у США, водночас залишаючи державам ЄС витрати з підтримки регіональної стабільності. До цієї ж групи держав можна віднести Японію, Південну Корею, Швейцарію, Малайзію, Індонезію, Індію. Підхід аналогічний — спроба перетягнути технологічні виробництва "в обмін" на "парасольку безпеки", що йде. Мита щодо Тайваню можна назвати радше стимулом до евакуації технологічних виробництв на територію США (як це робить TSMC). Вашингтон, природно, продовжує говорити про захист острова. Але, з огляду на те, що серед місцевої спільноти немає консенсусу в питаннях незалежності і є впливові партії, які виступають за возз'єднання з КНР, єдиний механізм "захисту від Китаю" — окупація. Це не підходить, значить треба стимулювати процес перенесення технологій і виробництв на свою територію.

Третє — держави, які залишаються ключовими партнерами США для забезпечення присутності в ключових регіонах. Це Велика Британія, Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль. А також можливі партнери Вашингтона.

Мита щодо КНР йдуть "окремою графою". З одного боку, це початок торгової війни між країнами. З іншого — запрошення Сі до діалогу на умовах Трампа. І я не здивуюся, якщо після американо-китайського саміту значна їх частина може бути переглянута.

Росія, "вісь зла" і потенційні партнери — дивовижна щедрість Трампа.

Почати варто з низьких мит для Туреччини, Єгипту, ОАЕ та низки інших держав. В умовах оптимізації своєї присутності в низці регіонів Вашингтону потрібні "противаги" — держави, здатні стримувати посилення інших. Туреччина і Єгипет — це Близький схід. Точніше, Туреччина — це ще й Чорноморський регіон, Центральна Азія (противага РФ і КНР). ОАЕ — країни Перської затоки. Ну, і питання в необхідності існування території обміну технологіями, якою Емірати де-факто вже є.

Росія та Іран — дещо інша логіка. Вашингтон не сприймає Москву як потенційного претендента на світове лідерство. Та й у Кремлі це розуміють. Натомість Росія важлива для США як партнер з контролю за Арктикою, джерело ресурсів і партнер зі стримування одночасно КНР та ЄС. Іран — приблизно той самий функціонал щодо КНР і Туреччини в Центральній Азії. Але лише в разі укладення нової "ядерної угоди". До речі, у процес переговорів як посередник активно хоче увійти Москва.

Що це означає для нас?

Тарифна війна Трампа (точніше, війна за економічні ресурси, до яких належать і технології, і виробництва, і логістика) в умовах системи міжнародних відносин, що працює, закінчилася б, не розпочавшись. Але коли світову систему де-факто вже зруйновано, кожна з держав намагатиметься шукати свої механізми виходу із ситуації, що склалася. Тобто частина партнерів наполягатиме на дзеркальній відповіді, а частина — намагатиметься домовитися, йдучи на деякі поступки. Що, до речі, несе ризики, зокрема, й цілісності ЄС. Але в будь-якому разі, навіть посіявши хаос, Вашингтону вдасться сформувати якусь подобу зони свого домінування. Куди увійдуть обидві Америки та низка європейських країн. Так само як це призведе і до зміцнення зони впливу КНР — Пекін використає ситуацію, що склалася, для демонстрації своєї політики як адекватної й передбачуваної альтернативи фонтану ідей від нової американської адміністрації.

Для Європейського Союзу це виклик. ЄС змушений буде вирішувати одразу кілька завдань, які тривалий час відкладалися. Зокрема:

1. Власної позиції на світовій арені. Тобто реалізації підходу автономізації європейської політики.
2. Але успіх за п. 1 без трансформації системи ухвалення рішень на рівні Союзу неможливий — група держав, що виробляє політику через консенсус, не може демонструвати швидку реакцію на зовнішні виклики. Тобто ЄС стикається з необхідністю розглянути як мінімум відкладену 8–9 років тому ідею "Європи різних швидкостей".
3. Не допустити створення "внутрішніх коаліцій", які б були провідниками інтересів претендентів на глобальне лідерство. Або зводити до мінімуму вплив подібних "союзів" на загальноєвропейську політику. Йдеться як про проєкт "Тримор'я" (як проєкцію американських інтересів), так і про вибудовувану Китаєм вісь Румунія-Угорщина-Сербія. А також формування Туреччиною своєї зони впливу в Чорноморському регіоні (як мінімум до трансформації політики щодо Туреччини).
4. Перегляд програм співпраці з ключовими партнерами поза США. Йдеться про країни Близького Сходу, Туреччину, Єгипет, Японію, Південну Корею та Індію.
5. Вироблення власних (відв'язаних від позиції США) політик реагування на виникнення і посилення нових міжнародних коаліцій. Наприклад, БРІКС.

Отже, Україна опиняється в точці, де сходяться відразу кілька зон нестабільності. А саме:

• пошук Вашингтоном підходів до РФ щодо стримування КНР;
• формування регіональних європейських коаліцій і зон співробітництва: зона турецького впливу, осі, що вибудовуються КНР, проєкт Тримор'я;
• загальний перегляд підходів до внутрішньої та зовнішньої політики країнами ЄС;
• формування сірої зони між сферами впливу КНР і США.

Водночас Україна поки що розглядається оточенням Трампа як країна периферії — тобто джерело ресурсів, яке може виконувати деяку роль противаги РФ. Незавидний, з погляду майбутнього, функціонал. Але якщо подивитися на написане вище, регіональна система безпеки, система міжнародного співробітництва фактично зруйнована. І США не є архітектором нової. Є одразу кілька потенційних центрів сили та процесів формування нових систем. Йдеться про регіональні союзи, позицію Туреччини, "Старої Європи" і тієї ж Польщі як драйвера проєкту "Тримор'я". Тобто за наявності активної, раціональної та в міру цинічної політики, Україна має шанс вибудувати систему власної співпраці в регіоні. Що дає шанс у майбутньому покинути зону "периферії" світової системи. На жаль, але часу на це у нас не так багато — максимум 5–6 років.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело