Свіже м’ясо в рекламній паузі

Сучасний світ породив новий тип політичного суб’єкта — гедоніста. Вже не як окрему людину чи нішу. Це мейнстрим.

Гедоніст не мріє про високі ідеали чи ідеали взагалі. Він не шукає відповідь на питання «За що варто боротися?», бо боротися за щось не планує. Він може бути правим, лівим, та хоч центристом чи поза політикою. Бо стоїть окремо від ідеологій.

Такий персонаж ставить інше запитання: «А чому саме я?». І це його вирізняє з-поміж більш традиційних категорій.

Йому не потрібен сенс від держави, йому потрібні послуги. Аби був комфорт, безпека. Доставка суші додому важливіша за податкову реформу. А те, щоб Wi-Fi не глючив — за будь-яку війну, поки вона не зачепить гедоніста напряму. Це, до речі, серед росіян особливо помітно зараз.

І не подумайте, що такий кадр найбільше боїться смерті. Її всі, в принципі, бояться. Однак в образі смерті така людина більше остерігається того, що може бути щось більше за її власне «я».

Культ «життя як найвищої цінності» насправді не про гуманізм, як нам люблять розповідати. Держава, в якій живе гедоніст, може щодня вирізати по мільйону людей деінде. Та хоч по два. Поки це не торкнеться його шляхом призову чи, боронь Боже, втрати комфорту — даний кадр таке не помічатиме. Дрібниця на фоні.

На жаль, ця нова релігія вже давно не нова. Такі результати тривалої культивації споживацтва замість справжніх орієнтирів.

Наших бадьорих «я не піду» вже всі гарненько надивились. Але то таке. Набагато цікавіше шукати подібних персонажів у країнах, яких війна ще навіть не доткнулася. Втім, гедоністи й там уже провели собі червоні лінії. І, хто б міг подумати, власну державу вони вивели в ранг чи не більшого ворога, ніж потенційний окупант.

Нещодавно такий приклад з’явився у Німеччині. Живе там журналіст Уле Нюмоен. Він визнає, що користується в Німеччині правами та комфортними речами на кшталт свободи слова.

От тільки він зовсім не планує це захищати. У будь-якому форматі. Тому він написав книжку з красномовною назвою «Чому я ніколи не буду воювати за цю державу». Там пояснив, що простих людей не можна відправляти на війну за національні держави та їхніх правителів. Навіть якщо це оборонна війна проти чужого вторгнення.

Висновок вражає, процитуємо: «Окупація може призвести до "лайнового" життя. Але я віддаю перевагу окупації, а не смерті».

Ось такі пиріжки. Кров від крові з українськими любителями спитати «що нам дала ця держава?». І якщо у нас цієї миті лунають верески про погану соціалку — невже знайдеться той, хто в цьому звинуватить Німеччину? Там набагато ліпші статки. Соціалка розміром з економіку інших держав.

І все одно пан Нюмоен в труні бачив за те воювати. Бо насправді це доволі універсальна позиція.

Погодьтесь, із прикладом наші тези виглядають набагато краще. Шановний пан готовий відмовитись від держави не те що до першого пострілу — навіть до того, як почнуться провокації, що до цих пострілів призведуть. Він нікуди не тікає. Він живе в Німеччині, отримує послуги від Німеччини і абсолютно не цінує Німеччину. Цінує лише себе в Німеччині.

Римські патриції колись ставили бенкети вище за державу. Доставились до того, що варвари постукали в двері сокирою. Проте сучасні гедоністи пішли далі.

Тоді представником еліти треба було народитись. Варіант «стати нею» не враховуємо, бо тут про гедонізм як сенс життя. Що ж робити людям, які навіть у спадок жодних важелів впливу не отримали? Не ігнорувати загрозу, а наперед її для себе скасувати. Не як операцію в банкоматі, а як cancel culture.

Трагедію скасовано, якщо через неї не дорожчає кава. Чийсь героїзм скасовано, бо вибивається за рамки гедонізму.

Жертву скасовано.

Самопожертву скасовано.

Обов’язок, здатність ризикнути, базові цінності — все під ніж.

Є лише тіло, яке щось хоче і якому всі винні. Щоправда, воно саме нікому нічого не завинило. Бо так вирішило саме для себе.

Ось чому ми не хочемо рівняти таких опонентів під одну гребінку пацифізму. Пацифізм — це теж певна позиція. Нехай ми не завжди її розуміємо та приймаємо, але її комусь доводиться відстоювати. Зате тут маємо погляди, які не відповідають певній позиції. Навпаки: їхнє підґрунтя максимально розмите та збудоване виключно на примітивних побажаннях щодо комфорту.

Це політична позиція без позиції. Гедоніст не просто боїться. Він відмовляється визнавати, що є щось вище за його шкіру та її начинку. Найбільше йому тут заважає звичайнісінький солдат.

Бо той своєю готовністю віддати життя не просто воює — він ламає гедоністам картину світу. Воює за те, що вони не розуміють, а тому не цінують. Потім повертається з війни та хоче за свої подвиги чогось. Відчуваєте цю грань? Гедоніст посидів у відносній безпеці та не хоче бути комусь винним, оскільки всі за замовчуванням винні йому. І тут такий шок.

Солдат своєю жертвою доводить, що тіло — це не головне. А для них це єресь.

Ми не змальовуємо солдата мазохістом. Він може за всю війну жодного разу не вистрілити у ворога, а єдиний випадок із застосуванням тактичної медицини отримати під час порятунку цивільної особи. Та хіба це важливо, коли на фоні є повний антипод? Солдат хоча б пішов туди, де дуже висока ймовірність перестрілок, травм чи смерті. Які до нього запитання?

Як ви могли помітити, у нас дуже багато як військових, так і гедоністів. То що ж робити?

Гнати гедоністів у церкву? Розповісти їм про патріотизм? Не факт, що спрацює. Є сенс пропонувати штуку більш просту та зрозумілу. Це ясність. Якщо хочеш особливого ставлення — поясни, з якого дива. І не треба закочувати очі, на роботу без співбесіди теж не беруть.

Гаразд, ти живий. Вітаємо! Лише одне запитання: заради чого? Без «води». І вже від цього будуть грати інші інструменти.

Якщо ти споживач заради споживання, успішність залежить від твого запасу грошей. Без них споживати не дуже вдається. Але тоді, відповідно, держава тобі нічим не завинила. Може щось вимагати, аби ти хоч якось відпрацював надані нею послуги. За проспаний кредит теж можуть телевізор забрати. І ніхто не робить із цього трагедію.

Якщо живеш заради когось, ти так чи інакше став частиною історії. Це вже не беззмістовний егоїзм. Навіть без героїчних поз і селфі. Просто щоб життя було про «щось більше».

А якщо не знаєш, заради чого живеш? Тоді вибач, але ти просто м’ясо. І це не спроба образити. Це та роль, яку людина без позиції сама собі добровільно обирає. Шматок м’яса між рекламою пива і труною.

Життя — не самоціль чи скарб у сейфі. Це інструмент. Не знаєш, для чого він тобі? Отже, ти його вже профукав.

Уявіть собі пасажира на судні, яке отримало пробоїну. Поки всі відчайдушно затикають діру нижче ватерлінії, він бухає десь на палубі. Милується заходом сонця. Щойно його кличуть на допомогу — верещить, що придбав квиток і вимагає до себе поваги, або ж надалі обиратиме іншого перевізника.

Різниця між таким пасажиром та гедоністом — лише у тому, що пасажир квиток дійсно купував. А гедоніст отримав безкоштовно, при народженні.