Радикальна трансформація. Важливий союзник України готується до розриву зі США Трампа

Німеччина здебільшого не сприйняла змін у політичних і безпекових пріоритетах США, запроваджених новою адміністрацією Дональда Трампа. У цій атмосфері лідер ХДС Фрідріх Мерц, який, найімовірніше, стане новим канцлером, демонструє дистанціювання від 47-го президента США. Близький до Трампа під час його першої президентської каденції Джон Болтон навіть рекомендував Мерцу домогтися особистої зустрічі з ним іще до вступу на посаду канцлера, щоби знизити ризики недовіри у двосторонніх відносинах.

У питаннях, що мають індикативне значення для України, Німеччина не демонструє розриву зі США, однак розбіжності стають дедалі глибшими. Раніше США й Німеччина спільно блокували членство України в НАТО — це було індикатором узгодженого бачення широкого кола питань європейської безпеки. Опозиція вступу України до Альянсу залишається в силі, проте це питання втрачає актуальність на тлі формування європейської коаліції на підтримку України.

Німеччина досі потребує гарантій із боку США для можливого розгортання німецького контингенту в Україні. Водночас вона готова продовжувати фінансову й військову підтримку України задля подальшого опору російській агресії — попри прагнення США досягти миру за будь-яку ціну, навіть усупереч інтересам самої України.

Німеччина демонструє незгоду з наміром США послабити санкції проти Росії «авансом», тобто до досягнення чітких результатів. Ці санкції були введені за агресію Росії проти України. Фрідріх Мерц із цього питання особисто не висловлювався, однак у його партії ХДС спробу поставити під сумнів доцільність санкцій рішуче засудили.

Так само рішуче чинний федеральний уряд Німеччини заперечує проти ідеї відновлення роботи вцілілих гілок «Північного потоку» — одного з можливих пунктів «великої угоди» між Дональдом Трампом і Володимиром Путіним. Мерц публічно з цього приводу не висловлювався, однак навряд чи на посаді канцлера переглядатиме цей аспект німецької політики — особливо на тлі тарифної війни, розпочатої Трампом.

Розходження, що стає стратегічним

Опитування, проведені в Німеччині в попередні роки, свідчать, що до половини німців хотіли б зменшення чисельності американських військ, але лише чверть підтримує їх повне виведення. На зустрічі міністрів закордонних справ НАТО 3 квітня генеральний секретар Альянсу Марк Рютте та новопризначений посол США Метт Вітакер запевнили європейських партнерів у відсутності планів щодо раптового виведення американських сил із Європи. Втім в Німеччині вже активно готуються до «нераптового» скорочення військової присутності США.

Європейські країни, зокрема Німеччина, за останні роки значно збільшили імпорт американських озброєнь. За даними Стокгольмського міжнародного інституту досліджень проблем миру (SIPRI), імпорт зброї до Європи зріс на 155% у 2020–2024 роках порівняно з 2015–2019 роками, й США залишаються головним постачальником. Проте зовсім не обов’язково Німеччина нарощує військові витрати саме для придбання американської зброї. У Берліні, як і в багатьох інших європейських столицях, вважають: купівля американської зброї та участь у спільних програмах є елементами союзницьких зобов’язань, які США мають виконувати у відповідь. Тобто немає гарантій — немає й політичного бажання закуповувати американське озброєння. Однак накопичена залежність від США є занадто великою. Німеччина не може одномоментно змінити свою політику в цій сфері, але може радикально змінити збройові пріоритети, що зрештою вплине на фінансові потоки в оборонній промисловості.

У Німеччині відбувається, можливо, найрадикальніша трансформація оборонної політики останніх десятиліть. Під впливом змін американського курсу, ініційованих Дональдом Трампом, скасовано так зване боргове гальмо, яке обмежувало бюджетний дефіцит, зокрема в частині оборонних витрат. Це дало змогу створити спеціальний оборонний фонд обсягом один трильйон євро на десятирічний період. Не виключено, що вже до 2027 року оборонні витрати Німеччини сягнуть 3,2% ВВП — більше, ніж у Франції та Великій Британії, які традиційно вважаються двома головними військовими силами Західної Європи.

Одним із символів цих змін стала нещодавня активація постійно розгорнутої німецької бригадив Литві. Це перший випадок постійної присутності Бундесверу на східному фланзі НАТО — в регіоні, який розглядається як потенційна наступна ціль російської агресії.

Німеччина також пришвидшує реалізацію мережі логістичних військових коридорів, погоджених на рівні ЄС. Вони з’єднують Західну Європу зі східним флангом, включно з Польщею, Румунією та країнами Балтії.

Розглядається можливість повернення до призову. Пропозиції включають не лише обов’язкову військову службу, а й альтернативні цивільні варіанти, головною метою яких є відновлення зв’язку між армією та суспільством.

Німецькі урядовці вже певний час обговорюють можливість створення автономного від США європейського ядерного стримування. Наразі неядерна Німеччина залучена до чинного механізму розширеного ядерного стримування США, що передбачає використання американської ядерної зброї. Формально американські ядерні зобов’язання перед Європою залишаються чинними. Проте на тлі зростання волатильності американської політики в них дедалі важче вірити.

Ці сумніви самі собою є підставою для зміни політики, адже ефективність стримування залежить від переконливості. Фрідріх Мерц висловив бажання провести переговори з Францією та Великою Британією щодо можливості спільного використання їхніх ядерних арсеналів на додачу до американського компонента. І хоча питання розміщення французької ядерної зброї на німецькій території (британський арсенал має лише морський компонент) наразі не порушується публічно, сама ідея створення «європейського компонента» ядерного захисту перестала бути табуйованою.

Політичні обмеження

Безпекова політика Німеччини, яку може реалізувати новий федеральний уряд, уже не виглядає просто як реакція на російсько-українську війну чи риторику Трампа. Це більше нагадує системне переосмислення ролі Німеччини в Європі та світі.

Проте попри високі амбіції трансформація німецької безпекової політики стикається з низкою обмежень. Найбільше з них — стан економіки. Німеччина перебуває на межі рецесії: 2024 року реальний ВВП скоротився на 0,3%, а за прогнозами, зробленими ще до початку тарифної війни Трампа, 2025 року економіка зросте лише на 0,2% — в умовах високої інфляції, скорочення експорту та зростання боргових витрат. Ключовими чинниками залишаються падіння промислового виробництва та зменшення зовнішнього попиту, особливо з боку США та Китаю. Нові тарифи, запроваджені адміністрацією Трампа, лише погіршують ситуацію.

1989 року, коли руйнувався Берлінський мур і наближалось об’єднання Німеччини, європейські країни були занепокоєні перспективою зростання ролі об’єднаної Німеччини — навіть попри те, що це означало завершення Холодної війни та зниження рівня загроз. Сьогодні готовність Німеччини брати на себе відповідальність за європейську безпеку сприймається без колишніх побоювань — однак досі стримано. Європейська обережність стосовно переозброєння Німеччини змістилася з геополітичної до економічної площини. Деякі країни ЄС розглядають нову фіскальну стратегію Берліна як несанкціоноване порушення спільної боргової дисципліни, закріпленої Маастрихтськими критеріями. Є побоювання щодо «фінансової фрагментації» ЄС — ситуації, в якій Німеччина модернізує армію за рахунок боргу, тоді як інші змушені дотримуватися жорсткої економії.

Усередині Німеччини підтримка нової оборонної політики є помірною. За даними опитування Forschungsgruppe Wahlen, лише 42% громадян вважають підвищення військових витрат пріоритетним, тоді як 51% виступає за спрямування коштів на охорону здоров’я, енергетику й освіту. На цьому тлі партія AfD із закликами до дружби з Дональдом Трампом і Володимиром Путіним зберігає стабільні 20–22% підтримки. Водночас ліві популісти мобілізують протестний електорат під гаслами «ні мілітаризації».

Новий федеральний уряд потребуватиме балансу між зовнішньою стратегічною ініціативою та досягненням коаліційного компромісу. Попри переконливу перемогу ХДС формування уряду потребує домовленостей із «Зеленими» або СДПН. Це означає поступки у сферах соціальної політики, «зеленого» переходу та фіскального регулювання. У коаліційній угоді оборонний курс, імовірно, буде збережено, але обмежено соціальними вимогами партнерів по коаліції.

Тарифна війна, розпочата Дональдом Трампом, радше консолідує німецький політичний простір, хоч і створює серйозні економічні ризики. Стає дедалі очевиднішим, що з Трампом неможливо домовитися — принаймні щодо базових економічних питань. Це, найімовірніше, послабить позиції правих сил, які сподівалися підвищити власну вагу в Європі завдяки особливим відносинам із американським лідером. Це стосується й AfD.

Після інавгурації Трампа рівень підтримки США серед європейських правих істотно зріс — на тлі зростання недовіри з боку центристів і лівих. Єдиним винятком залишалася Данія, де навіть праві не могли підтримати спробу Трампа анексувати Гренландію. Тепер і решта європейських правих можуть бути змушені підтримати власні уряди в торговельному протистоянні зі США. Адже тарифна політика Трампа є універсальною для всього ЄС, незалежно від політичних коаліцій у конкретних державах. Це не означає, що опозиція в Німеччині почне підтримувати нове оборонне будівництво чи військову допомогу Україні. Але ризик обструкції може знизитися.

Політика Німеччини стосовно фундаментальних питань європейської безпеки та відносин зі США не виглядає як така, що форсує події. Однак країна, безперечно, готується — й ця підготовка, найімовірніше, триватиме за нового федерального уряду — до ситуації, в якій розрив зі США може стати неминучим. Наразі не йдеться про те, що цей розрив буде остаточним — американська ворожість до Європи досі залишається волатильною. Але є висока ймовірність того, що в певний період часу Німеччина не зможе розраховувати на дружні відносини зі США. У такому разі вона буде змушена покладатися на власні сили та власні альянси — частиною яких може бути й Україна.