Тарифи США та багатополярний світ

США вводять митні збори щодо практично всіх держав світу. При цьому під найбільший удар потрапляють держави, що розвиваються, і... давні політичні партнери Вашингтона: ЄС, Японія, Південна Корея і навіть Тайвань. Але в списку немає, наприклад, Російської Федерації (хоча базові 10%, ймовірно, введуть). Нелогічно? Аж ніяк. Суть не в питаннях світової торгівлі, а в логіці багатополярного світу та формуванні власної зони впливу. Давайте розбиратися разом.

Базова ситуація або повторення написаного.

Для початку тезисно повторю рамки, в яких сьогодні діє американська зовнішня політика:

Ключовим суперником на геополітичному полі США сприймають КНР. І тільки КНР. При цьому обидві держави станом на сьогодні взаємозалежні — вони є ключовими торговельними партнерами і є сфери, де американська економіка не обійдеться без китайських поставок, є напрямки, де китайським виробникам буде неможливо розвиватися без імпорту зі США.
Йде трансформація світової економіки. Де, з одного боку, різко зростає значущість володіння знаннями, технологіями, а з іншого є необхідність у створенні нової виробничої бази (на новому технологічному рівні). В рамках цього процесу держави світу розпадаються на 3 групи: ядро (володіють технологіями і виробничою базою), напівпериферія (культура виробництва на чужих технологіях), периферія — все інше. Причому для периферії варіантів розвитку не залишається — навіть варіант продажу «дешевої робочої сили» перестає бути механізмом економічного ривка.
Перераховані вище процеси ведуть до трансформації світової політичної системи. Точніше, її деконструкції. І тут є кілька варіантів поведінки. Для геополітичних лідерів (або претендентів на лідерство) вибір складається з двох опцій. Або намагатися акумулювати ресурси, оптимізувати витрати, не звертаючи увагу на обмеження старої системи. А, часто, цілеспрямовано руйнуючи їх. Або, навпаки, максимально довго використовувати можливості старої системи для свого посилення, не створюючи при цьому зайвих точок напруженості у відносинах з іншими державами. Китай поки вибирає другу модель поведінки. А от США давно вибрали першу (згадайте вихід з Афганістану, зміну механізмів науково-технічного співробітництва навіть з найближчими союзниками, стимулювання створення регіональних коаліцій замість своєї присутності). Просто за Трампа вибір став очевидним і публічним.

При цьому обидва претенденти на світове лідерство (або майбутні полюси світу) активно формують (або намагаються сформувати) свою зону впливу, не вступаючи поки в пряму конфронтацію один з одним. Принаймні, військову. Знову нелогічна теза? Аж ніяк — давайте з точки зору перерахованих трьох вступних оцінимо тарифні війни Трампа.

Логіка тарифних воєн

Перше, що кидається в очі при оцінці тарифів — дві категорії країн, щодо яких збори не так великі. Це економічно слабкі держави (периферія, якій у Вашингтоні відводять роль сировинної бази), а також країни Південної Америки. Останнє важливо, оскільки США намагаються на новому витку відродити доктрину «Америка для американців» або доктрину Монро. Тобто посилення своїх позицій «в обох Америках», поєднане з певного роду політичним ізоляціонізмом щодо решти світу. У цю логіку, до речі, вкладається попередній тиск на Мексику і Канаду (які не згадані в новому списку). Перша — потенційний регіональний лідер, який може створити конкуренцію США в розширенні впливу на Латинську Америку. Друга — загроза політиці ізоляціонізму і конкурент у гонці за технологіями. Трампу потрібні «слухняні» Америки.

Друге — досить високі тарифи щодо держав, які прийнято вважати партнерами США. В першу чергу це країни ЄС. І тут логічно — для Сполучених Штатів вкрай невигідно перетворення Європейського Союзу в ще один геополітичний полюс. Складальний цех, технологічно зав'язаний на США — заради Бога. Конкурент у політиці й технологіях — категорично ні. Європі відводиться роль «напівпериферії». Нові збори покликані стимулювати перенесення ряду європейських виробництв (у першу чергу технологічних) в США, при цьому залишаючи державам ЄС витрати з підтримки регіональної стабільності. До цієї ж групи держав можна віднести Японію, Південну Корею, Швейцарію, Малайзію, Індонезію, Індію. Підхід аналогічний — спроба перетягнути технологічні виробництва «в обмін» за «парасольку безпеки», що відходить. Збори щодо Тайваню можна назвати, скоріше, стимулом до евакуації технологічних виробництв на територію США (як це робить TSMC). Вашингтон природно продовжує говорити про захист острова. Але, враховуючи, що серед місцевої спільноти немає консенсусу в питаннях незалежності й існують впливові партії, що виступають за возз'єднання з КНР, єдиний механізм «захисту від Китаю» — окупація. Це не підходить, значить треба стимулювати процес перенесення технологій і виробництв на свою територію.

Третє — держави, які залишаються ключовими партнерами США для забезпечення присутності в ключових регіонах. Це Велика Британія, Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль. А також можливі партнери Вашингтона.

Збори щодо КНР йдуть «окремим рядком». З одного боку, це початок торговельної війни між країнами. З іншого — запрошення Сі до діалогу на умовах Трампа. І я не здивуюся, якщо після американо-китайського саміту значна їх частина може бути переглянута.

Росія, «вісь зла» та потенційні партнери — дивовижна щедрість Трампа.

Почати варто з низьких зборів для Туреччини, Єгипту, ОАЕ та ряду інших держав. В умовах оптимізації своєї присутності в ряді регіонів, Вашингтону потрібні «противаги» — держави, здатні стримувати посилення інших. Туреччина і Єгипет — це Близький Схід. Точніше, Туреччина це ще й Чорноморський регіон, Центральна Азія (противага РФ і КНР). ОАЕ — країни Перської затоки. Ну і питання в необхідності існування території обміну технологіями, якою Емірати де-факто вже є.

Росія та Іран — дещо інша логіка. Вашингтон не сприймає Москву як потенційного претендента на світове лідерство. Та й у Кремлі це розуміють. Зате Росія важлива для США як партнер з контролю за Арктикою, джерело ресурсів і партнер зі стримування одночасно КНР і ЄС. Іран — приблизно той же функціонал щодо КНР і Туреччини в Центральній Азії. Але лише в разі укладення нової «ядерної угоди». До речі, у процес переговорів як посередник активно хоче увійти Москва.

Що це означає для нас?

Тарифна війна Трампа (точніше війна за економічні ресурси, до яких належать і технології, і виробництва, і логістика) в умовах працюючої системи міжнародних відносин закінчилася б не почавшись. Але коли світова система де-факто вже зруйнована, кожна з держав буде намагатися шукати свої механізми виходу зі створеної ситуації. Тобто частина партнерів буде наполягати на дзеркальній відповіді, а частина намагатиметься домовитися, йдучи на деякі поступки. Що, до речі, несе ризики в тому числі цілісності ЄС. Але в будь-якому випадку, навіть посіявши хаос, Вашингтону вдасться сформувати певну подобу зони свого домінування. Куди увійдуть обидві Америки і ряд європейських країн. Так само як це призведе і до зміцнення зони впливу КНР — Пекін використовує створену ситуацію для демонстрації своєї політики як адекватної та передбачуваної альтернативи фонтану ідей від нової американської адміністрації.

Для Європейського Союзу це виклик. ЄС змушений буде вирішувати відразу кілька довго відкладуваних завдань. Зокрема:

Власної позиції на світовій арені. Тобто реалізації підходу автономізації європейської політики.
Але успіх по п.1 без трансформації системи прийняття рішень на рівні Союзу неможливий — група держав, що виробляє політику через консенсус, не може демонструвати швидку реакцію на зовнішні виклики. Тобто ЄС стикається з необхідністю розглянути, як мінімум, відкладену 8-9 років тому ідею «Європи різних швидкостей».
Не допустити створення «внутрішніх коаліцій», які б були провідниками інтересів претендентів на глобальне лідерство. Або зводити до мінімуму вплив подібних «союзів» на загальноєвропейську політику. Йдеться як про проект «Тримор'я» (як проєкції американських інтересів), так і про осі, що вибудовуються Китаєм: Румунія-Угорщина-Сербія. А також формування Туреччиною своєї зони впливу в Чорноморському регіоні (як мінімум до трансформації політики щодо Туреччини).
Перегляд програм співпраці з ключовими партнерами поза США. Йдеться про країни Близького Сходу, Туреччину, Єгипет, Японію, Південну Корею та Індію.
Вироблення власних (відв'язаних від позиції США) політик реагування на виникнення і посилення нових міжнародних коаліцій. Наприклад, БРІКС.

Таким чином, Україна опиняється в точці, де сходяться відразу кілька зон нестабільності. А саме:

Пошук Вашингтоном підходів до РФ щодо стримування КНР.
Формування регіональних європейських коаліцій і зон співпраці: зона турецького впливу, осі, що вибудовуються КНР, проект Тримор'я.
Загальний перегляд підходів до внутрішньої і зовнішньої політики країнами ЄС.
Формування сірої зони між сферами впливу КНР і США.

При цьому Україна поки що розглядається оточенням Трампа як країна периферії — тобто джерело ресурсів, яке може виконувати певну роль противаги РФ. Незавидний, з точки зору майбутнього, функціонал. Але якщо подивитися на написане вище, регіональна система безпеки, система міжнародного співробітництва фактично зруйнована. І США не є архітектором нової. Є відразу кілька потенційних центрів сили і процесів формування нових систем. Йдеться про регіональні союзи, позиції Туреччини, «Старої Європи» і тієї ж Польщі як драйвера проекту «Тримор'я». Тобто за наявності активної, раціональної та в міру цинічної політики, Україна має шанс вибудувати систему власного співробітництва в регіоні. Що дає шанс у майбутньому покинути зону «периферії» світової системи. На жаль, але часу на це у нас не так багато — максимум 5-6 років.