Відповідь на апетити Кремля: як демократичний Захід створював НАТО і яку ціль ставив

Після завершення Другої світової війни (1939—1945) Європа лежала в руїнах. І це стосувалося не лише економіки, розрухи в соціальній сфері, але й невизначеності політичного устрою держав після кардинального перекроювання кордонів на континенті. Рішеннями Ялтинської конференції країн Антигітлерівської коаліції (СРСР, США і Великої Британії), що відбувалася в лютому 1945 року, Старий Світ опинився розділеним на два табори.

Черчилль передбачав неминучість "необмеженої експансії" з боку СРСР

Серед умовно держав західної демократії головну роль відігравали Вашингтон і Лондон, значно меншою мірою — Париж. Соціалістичний табір, також умовно, бо ще не всім комуністичним силам в Східній Європі було зламано хребет, очолювала Москва. Йосиф Сталінвважався беззаперечним лідером у новоствореній коаліції сателітів у Східній Європі. Ці табори рано чи пізно повинні були остаточно розмежуватися і збудувати нову політико-економічну та військову конфігурацію на теренах Старого Світу.

Радянський Союз, пройшовши горнило майже чотирирічної кровопролитної війни, був готовий "продовжити" (як зараз пишуть кремлівські пропагандисти, "можемо повторити") вже на теренах Західної Європи. Єдине, що стримувало Кремль, це наявність у США ядерного озброєння, яке було показово продемонстровано на східному театрі бойових дій наприкінці Другої світової війни. А саме під час бомбардування американцями японських міст Хіросіма та Нагасакі.

Ідеологічне розмежування відбулося раніше, ніж завершилася Друга світова війна. Проте "першим дзвінком" в майбутньому протистоянні двох систем стала промова вже колишнього голови уряду Великої Британії Вінстона Черчилля в американському місті Фултон 5 березня 1946 року у присутності президента США Гаррі Трумена: "Від Штеттіна (Щецин. — Ред.) на Балтиці до Трієста на Адріатиці опустилася "залізна завіса". За цією лінією лежать усі столиці давніх держав Центральної і Східної Європи – Варшава, Берлін, Прага, Відень, Будапешт, Белград, Бухарест і Софія… Це вочевидь не та визволена Європа, за яку ми боролися".

Черчилль попереджав про неминучість "необмеженої експансії" з боку СРСР, хоча тоді був піднятий на сміх абсолютною більшістю західноєвропейських політиків. Проте стратегічний дар непримиренного ворога Гітлера, чи не єдиного британського політика, який передбачав катастрофу для світу після підписання Мюнхенської змови 1938 року та остаточного поглинання нацистами Чехословаччинив березні наступного, знову виявився пророчим.

Початок холодної війни

Дата промови у Фултоні вважається початком холодної війни між блоками держав, які мали зовсім різні погляди на післявоєнну перебудову не тільки в Європі, але й усьому світі. Головне протистояння йшло по вісі – Москва-Вашингтон. На той момент це були дві найпотужніші держави.

Тим часом відповідь Кремля не забарилася: спочатку відбулася невдала спроба поширити агресивні дії на країни, які не потрапляли до його сфери впливу: Туреччину (мрія ще російських царів про Босфор і хрест на Святій Софії у Стамбулі/Константинополі) та Грецію.

Тараном, який підтримували в першу чергу прорадянські сусіди (Болгарія, Албанія та особливо Югославія), були місцеві компартії. Проте Туреччина виявилася не по зубах, та й місцева компартія була фактично знищена ще Кемалем Ататюрком.

Розпочата під час Другої світової громадянська війна на теренах Греції завершилася перемогою роялістів (монархістів) над комуністами за підтримки США та Великої Британії – фактично вже влітку 1948 року. Балканський похід провалився, і ще й зганьбив репутацію Кремля в очах союзників. В останній момент Йосиф Сталін удав, що не має відношення до конфлікту, який поховав його дружні відносини з комуністичним лідером Югославії Йосипом Брозом Тіто.

Доктрина Трумена

Наприкінці громадянської війни у Греції, в 1947 році, Конгрес США вирішив виділити 400 млн доларів на боротьбу з поширенням впливу СРСР у світі. Ці чималі як на той час гроші у рамках оголошеної Гаррі Труменом військово-політичної доктрини були важливим і дієвим кроком у боротьбі (вже не на словах) з комуністичною загрозою. "Доктрина Трумена, оприлюднена 12 березня 1947 року, відзначила мить, коли Америка доброхіть взяла на себе провід у вільному світі. Тривалій нерішучості настав край, американські війська мали тепер надовго залишитися в Європі. Труменеве ставлення до комунізму стало відоме як "стримування" – новітня версія довоєнного cordon sanitaire. Таке стримування майже збіглось у часі з аналізом, названим "Підстави радянської політики", який у липні 1947 року анонімно опублікував досвідчений дипломат Джордж Кенан. Аналіз закликав до "вправного і пильного застосування контрсили… відповідно до змін і маневрів радянської політики". Аналіз мав суто оборонний характер і був дуже далекий від третьої світової війни, яку обстоювали деякі шаленці", – писав у своїй фундаментальній праці "Європа. Історія" британський історик Норман Дейвіс.

Паралельно у світі відбувалися цікаві події на "економічному фронті". Сполучені Штати вийшли з Другої світової війни беззаперечним лідером всього Західного світу. І це стосувалося не тільки економічних показників, але й військово-політичного домінування… 13 липня 1947 року на грандіозній Міжнародній конференції у Парижі було оприлюднено амбітний "План Маршалла" ("Програма відновлення Європи"). Наступного року Конгрес США ухвалив "Закон про економічне співробітництво" із загальною сумою асигнувань близько 12,5 млрд доларів. Ці чималі гроші були важливим кроком для економічної допомоги державам Європи.

Радянський Союз назвав амбітний план "підступом капіталістів", і заборонив своїм сателітам у Східній Європі брати допомогу від США. Паралельно в цих країнах "народної демократії" йшла серйозна "зачистка" політичного поля, прокремлівські сили остаточно знищили залишки справжньої демократії та парламентаризму.

Варшавський договір на противагу НАТО

Нарешті, через неповні два роки після оприлюднення доктрини Трумена було створено й інституції для координації зусиль країн західної демократії в обороні та безпеці на європейському континенті. Отже, 4 квітня 1949 року у Вашингтоні представники 12 держав – США, Великої Британії, Франції, Канади, Італії, Бельгії, Нідерландів, Данії, Норвегії, Ісландії, Португалії та Люксембурга – підписали документи про створення Організації Північноатлантичного договору (НАТО), яка ставила своєю задачею збройний захист демократичних свобод і протидію комуністичній експансії. Незабаром, 1952 року до НАТО приєдналися Греція та Туреччина, а 1955 року — і Західна Німеччина. 1982 року до лав НАТО доєдналася Іспанія.

Франція в лютому 1966 року за часів президентства Шарля де Голля частково вийшла з Альянсу (лише з військових структур). У 2009 році, після 43-річної перерви, Париж, вже при президенті Ніколя Саркозі, повернувся до НАТО. Станом на 2025 рік членами НАТО є 32 держави (30 європейських і дві північноамериканські – США та Канада). Серед останніх країн, що доєдналися до Альянсу назвемо Чорногорію (2017), Північну Македонію (2020), Фінляндію (2023) та Швецію (2024).

Договір, підписаний у Вашингтоні, обговорювався майже дев’ять місяців – з 6 липня 1948 року. Першим головнокомандувачем збройних сил блоку став 59-річний американський п’ятизірковий генерал, герой Другої світової війни Дуайт Девід Ейзенхауер. Північноатлантичний пакт зафіксував такі важливі положення: створення Ради НАТО і Комітету військового планування; постачання американської зброї країнам — учасницям Альянсу; і головне – взаємодопомогу у разі нападу на одну з країн — учасниць договору.

У Статті 5 Північноатлантичного договору передбачено принцип колективної оборони в разі нападу на будь-яку з держав, що є членом Альянсу. Наскільки ця Стаття дієва, у світлі широкомасштабної війни, яку розв’язала Російська Федерація в Україні та наближеності військових дій до теренів країн — учасниць НАТО (Польща, Литва, Латвія, Естонія та Фінляндія навіть мають спільний кордон з РФ), покаже час. Тема кроків України в напрямку євроатлантичної інтеграції варта окремої статті…

Остаточно біполярність світу після Другої світової війни було закріплено з підписанням 14 травня 1955 року вісьмома соціалістичними державами Європи у Варшаві договору про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу.

Звісно, головним результатом стало військове співробітництво в рамках Варшавського договору. Але ось що цікаво: єдиною спільною акцією країн Варшавського договору, стало придушення "Празької весни" та окупація території однієї з держав-учасниць — Чехословаччини в серпні 1968 року. Наприкінці розвалу соціалістичного табору в Європі саме в Празі (дуже символічно!) 1 липня 1991 року було підписано Протокол про повне припинення дії Варшавського договору. Втім, і НАТО зараз, у світлі останніх заяв президента США Дональда Трампа, переживає не найкращі часи.