Чаушеску і багатолика Україна

Стара історія у новій Європі не прижилася б.

За что убили Чаушеску?
Ведь он ни в чем не виноват.
С ним поступили слишком резко,
В живот направив автомат.
Невинной жертвы образ чистый…

І. Іртєньєв, «На смерть героя» (1989)

У грудні 1989-го румуни поставили жирну крапку в біографії Ніколає Чаушеску — його відправили на той світ. Коротко та без церемоній. Невдовзі й СССР почав свій шлях туди ж, вийшов нам приємний бонус.

Світ мінявся на очах. А ми, ще діти чи підлітки, дивилися на це з подивом. Революція перемогла, диктатор упав замертво. Все ніби просто. Потім були й інші історії: Милошевич, Каддафі — кожен зі своїм фіналом. Та мене цікавить саме той румунський сценарій.

Така собі криваво-справедлива революція з розстрілом на десерт. Як би це сприйняли сьогодні? Я уявляю, як 2025 року якийсь диктатор дригає ніжками, а люди кричать від радощів. Світові лідери їх вітають із перемогою демократії, але трохи кривляться: «Ой, скільки крові. Якось нецивілізовано вийшло».

1989 рік продемонстрував, що свято демократії все ж важливіше. Не впевнений, що 2025-го до цього свята не приїхали б заморські ревізори. З одного боку, народ скинув тирана. Браво, свобода, гіп-гіп-ура.

З іншого — все-таки кров пролилася. І не просто так, а з публічною стратою. Вже не вийде сказати, що сатрап гуляв в’язничним двориком, перечепився через кимось забутий автомат і той стрельнув шістнадцять разів йому в пузо.

Можна скільки завгодно підкреслювати, що Чаушеску сам наказав стріляти по людях. Мовляв, що він заслужив. І я навіть буду з вами цілковито згодний. Але що найбільше запам’яталося? Те, як його розстріляли. Прямо старі добрі часи, без суду в Гаазі, без зайвих папірців. От і думаю, як би це виглядало зараз, коли кожен крок під мікроскопом. Коли кожне відстоювання демократії має бути лицарським турніром.

Інакше виявиться, що ваші спроби досягти справедливості хтось сприйняв як самосуд. Хоча сам якось легально судити ворога й не намагався.

З Румунією все зрозуміло, вона не скаржиться. Ці роздуми більше для нас та про нас. Бо Україна застрягла в дещо дивному проміжку. У нас свій Чаушеску був; тільки не розстріляний, а надто добре бігав. Сидить у Ростові. Іноді ще й поради роздає, ніби хтось його слухає. Революція в нас перемогла, але не до кінця — ніби румуни скинули тирана з престолу за кордон. Там він живе та порається з курочками. Чи страусами.

Для Заходу ми — переможці, які не замазали руки кров’ю. Така собі «правильна Румунія» в іншу епоху. Але я боюся, що ми для них занадто багатоликі. Не вписуємося в їхні рамки. Я бачив, як 2014-го нас хвалили за Майдан, а потім дивилися скоса, коли почалася війна. Ми і герої, і проблема водночас.

Самі згадайте. Україна скинула диктатора, вийшовши на вулицю проти його ручних песиків та півників — це раз.

Потім отримала від Росії по зубах у гібридній війні — два.

Під час пандемії втратила стільки людей, що не кожна війна таке забере — три.

А потім із попелу зруйнованої армії, яку ледве почали відбудовувати, раптово вистрибнула та вліпила Росії ляпаса у повномасштабній війні — чотири.

Кремль перевів «швидку операцію» в затяжну позиційну бійню — це вже п’ять.

Ми дещо просіли, але не здалися і тепер переходимо на корпусну систему, воюючи навіть на території РФ — шість.

То як до нас ставитися? Я сам би заплутався, якби дивився збоку.

Жертва, під яку зручно робити кампанії віктимності. Сильна держава, яка щоразу знаходить у собі сили відповісти на найбільш сильний удар супротивника — і той стає не контрольним у голову, а пальцем у небо. Західній людині треба щось одне. А тут одразу коктейль.

Уявімо, що Румунія не в ЄС і НАТО, Чаушеску правив до 2024-го, а потім його скинули революціонери. 2025-го його садять у в’язницю, а потім публічно розстрілюють — усе на камеру, по телевізору, як 1989-го. Що робить Захід?

Посольство США вітає перемогу румунського народу над диктатурою і підтримує його прагнення до свободи. Держдеп вимагає негайного розслідування страти, називає її «порушенням базових прав людини» і погрожує санкціями проти лідерів революції, якщо ті не передадуть справу до Гааги. Вашингтон переводить усе в публічну площину, щоб показати себе поборником справедливості.

Посольство Великої Британії пишається мужністю румунів, які скинули тирана. Тим часом британське МЗС пропонує резолюцію про засудження організаторів страти Чаушеску. І готує її голосування в Радбезі ООН. За кадром тихо пише санкційний список. Хтозна, чи знадобиться.

Посольство Франції називає революцію в Румунії тріумфом волі народу та висловлює повну солідарність. За півгодини Париж доповнює солідарність засудженням «надмірної жорстокості» та додає, що «Європа не може толерувати такі методи».

Стоп, шановні, так вам перемогу демократії чи далі сидіти під диктатором по-правильному й без крові? Визначитись можете? Тоді — так, могли. Тепер не дуже.

Треба врахувати, що настали зовсім інші часи.

Зараз бути переможцем — вже не індульгенція. У Гаазі судили не лише сербських воєнних злочинців, а й солдатів хорватської армії, які билися за свою свободу. Мабуть, якось не так бились. Бо, як відомо, ігнорувати Гаага вміє лише СРСР та його нащадків.

Слава Богу, ми не пристрелили свого Чаушеску. Бо хтозна, раптом ще 2014 року разом із Росією під санкціями посиділи б. Та — за агресію, ми — за неправильні методи протесту. Тільки вгадайте, у кого б із-під поли купували нафту що з санкціями, що без.

Із цього я роблю простий висновок. Ти можеш виграти сто воєн поспіль, провести двісті успішних революцій за добу, але потім готуйся відстоювати перемогу проти вчорашніх партнерів чи союзників. Бо у зовнішній політиці не буває дружби. «Дружити» ми б могли з державами, які відправили сюди бойові бригади. Таких не пригадую, на жаль.

Отже, без панібратства та надмірних сподівань. Наприклад, якщо після війни наших бійців почнуть хапати в третіх країнах за запитами РФ через Інтерпол — мусимо відстояти кожного. Бо для нас вони герої. Без них не встояли б саме ми. А для невідомого чиновника у Європі це ще одне провадження, ще одна заява, ще один беззмістовний папірець.

Так, ви партнери. Так, союзниками ви бути не захотіли. Так, ми вдячні. Ні, ми своїх вам не здамо. Вони що, на вашій території воювали? Поки що ні, начебто. Ну то переб’єтесь. Приклади можуть бути різні, але я обрав найбільш імовірний.

І я сам чудово розумію, що нашим чиновникам із їхніми мріями про вілли у Європі це не вигідно: їм би із Заходом не сваритися, а тихо купувати там житлові квартали. Але якщо дійде до справи, нам доведеться зробити непопулярний крок. Інакше це буде наш провал як суспільства.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.