«Піаніст» із Миколаєва. Історія Едуарда Двухіменного, загиблого в полоні

2 лютого 2024 року синові Едуарда зателефонував звільнений із російського полону. Сказав, що певний час перебував разом із його батьком. Тоді вони ще не знали, що Едуард загинув пів року тому.

Едуард Двухіменний родом зі Станиці Луганської. Коли хлопчику виповнилося сім, родина переїхала до Миколаєва. Юнаком він пройшов строкову службу в Білорусі. Воював у Афганістані.

У цивільному житті працював помічником машиніста, потім — машиністом локомотивного депо ТЧ-8 у Миколаєві.

2014-го разом із сином обстоювали демократію на Майдані Незалежності під час Революції Гідності.

24 лютого 2022-го, у свої 59 років, Едуард пішов до військкомату й став гранатометником у складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.

10 березня 2024-го родині надіслали фото для впізнання. З російського полону повернули вихудле тіло Едуарда Двухіменного. «Шкіра й кістки залишилися», — каже син.

Дбайливо суворий батько й дідусь

Він був вимогливим до дітей і потурав онукам. Він і сам свого часу найбільше любив бабусю Параску Кіндратівну, до якої кожні канікули їздив на Луганщину.

Мав складне дитинство. Вже вісімнадцятирічним воював в Афганістані — про що волів не розповідати.

Був порядним, принциповим і дисциплінованим. Таким описує Едуарда Двухіменного найстарший із синів, Євген. Такими, завдяки батьковому вихованню, нині є четверо його дітей.

«Коли тато йшов до армії, думав, що там порядок. Найімовірніше, на нього так уплинули старі радянські фільми про війну, як-от «Балада про солдата», який ідеалізував військового — благородного, жертовного. Але, потрапивши на службу, тато зрозумів, що там не все так чудово», — Євген Двухіменний розповідає, що батько проходив підготовку в десантно-штурмових військах на території Білорусі. «Людина зазвичай тягнеться до того, що їй близьке за темпераментом. Принциповість, відповідальність, дисциплінованість — характерні риси військових — були притаманні татові».

А ще, пригадує, батько був дуже нетерплячим — через те робити уроки й займатися музикою діти любили з мамою. Євген жартує: «Мама іноді маніпулювала. Мовляв, зараз прийде тато, будеш із ним готуватись. А я одразу: окей-окей, робимо».

Едуард, як і його батько, закінчив музичну школу за класом фортепіано. До гри на цьому музичному інструменті привчив Євгена й доньку Марту.

Євген любить згадувати, як вони сім’єю грали у футбол і хокей, — цього теж навчив тато. «Зараз зими не такі, як раніше, та в моєму дитинстві ми часто ходили на лід грати в хокей. Тато класно на ковзанах катався, задом наперед умів їздити, а це досить непросто. Його ковзани — старі радянські, але круті, — досі в нас є. Ключки, шайби теж свої були. Іноді грали в одній команді, іноді — на різні ворота».

Едуард, розповідає син, любив футбол. Уболівав за ФК «Барселона». А ще — водив їх на тренування з футболу, не пропускав важливих ігор.

«А якось ми з братом їздили на змагання з футболу. Приходимо на перон залізничного вокзалу в Миколаєві, стоїть состав пасажирських вагонів. Наші місця — в найближчому до локомотива. Було тепло, тож ми очікували відправлення на пероні. Під’їжджає локомотив, і ми впізнаємо обличчя. Не знали, що саме батько вестиме той потяг. Усі, хто стояв поряд, ахнули, коли він, керуючи тепловозом, який важив 138 тонн, майстерно з’єднався з составом вагонів без жодного поштовху. «Клац» — і готово, — машиніст першого класу все-таки!». Того разу Едуардові не вдалося потрапити на гру до синів через роботу, але хлопці досі пам’ятають те відчуття гордості за тата.

Майдан і війна

2014-го Едуард і Євген Двухіменні поїхали на Майдан підтримувати Революцію Гідності. «Тато першим вирішив їхати. Це його громадянська позиція, він був солідарним із протестувальниками. Тоді ж такий безлад вирував. Такі закони ухвалювали! Я поїхав підтримати його».

Із початком повномасштабного вторгнення Едуард Двухіменний теж не залишився осторонь боротьби за збереження волі України. «Він міг зачекати до листопада — йому було 59. Більшість, якщо не всі його знайомі однолітки, так і зробили». Батько, каже Євген, пішов одразу, 24 лютого.

Найстарший із синів про це ще не знав — був заклопотаний, бо й сам збирався до військкомату в іншому місті. Євген доєднався до війська 25 лютого.

Едуард став гранатометником у 79-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Їх відправили на Донецький напрямок, підрозділ Євгена — на Херсонський.

«Нам рідко вдавалося зідзвонюватись: «старлінки» з’явилися не одразу, мобільний зв’язок був поганим. Зайвого не говорили. Головне, що відповів, — отже, живий-здоровий».

16 квітня 2022-го розмовляли востаннє. Тоді, згадує Євген, він запитував, який позивний обрав батько. Та чомусь Едуард не відповів.

Пізніше дружина Едуарда дізнається від його побратима: чоловік мав псевдо «Піаніст». Чи тому, що воїну подобався фільм «Легенда про піаніста», чи тому, що й сам колись грав на піаніно, — тепер залишається тільки здогадуватися.

«Батько мав гарний музичний смак: слухав Стінга, Рода Стюарта, гурт Queen, а найбільше любив Pink Floyd та Алана Парсонса. Улюблена пісня батька саме з репертуару Pink Floyd — Lost for Words», — розповів син Євген.

Сім’ю сповістили, що Едуард зник безвісти

31 січня 2024 року в Україну з полону повернули 207 людей. Серед них і тимчасового співкамерника Едуарда, Олексія. «2 лютого мені зателефонував чоловік і сказав, що тато в полоні. Він розповідав таке, чого стороння людина знати не може», — так родина Двухіменних дізналася, що Едуард перебував у полоні. У квітні 2022-го їх сповістили про зникнення безвісти близького під час виконання бойового завдання в районі Зарічного на Донеччині.

«Він потрапив у полон, бо не покинув позиції. Боровся, допоки була можливість. При тому, що під час активної фази швидко закінчується БК, а довозити складно через щільні мінометні обстріли», — каже Євген.

Після того дзвінка Євген подав запити в Національне інформаційне бюро (НІБ), Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими й Об’єднаний центр СБУ: дізнатися, що їм відомо про місце перебування батька.

«Ми дізналися від Олексія, що тато в полоні, але на цей момент він уже був загиблим. Цього просто ніхто не знав».

Євген каже, що ледве встигли зрадіти, як 10 березня поліція надіслала фото для впізнання. «Для нас це все було шоком».

Едуард помер 15 червня 2023 року. Причиною смерті російська сторона вказала хронічну серцеву недостатність.

«Тато був залізничником, працював машиністом пасажирських потягів. Там щороку обов’язкове проходження медогляду. Перед кожною поїздкою — я знаю, бо й сам працював помічником машиніста, — лікар оглядає, міряє тиск». Євген каже: якби батько мав проблеми із серцем, його просто не допустили б до роботи. «Але я розумію: якщо людину морять голодом, то виснажується й м’язова маса, й внутрішні органи. Серце — це ж м’яз. А він дуже схуд. Дуже. Шкіра й кістки залишилися».

Останній спуск над Україною

Попрощались із Едуардом Двухіменним 27 квітня, після завершення всіх експертиз. Процесію організував ТЦК. Тіло воїна кремували, родина планує розвіяти прах над Карпатами.

«Він любив гори й Україну», — пояснює рішення Євген.

«Полон не став гарантією життя, й про це ми маємо говорити»

«Через історії тих, хто загинув страшною смертю в полоні, ми розуміємо, що полон не став гарантією життя. Й про це ми маємо говорити — заради наших полеглих побратимів, а також заради тих, хто досі в полоні», — сказала військовослужбовиця «Азову», авторка книги «Полон» Валерія «Нава» Суботіна.

Її співслужбовець, артилерист «Азову» Михайло «Кот» Вершинін, який також пройшов полон, вважає, що висвітлення історій загиблих у полоні оборонців України — це також важливий крок у боротьбі за справедливість, правду й майбутнє нації.

«Увесь цивілізований світ має знати їхні імена та історії, щоб їхня жертва не стала просто статистикою чи сухими літерами на пам’ятниках. Пам’ять — це не лише про минуле, а й про майбутнє. Справедливість — це не тільки покарання злочинців, а й збереження правди, повернення полонених, підтримка родин і зміцнення української нації, щоб подібне більше ніколи не повторилося та жодна історія не забулася».

Зрештою, підсумовує «Кот», історії пам’яті закатованих — це нагадування українцям і всьому світу про ціну нашої свободи. «Кожна історія загиблого захисника — це історія боротьби за Україну. Тільки пам’ять і правда та помста за них роблять нас сильнішими. Дають нам сили воювати та рухатися далі».

Максим Колесніков, звільнений із полону військовослужбовець, який працює в громадському секторі, вважає, що висвітлення історій воїнів, загиблих у неволі, — це ще й прояв вдячності їм: «Загинути в полоні буває страшніше, ніж на полі бою. Не можна, звісно, цим мірятись, але стан, коли ти з побратимами в бою, відрізняється від того, коли ти повністю в руках катів».

«Кот» наголошує також на важливості особистих історій: «Розповідати конкретні історії — ким був загиблий, за які цінності воював, що для нього було важливим. Використовувати фото, відео, спогади побратимів і рідних, які передають його характер та внесок у боротьбу, — все, що можна публікувати та що не нашкодить тим, хто перебуває в полоні».

Персоніфікація допомагає суспільству глибше відчути ціну війни, а родинам і близьким — нести пам’ять. «Водночас це документування історії для майбутніх поколінь», — додає «Кот».

«Нава» каже, що збереження і висвітлення історій закатованих у полоні захисників може стати помічним у досягненні справедливості. «Справедливість для нас, як, власне, й перемога — це не кінцева точка, це шлях. І спинитись — означає програти. Ми рухатимемося ним завжди, навіть за умови перемир’я. Наші загиблі, ті, яких нещадно вбили в полоні, не повернуться до нас. Тому ми продовжуватимемо боротися за їхню пам’ять і повернення всіх, хто досі в неволі».

Маємо однаково гідно вшановувати пам’ять усіх полеглих захисників — тих, хто загинув на полі бою, тих, кого закатували в неволі, й тих, чиє життя обірвалося внаслідок отриманих травм чи набутих хвороб.

«Оборонці України, які загинули в полоні чи під час виконання бойових завдань, всі зробили однаковий вибір — боротися за Україну. Кожен з них однаково вартий ушанування», — каже «Кот».