Довіра проти віри: як нові еліти воюють за душі з традиційними авторитетами

Церковні скандали не вщухають навіть на тлі політичних катаклізмів. Точніше, у світлі й у дусі цих катаклізмів вони стають дедалі гротескнішими. З останніх майже циркових номерів — новий російський культ «Спаса-на-Трубі» (ініціатор — РПЦ, спонсор — «Газпром»). І «духівник Трампа», який відвідав Україну, — що звучить майже так само кумедно, як «духівник Путіна».

Дискредитація священних церковних інститутів сягає захмарних висот. Практично будь-яка конфесія дає привід для «громадського осуду». Що характерно, він набуває форм радикальних, зате лапідарних, які дають змогу розмірковувати про складнощі світу у форматі гри в хрестики-нулики у WhatsApp. Так мусульманські духовні інститути маркуються як «підбурювачі терористів». Католицьке духівництво — «педофіли». Православне — «політичні повії», протестанти — «маніпулятори», «трампісти», «проповідники не Христа, а Успіху» тощо. Всі разом узяті — «гомофоби» й «продажні шкури». Словом, хреста на них немає. Навіть на тих, на кому є.

Можна було б сказати: «Немає нічого нового під Місяцем». Від «авіньйонського полону пап» до масонів, від Лютера до педофільського скандалу — спроби підірвати авторитет, зруйнувати політичну міць і вплив церкви супроводжують її протягом усієї історії існування.

І здебільшого так їй і треба. Католицька церква заслужила свою Реформацію. Кожен із 95 пунктів Лютерового «Доколи?» бив у серце пересічного католика, як той попіл Клааса.

Так само й у наші дні неможливо заперечувати, що Католицька церква вкрай кепсько дає собі раду з критикою на власну адресу. Насамперед зі звинуваченнями в сексуальній експлуатації, які обтяжуються звинуваченнями в покриванні злочинців. Упродовж десятиліть (насправді століть — але хто ж рахує?) священнослужителі зловживали довірою і дорослих, і дітей. А церковне начальство, коли справа доходила до скандалу, не робило нічого, щоб нейтралізувати загрози від конкретних людей. Натомість витрачало сили та кошти, щоби позатикати роти жертвам.

Звинувачення в покриванні виявилося навіть тяжчим, ніж безпосередньо в розбещенні та сексуальному насильстві. Єпископи не просто ігнорували скарги на злочинні дії священнослужителів — вони докладали всіх зусиль, аби ці злочини залишилися під сукном. Винних не карали. В найгіршому випадку їх переводили на інше місце, де вони й далі скоювали злочини.

Так вина «окремих представників» виявилася виною церковної ієрархії загалом — це свого роду «знак часу». І це добрий знак, що не лише вказує на конкретного грішника, а й демонструє кризу самої церковної структури. Пов’язану з тим, що «внутрішня» церква — ієрархія, «втаємничені», прийняті ними правила гри — виявляються для церкви ціннішими, ніж паства, яку ці пастирі були покликані пасти. Перемога бюрократії над місією, перетворення церкви на «корпорацію єпископів», які захищають у першу (другу, третю...) чергу інтереси «корпорації», — хіба не є це приводом для масового невдоволення?

Те саме відбувалося (й, на жаль, відбувається) і в протестантських громадах, і в православних парафіях, і (особливо) в церковних школах, і де завгодно ще. Та головним об’єктом критики виявляється саме Католицька церква.

Ефект масштабу? Адже Католицька церква — найбільша церковна вертикаль у світі. І злочини її членів відповідно проєктуються на весь світ.

Але в нинішньому контексті виявляється важливим дещо інше. Католицька церква являє собою жорстку ієрархічну структуру «закритого» типу (рішення ухвалюються максимально непрозоро невеликою кількістю людей або навіть одноосібно). Це виключно «чоловічий клуб». Який на додачу до всього є безумовним «традиційним авторитетом», здатним впливати на уми майже в будь-якій точці світу. Це, до речі, ще один докір: з ультраліберального погляду Католицька церква виглядає чи не головним бенефіціаром колоніальної політики минулого.

Цілком достатньо, щоб піддати цей уламок «старого світу» нищівній критиці. За можливості — дискредитації.

Але цікавим є те, що церковні скандали нашого часу неможливо вичленувати із загального контексту боротьби з «традиційними» «безумовними» авторитетами, що склалися в Західному світі. З інститутами, яким «заведено довіряти» (точніше, було заведено — донедавна): традиційними ЗМІ, великими корпораціями (корпоративним укладом загалом), системою освіти, індустрією розваг (можливо, оскільки це теж свого роду велика корпорація), політичними партіями старої формації тощо.

Разом із церквою під шквалом критики й інформаційних атак опинилися мало не всі ці «старі» ієрархічні структури з їхньою цеховою або корпоративною «етикою» та «професійними вимогами» — що надавало цим групам «обраності», елітарності. З їхніми нерідко напівпрозорими або геть непрозорими методами ухвалення рішень, внутрішніми правилами та ритуалами. З безумовною лояльністю та круговою порукою. З усім тим, що асоціюється з безумовним авторитетом і владою.

Особливість цих атак — масовість і мережевий характер. Це цілком природно — протиставити мережеву атаку «вертикальній» ієрархічній структурі. Як свідчить практика, це іноді «працює» навіть на полі бою, а про інформаційний простір годі й казати. У цих атаках безглуздо шукати початок, вони стають помітними лише тоді, коли набувають характеру лавини — перетворюються на масовий рух, інформаційний флешмоб. Та головне починається, коли хвиля спадає: в ноосфері (й в умах) залишається глухий шум, що засмічує слух і дає змогу «не помічати» диявола-в-деталях. «Фейкньюз!» виявляється першою (і найчастіше єдиною) реакцією на неприємні новини. Навіть найдобріші італійські католики починають кидати підозріливі погляди, забачивши священника, який гладить дитину по голівці. Довіру, що належала громадським інститутам і людям, які їх представляють, «за замовчанням» підірвано, а нерідко — зруйновано.

Це не так і погано, правда ж? Безумовна довіра призводить до зловживань — от узяти хоча б педофільський скандал у Католицькій церкві. Ще геть недавно можна було лише вітати відмову від «безумовних авторитетів», зміщення фокуса довіри з «інституту» на «думку». Вітати революцію, ініційовану традиційними ЗМІ й остаточно реалізовану соцмережами (які й знесли ці ж «традиційні ЗМІ»).

Та інформаційна революція, що виросла на ідеї «справедливішого» та «безпечнішого» розподілу довіри, призвела до формування регульованої системи, за якої будь-яка ідея, будь-яка інформація (навіть та, що спирається на факти), будь-яка моральна (чи аморальна) максима зводиться до «просто собі думки», висловленої «просто собі кимсь». Тобто інформаційна революція спричинила той самий результат, що й інші революції: хто був усім — стає ніким, але той, хто був ніким, так ніким і залишається. Революція — це не про рівність, справедливість та інші чудові речі. Це про зміну еліт.

Критика традиційних «інститутів довіри» — таких як церква чи традиційні ЗМІ — є, повторюся, цілком заслуженою. Але все, що відбувається внаслідок «революції довіри», є перерозподілом ринку. Функції якщо не «володарів», то «інженерів» просто переходять в інші руки. Це природний процес, оскільки людська природа залишиться незмінною — їй завжди кортітиме готових рішень, рецептів і неважкого вибору.

Тиск на церковні інститути — як і на інші «традиційні авторитети» — вектор протидії з боку нових еліт. Як політичних — популістських партій, так і економічних — наприклад, із боку власників і провайдерів «нових медіа», добробут яких ґрунтується на інформаційному обміні. Цей тиск пояснюється простим і зрозумілим бажанням позбутися потужного конкурента у боротьбі за масову свідомість. Конкурента, який міг би чинити опір моральному релятивізму, диктату більшості, розмиванню кордонів між добром і злом. Усім тим «милим витівкам», які політики-популісти застосовують у своєму прагненні влади, а власники соцмереж — для максимізації прибутків.

Поняття «інженер людських душ» іще ніколи не було настільки близьким до реальності. Реальності, що визначається алгоритмами видачі пошукових машин і рекомендацій соцмереж. Які, своєю чергою, за потреби легко піддаються маніпуляціям, а зібрані дані про користувачів дають тим, хто ними володіє, величезну владу. Ні, це не луддизм і не заклик до нього. Якщо тут і є заклик — то лише до того, щоби пам’ятати: жодна з минулих революцій — промислових і технологічних — не знімала з людини відповідальності за її вибір. А вибір, своєю чергою, ніколи не ставав легшим тільки тому, що в ньому починали брати участь машини.